ПОВІЛЬНА І НЕУХИЛЬНА ЗАГИБЕЛЬ ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

В останні 10 років наша держави зробила багато важливого на шляху антикорупційної реформи. 

Ратифіковані та імплементовані антикорупційні конвенції, розвинуто національне антикорупційне законодавство, створена необхідна інфраструктура, діють системи декларування публічних функціонерів та електронна система публічних закупівель, портал викривачів і Реєстр корупціонерів тощо, топ і не топ корупціонери систематично притягуються до відповідальності, активною є антикорупційна громадськість…

Але Україна все ще вважається у світі країною, для якої корупція — одна з серйозних соціальних проблем. Громадяни України також ставлять цю проблему на друге місце за значимістю після війни. Не будемо з цим сперечатися. Ми віримо і маємо для цього достатньо аргументів, що корупція — не наше майбутнє. Вона — наше минуле, від якого ми поступово відмовляємося.

Маємо придивлятися до світового досвіду — як позитивного, так і негативного. І вчитися на чужих помилках, не на своїх.

Для цього відкриваємо на вебсайті ЦППР нову рубрику: «Огляд корупції у світі».

Пропонуємо вашій увазі переклад статті «Повільна і неухильна загибель Південної Африки», опублікованої 8 вересня 2023 у виданні «Spiegel» журналіста Бартоломеуса Грилла, репортер Фриц Схап.

Крах апартеїду в Південній Африці спричинив зростання надії на світле майбутнє. Але Африканський національний конгрес, партія, що звільнила чорношкіру більшість від гноблення, занурила країну в болото корупції, неефективного управління та розпачу. Проте деякі намагаються змінити ситуацію.

Щоразу, коли парламентар Сівіве Гварубе йде на роботу, її знову охоплює гнів. Це відбувається, коли вона піднімає погляд на коринфські капітелі на вершинах білих неокласичних колон, що обрамляють чудовий фасад будівлі парламенту ПАР у самому серці Кейптауна. Для пані Гварубе ця будівля символ невдач її країни. Парламент зведено як свідчення британського колоніального панування, а згодом будівля стала символом похмурої епохи апартеїду і нарешті перетворилася на промінь надії, коли 1994 року до нього в’їхали перші демократично обрані представники всіх етнічних груп Південної Африки.

Глава фракції Демократичного альянсу (ТА), найбільшої опозиційної партії країни, крізь розбиті вікна дивиться на небо над мисом Доброї Надії. Її огляд не закриває дах — його немає. У повітрі все ще висить сморід кіптяви від дводенної пожежі, що охопила будівлю у січні 2022 року. Перед портиком лежать мішки з піском, а зі стін злазить штукатурка. Із флагштока звисає південноафриканський прапор.

Прохолодним липневим ранком 34-річна жінка у рудувато-коричневому пальті, накинутому поверх сукні, прямує до свого офісу у непошкодженій адміністративній частині комплексу. «Пройшло більше півтора року, — каже вона, хитаючи головою, — а вони досі навіть не прибрали уламки». 

Три десятиліття невмілого управління

Пройшло три десятиліття з моменту краху апартеїду та широко відомого встановлення демократії у Південній Африці. Три десятиліття відколи Нельсон Мандела втілив у життя мрію про «веселкову націю», в якій люди з будь-яким кольором шкіри повинні жити разом у процвітанні. Однак зараз Гварубе опинилася біля руїн цієї мрії: «Країна руйнується колосальними темпами».

Південна Африка — найрозвиненіша економіка на континенті, країна, яка у XX столітті не цуралася порівнянь із Європою. Але тепер, після десятиліть економічних помилок та політичної некомпетентності, вона опинилася на краю прірви. Гварубе каже, що причини колапсу знайти нескладно: «В основі всіх наших проблем є державне управління. У Південній Африці його зруйновано».

Гварубе зазначає, що зараз більшість представників Африканського національного конгресу (АНК) (партії, яка звільнила країну і зараз має абсолютну більшість у парламенті) мало турбують потреби народу, який їх обрав. Більше того, багато хто з них мало розуміє, як працює парламент, і навіть не знає, що насправді означає поділ влади. «Одна жадібність та корупція», —  висновує Гварубе.

Невдачі правлячої еліти ввели Південну Африку в найважчу політичну та економічну кризу. За даними Світового банку, шість із десяти молодих південноафриканців безробітні, а понад половина з 60 мільйонів жителів країни живуть у злиднях. Більше того, рівень убивств у Південній Африці — один із найвищих у світі: близько 25 000 випадків на рік. З часів апартеїду насильницька смерть спіткала понад півмільйона людей.

У 2021-2022 фінансовому році генеральний аудитор виявив, що 219 із 257 муніципалітетів країни не змогли успішно пройти аудиторську перевірку.

У багатьох містах та муніципалітетах інфраструктура, адміністрація, система освіти, система охорони здоров’я, каналізація та збирання сміття знаходяться на низькому рівні або повністю не функціонують. У багатьох місцях не ходять навіть поїзди, у той час як деякі регіони змушені обходитись днями без водопровідної води.

Незалежна комісія нещодавно розкрила масштаби того, як держслужбовці систематично грабували та доводили до банкрутства державні компанії та установи: від флагманської авіакомпанії SAA та державної мовної компанії SABC до національної поштової служби. Досі під час фінальної апеляції не було засуджено жодного високопоставленого політика. Незважаючи на неодноразові обіцянки вжити заходів, президент Сиріл Рамафоса так і не наважився нічого вдіяти — мабуть, через побоювання, що клептократи з його власної партії витіснять його з поста.

Крадіжка грошей у населення

Особливо великих збитків від крадіжки, саботажу, некомпетентності та неефективного управління було завдано залізничному оператору країни Transnet та загальнонаціональній енергетичній компанії Eskom. В окремих місцях електрика іноді відсутня по 12 годин, а вночі в темряву занурюються і великі міста. За оцінками Резервного банку ПАР, такі перебої обходяться економіці країни у суму, еквівалентну майже 45 мільйонам євро на день.

У наші дні у Південній Африці поширений жарт про те, у чому різниця між Титаніком та ПАР. Відповідь: коли Титанік тонув, на ньому хоча б горіло світло.

Уряд тривалий час ставився до Eskom як до зручного та родючого джерела доступної наживи. За словами колишнього генерального директора компанії, міністри були частиною картелю, який грабував скарбницю підприємства. Керівник сподівався, що йому вдасться врятувати Eskom, але зрештою був змушений піти у відставку. Він також із дивом пережив замах у вигляді отруєння. Гварубе зазначає, що нещодавно її партія клопотала про створення парламентської комісії для розслідування того, що сталося з Eskom. «Представники АНК проголосували проти», —  каже вона.

За оцінками лідера фракції ДА, з моменту пожежі на початку 2022 року законодавчий орган фактично працює лише на 20%. Але, додає вона з гіркотою в голосі, АНК все одно не зацікавлений у парламенті, що функціонує: «У такому разі він перестане бути місцем для відпочинку та притулком людей, які вкрали гроші у населення».

Щоб змінити курс країни, у серпні партія Гварубе разом із шістьма іншими партіями сформувала «Пакт польоту на Місяць» (Moonshot Pact) (його назва позначає вкрай амбітні цілі, укладені в документі – п.п.). Мета альянсу — досягти того, щоб на виборах наступного року АНК вперше після краху апартеїду втратила абсолютну більшість. Багато південноафриканців побоюються, що ще один законодавчий період під керівництвом цієї партії зробить колапс країни незворотним.

У лютому Група розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (ФАТФ), найважливіший міжнародний інститут боротьби з нелегальними грошовими потоками, включила Південну Африку до «сірого списку». Її поставили в один ряд з такими державами, що не відбулися, як Південний Судан і Гаїті.

Як все могло стати настільки погано? Пошук відповідей веде до торгових столиць та політичних центрів країни. Він веде до застарілих залізничних ліній, байдужих чиновників та занедбаних міських кварталів. І до людей, які, незважаючи на всі перешкоди, продовжують шукати шляхи виходу із кризи.

Падіння АНК

У Сент-Джеймсі, мальовничому приморському передмісті Кейптауна, живе сивобородий чоловік – Хорст Кляйншмідт.

Південноафриканець з німецько-намібійським корінням Кляйншмідт зібрав тисячі документів, які докладно описують боротьбу з апартеїдом — кампанію, яка розпочалася на початку 1960-х років під керівництвом військового крила АНК. Кляйншмідт на той час був студентом та учасником руху опору та приєднався до цієї боротьби. Його переслідували та садили до в’язниці, а потім він утік до Лондона, де очолив фонд юридичної допомоги ув’язненим активістам.

У 1994 році режим панування білих звалився. Це дозволило Кляйншмідту повернутися на батьківщину, де у 2000 році він став генеральним директором з рибальства у Міністерстві охорони навколишнього середовища. Його метою був справедливий розподіл квот на вилов риби, але незабаром він зіткнувся з масовим опором з боку злочинних картелів, до яких були залучені й функціонери АНК. У 2005 на знак протесту він пішов у відставку.

Нині Кляйншмідту 77 років. Він каже, що часто ставить питання про те, що змусило його поважних товаришів по боротьбі з апартеїдом перетворитися на таких жахливих політиків. Над його робочим столом висить знімок 1990 року, де він зображений разом з Нельсоном Манделою та його дружиною Вінні — іконами південноафриканської боротьби за свободу. Це світлина з тих років змін. «Все пішло зовсім не так, як мало, — каже він. — Тепер ми щодня спостерігаємо за тим, як правляча еліта бреше, краде та займається шахрайством».

Але моральний занепад, каже Кляйншмідт, розпочався набагато раніше. За його словами, навіть під час опору не всі учасники були настільки безкорисливими, якими намагалися здаватися згодом. Вони крали гроші, що виділялися на допомогу, плели інтриги та ліквідували підозрюваних у шпигунстві учасників опору.

Навіть Нельсон Мандела не відвертався від можливостей отримання особистої вигоди. «1990 року він зателефонував мені до Лондона і попросив 60 000 доларів з нашого фонду допомоги у зв’язку з кримінальним переслідуванням його дружини, — Вінні Мадікізела-Манделу звинувачували у викраденні людини та підозрювали у вбивстві. — Я відмовив, оскільки ми підтримували лише жертв режиму апартеїду».

Під час перебування Мандели при владі найвищі посадові особи АНК почали збагачуватися без обмежень. Вони наслідували девіз: «Тепер наш час». «Вони не відчували жодних докорів совісті. Вони вважали це своєю нагородою у боротьбі за свободу», — каже Кляйншмідт. Під керівництвом президента Джейкоба Зуми, з 2009 по 2018 рік, нова владна еліта поводилася особливо нахабно. У цей час в ужиток увійшов термін «захоплення держави», що означає систематичну корупцію, за якої вузькі групи інтересів беруть під контроль державні функції заради особистої вигоди.

Партія Мандели захоплює державу

Висновок Кляйншмідта після 30 років правління АНК такий: «Партія прогнила вщент і більше не піддається реформуванню. Нам потрібно почати все з нуля, інакше наша країна загряє в болоті». Однак партія все ще продовжує користуватися «бонусом визволителів» серед темношкірої більшості країни. По всій країні відбуваються протести (тільки торік служба даних Municipal IQ зареєструвала 193 такі акції) — але нічого схожого на народне повстання досі не було, каже Кляйншмідт. «Більшість людей просто не знає іншого політичного керівництва і ніколи не проголосувала б за білих опозиційних політиків».

У соціальних мережах апарат влади АНК тепер називають какістократією — найменш компетентним урядом. Ця некомпетентність уже давно просочилася з самого верху на найнижчі адміністративні рівні і зрештою охопила всю країну.

Генеральний секретар АНК Фікіле Мбалула навіть нещодавно визнав, що «якщо не вирішити деякі проблеми, то ми перетворимося на державу, що не відбулася». Він також додав, що Південна Африка стикається з високим рівнем корупції.

Летта чудово знає, що шкодить суспільству. Він також розуміє, що люди лютують від йому подібних і що він — частина проблеми. «Але що ще мені робити?» — каже 45-річний чоловік, який мешкає у таборі сквотерів. Це нетрі, що складаються з дерев’яних хатин та навісів із гофрованого металу, які можна зустріти по всій країні. Востаннє він працював на будівництві у 2008 році. Зараз Летта та його супутниця грабують залізничні станції або те, що від них лишилося.

Він одягнений у рвані штани та вовняну шапку і стоїть на одній із двох платформ станції Джеппе з мережі приміських поїздів у самому серці Йоганнесбурга. Лише кілька років тому будівля була відремонтована і забарвлена у приємні відтінки сірого та синього. Сьогодні воно є не що інше, як руїни. Тут смердить сечею, а вздовж платформ тягнуться довгі траншеї. «Мародери розбивають бетон кирками, щоб дістатися до підземних кабелів», — каже Летта. Він стверджує, що лише збирає залишки.

Приблизно половина всіх залізничних ліній у країнах Африки на південь від Сахари знаходиться у ПАР. Але поїзди не ходять регулярно, якщо ходять взагалі.

Вкрадена інфраструктура

Крім того, як повідомляє державна компанія Transnet, що відповідає за залізничне сполучення в країні, в 2021-2022 фінансовому році було вкрадено близько 1 500 кілометрів мідного кабелю. Крадіжка інфраструктури стала прибутковою статтею доходу для організованої злочинності. Причому її мета — не лише високовольтні лінії, що належать до залізниці. Банди викопують силові кабелі та витягують їх із землі за допомогою пікапів. За той же фінансовий рік енергетична компанія Йоганнесбурга зареєструвала понад 2 тисячі подібних випадків. Мідну проводку крадуть навіть із лікарень — мабуть, вона призначена для продажу за кордоном.

Нині Південна Африка експортує більше міді, ніж виробляють її шахти.

За стінами вздовж залізничних колій у Джеппестауні в небо прямує значний горизонт Йоганнесбурга, збудованої на золоті метрополії, де гірничодобувні магнати колись жили у величезних палацах. Сьогодні багато районів центру міста мало чим відрізняються від нетрів. Розкішні фасади руйнуються, а безпритульні живуть у занедбаних офісах та хмарочосах та готують їжу на відкритому вогні. Минулого тижня сильна пожежа охопила одну з цих незаконно зайнятих будівель — у результаті загинуло понад 70 людей.

Вночі багато районів міста поринають у непроглядну темряву. Це результат повсюдного відключення електрики та того, що з усіх вуличних ліхтарів на основних магістралях скрутили всі цінні деталі. Сотні поїздів нерухомо стоять біля залізничної станції та іржавіють. Залізничне сполучення у місті вийшло з ладу.

Страх перед злочинністю та насильством став повсюдним. Ті, хто може собі це дозволити, перебралися з міста до багатих передмість і оселилися в будинках, оточених високими мурами та електричними парканами.

Летта перелазить через стовп світлофора, який був спиляний на вулиці вище, очищений від внутрішніх частин і кинутий на залізничних коліях. Він йде вздовж залізничного полотна у пошуках металу, який потім можна продати торговцю металобрухтом за кілька рендів. Але його тут залишилося не так уже й багато. Вікна, двері, водопровідні крани, плитка, панелі дахів, знаки, сигнальні стовпи, перемикачі, повітряні силові кабелі, ізолятори, підйомники: все це випатрали.

«Через коронавірус все стало ще гірше, — каже Летта. — Люди не мали грошей, і їм довелося вдатися до мародерства. Поліції начхати. Вона нічого не охороняє». Потім він забирається назад на залізничне полотно, де знаходить шматок погнутої огорожі.

Приватна промисловість страждає від поганої інфраструктури

«Автомобільні та залізниці, — каже Мартіна Біне, — це наша найбільша проблема». 48-річна жінка крокує одним із сучасних виробничих цехів, де близько 3,5 тисяч співробітників компанії Volkswagen збирають моделі Polo і Polo Vivo. Біне очолює найбільший завод VW в Африці, розташований в Ейтенхазі. За останні сім десятиліть він зробив понад 4 мільйони автомобілів. Завод розташований неподалік міста Гебеха, раніше відомого як Порт-Елізабет, — регіону, який є серцем південноафриканської автомобільної промисловості. Поряд із Volkswagen, який на сьогоднішній день є найбільшим роботодавцем, тут також відкрили свої підприємства Isuzu, завод з виробництва двигунів Ford та 47 компаній, що займаються постачанням продукції автомобільної галузі.

BMW, Mercedes, Toyota та Nissan також збирають автомобілі у ПАР. Автомобільний сектор — другий за значимістю економічний стовп країни після гірничодобувної промисловості. Однак тепер все йде не так, як має бути. За словами Біне, через перебої у подачі електроенергії завод вже втратив вісім днів виробництва цього року, що призвело до недовиробництва приблизно 4 тисячі автомобілів. Тим часом залізнична мережа для вантажних перевезень перебуває в такому поганому стані, що компаніям стало важко перевозити свою продукцію: від 40 до 50 тисяч автомобілів VW на рік для місцевого ринку.

Як підрахували дослідники зі Стелленбоського університету, у 2022 році загальні збитки, завдані південноафриканським компаніям транспортними труднощами, склали суму, еквівалентну 23 мільярдам євро.

Захищати залізничні лінії від вандалізму та крадіжок стає все важче: зараз у неробочому стані через відсутність запасних частин перебуває 17 із 23 куплених у Китаї дизельних локомотивів.

У деяких випадках приватний сектор навіть був змушений взяти на себе виконання державних завдань, щоби продовжувати роботу. У Йоганнесбурзі страхові компанії почали ремонтувати ями на дорогах і навіть найняли кілька пожежних підрозділів, щоб скоротити виплати за збитки. В області Гебехи компанії «взяли на баланс» пошкоджені дороги, водопровідні труби, підстанції, світлофори та загалом 76 шкіл. Промислові підприємства надають підтримку правоохоронним органам та надають екстрену допомогу при перебоях у подачі води.

«Ми об’єднуємо ноу-хау міжнародних компаній для вирішення проблем міста, – каже голова місцевої торгової палати. — Зрештою, нам було б краще, якби політики взагалі не втручалися».

Але такі приватні ініціативи постійно блокувалися. З 2018 року в Гебеху змінилося 10 мерів і Мартіна Біне може перерахувати їх усіх на пальцях.

Партійні функціонери, а не експерти

Заступник останнього міського наглядача Мкухселі Джек був змушений піти лише після восьми місяців роботи, бо розпалася тендітна коаліція, до якої входила його партія. «Вони мене вигнали, тому що ми хотіли зруйнувати їхні корупційні мережі», — каже він.

Завдяки автомобільній промисловості промисловий регіон, що оточує Гебеху, відносно процвітає, а на узбережжі утворюється нова економічна особлива зона з глибоководним портом. Невдовзі Хуста стоїть поруч із маяком на найвищій точці міста. Внизу розташований старий порт, де тисячі автомобілів очікують на відправку. «Враховуючи наш економічний потенціал, ми справді маємо непогано жити», — каже він. Проте центр міста занепадає: будівлі в аварійному стані, офіси порожні, на вулицях гори сміття, відкриті колектори, всюди ями та наркомани, які колються та курять.

За його словами, злочинний синдикат, що складається з місцевих політиків, представників міської влади, фірм та підставних компаній, систематично розкрадав бюджет. Система державної служби занепала.

Він каже, що найбільша перешкода на шляху розвитку — той факт, що держава захоплена кримінальними елементами. Крім того, АНК роздає політичні посади виключно партійним функціонерам — «абсолютно не компетентним людям, які хочуть лише збагатитися».

Тест на профпридатність, який нещодавно провів у провінції Квазулу-Натал, схоже, підтверджує оцінку Хуста. У цьому регіоні з 1944 членів міських і муніципальних рад неписьменними виявилися 298 осіб — тобто 15%.

Схоже, що прокляття, яке спіткало багато постколоніальних країн Африки, тепер спіткало і ПАР.

Це прокляття, внаслідок якого після здобуття незалежності, політики, незважаючи на повну відсутність досвіду та продуманих планів розвитку, взяли на себе управління — і врешті-решт довели свої країни до ручки. Найчастіше, як повчальну історію, наводять приклад колись процвітаючої сусідньої країни Зімбабве, яку диктатор Роберт Мугабе та його однопартійний уряд перетворили на богадільню.

2008 року успішний бізнесмен Хуста покинув АНК і два роки тому заснував власну політичну партію. 65-річний чоловік не втрачає оптимізму. «Південноафриканці вміють долати затяжні кризи», — говорить він. Більше того, він наполягає на тому, що умови в його країні все ще кращі, ніж в інших країнах континенту: «Наше громадянське суспільство активно працює, у нас є творчі молоді громадяни, незалежна судова система, вільна преса та сильні компанії, які можуть конкурувати на світовій арені».

Лідери у світовій статистиці вбивств

Що стосується рівня вбивств, Південна Африка вже входить до світових лідерів. Лише в одній Західно-Капській провінції у 2021-2022 фінансовому році було вбито майже 4 тисячі осіб.

Вільям Стівенс виглядає спокійним, стоячи перед цегляною поліцейською ділянкою в Маненберзі. Щовечора, вирушаючи на нічну зміну, 53-річний співробітник правоохоронних органів прощається зі своєю родиною, як останній раз. «Тут може статися все, що завгодно», — каже він.

Маненберг — одна з найнапруженіших ділянок у Кейптауні. Тут 52 тисячі людей живуть у злиднях всього на трьох квадратних кілометрах. Це одне із тих поселень, де озброєні банди тероризують мешканців. За оцінками експертів-криміналістів, лише в Кейптауні такі банди налічують понад 100 тисяч членів. Стівенс каже, що за 11 років роботи в поліції ПАР у Маненберзі, він навчився справлятися з масовим насильством, «хоч до нього ніколи не звикнеш».

Перед початком 12-годинної зміни капітан перевіряє свій підрозділ. 32 поліцейські віддають йому честь, ніби солдати перед боєм. За день до цього в Маненберзі сталося 18 перестрілок.

«Йдемо шукати зброю», — наказує Стівенс. Десять поліцейських машин повільно котяться по району, прямуючи на похорон нещодавно вбитого члена банди. Через відключення електрики завалені сміттям вулиці занурені у темряву, туман огортає ті нечисленні вуличні ліхтарі, які ще працюють. За словами Стівенса, у Маненберзі за панування борються вісім банд. Вони борються за зброю, наркотики, проституцію, плату за участь та інші джерела доходу. Коли повз проїжджають поліцейські машини, все затихає.

«Стрільба», — несподівано кричить жінка-поліцейський. Поліцейська машина мчить крізь темряву, під шинами хрумтить скло. Свистки попереджають про наближення поліцейських. Стрілець тікає і офіцерам вдається заарештувати лише торговця героїном. «Бандити чекають, поки ми поїдемо, щоб відновити стрілянину», — каже капітан Стівенс.

Нині вечір, 21:00. У сутінках хитаються люди в лахмітті, марення від дешевих наркотиків. Антиутопічні сцени, подібні до цієї, повторюються по всій країні в місцях, де більше немає держави. Тут навіть машини швидкої допомоги зазнають нападів та пограбувань.

Стівенс не думає, що ситуація колись дійсно зміниться. Він каже, що банди тут орудують кілька десятиліть: «І вони будуть тут і в наступні десятиліття».

Розчарування вільних від народження

Аксолілі Нотівала чекає біля входу до собору Святого Георгія, розташованого відразу за будівлею парламенту, що постраждав від пожежі. Він невипадково обрав для нашої зустрічі це історичне місце: у вересні 1989 року близько 30 тисяч людей зібралися перед цим неоготичним молитовним будинком на перший марш проти апартеїду, в якому взяли участь люди всіх кольорів шкіри. «Сьогодні ми знову опинилися в тій самій ситуації, що й наші гноблені батьки. Тільки ми боремося не проти несправедливого білого режиму, а проти уряду темношкірих».

Нотівала відноситься до так званого покоління вільних від народження — тих, хто занадто молодий, щоб випробувати на собі тягар апартеїду. Цей 34-річний чоловік вивчає політологію у відкритому університеті, але багато часу витрачає на створення нового руху, покликаного кинути виклик АНК. Його організація називається Rise Mzansi — відповідно до народної назви ПАР. Це одна з численних громадських організацій, яка виступає за проведення радикальних реформ після 30 років адміністративних зловживань.

«Ми живемо в самому нерівноправному суспільстві у світі, і розрив стає все ширшим і ширшим, — каже Нотівала. — Воно стало ще більш нерівноправним з того часу, як при владі опинилися АНК. Визволителі? Не смішіть мене!»

Активіст лютує від корумпованих спадкоємців Нельсона Мандели. Він також більше не вважає героя країни особливо поважною людиною. «Його романтизують і поклоняються йому як святому, але молоді південноафриканці більше не вірять у нього». За його словами, Мандела не зміг досягти справжніх змін, оскільки існуючі структури влади залишилися на місці. «Він хотів примирення, але забув про соціальну справедливість. У результаті багаті білі вийшли сухими із води, а більшість темношкірих залишилися жебраками».

На футболці, яку Нотівала одягнув під куртку, красується девіз його руху: «2024 — ЦЕ НАШ 1994». Це рік закінчення апартеїду та рік наступних парламентських виборів. Нотівала сподівається, що після трьох втрачених десятиліть АНК нарешті втратить абсолютну більшість.

Чи була ця стаття корисна?

1