Що вас цікавить?

Спеціальний трибунал щодо російської агресії. Як засудити Путіна та РФ?

21.10.2022
Кримінальна юстиція

Які механізми дає міжнародне право для покарання Путіна та «компанії»? Які з них – реальні, а на які не варто розраховувати? Які альтернативні шляхи шукає Україна, щоб притягнути до відповідальності винних? Експерт Центру політико-правових реформ із кримінальної юстиції Євген Крапивін пояснив усі нюанси покарання вищого військово-політичного керівництва країни-агресора.


Які механізми дає міжнародне право для покарання Путіна та «компанії»? Які з них – реальні, а на які не варто розраховувати? Які альтернативні шляхи шукає Україна, щоб притягнути до відповідальності винних? 

Експерт Центру політико-правових реформ із кримінальної юстиції Євген Крапивін пояснив усі нюанси покарання вищого військово-політичного керівництва країни-агресора.

ПІДГОТОВКА

Пропозиції про створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії лунають із 24 лютого. Україна шукає всі можливості для юридичного притягнення до відповідальності Путіна, усього керівництва Росії та держави-агресора в цілому.

Здебільшого всі говорять про воєнні злочини, що разом зі злочином агресії, злочинами проти людяності та злочином геноциду входять до переліку міжнародних. Для притягнення до відповідальності за всі з них, окрім злочину агресії, діє Міжнародний кримінальний суд (МКС). Його юрисдикцію Україна визнала у 2014 та 2015 роках [17 квітня 2014 року Міністерство закордонних справ України подало скаргу в МКС щодо справ Майдану і 8 вересня 2015 року щодо воєнних злочинів і злочинів проти людяності, учинених на території України]. Хоча досі Україна не ратифікувала Римський статут, яким керується суд. Але це не перешкодило тому, щоб МКС самостійно ініціював розслідування щодо вторгнення РФ до України та отримав підтримку з боку понад 40 європейських країн для такого розслідування. Та поряд із цим залишається питання, як і за які злочини будемо судити Путіна, Шойгу, Мішустіна й інших – найвище військово-політичне керівництво Росії. Довести те, що вони вчиняють воєнні злочини практично неможливо, оскільки навіть на оперативному рівні вони, найімовірніше, не віддають накази, кому з військових куди йти та що робити. Воєнні злочини – це індивідуальні злочини кожного конкретного військового та їхніх прямих командирів. Керівництво Росії винне в тому, що розв’язало війну – спланувало, затрачало ресурси, віддавало накази для ведення агресивної війни, яка є передумовою для всіх інших жахливих злочинів.

Практика притягнення до відповідальності за злочини агресії – мінімальна. Найбільш відомий – Нюрнберзький трибунал, що відбувся в 1946 році. Фактично це – єдиний випадок, коли злочин агресії розглядався на міжнародному рівні та за нього було притягнуто до відповідальності керівництво держави.

Коли створювали МКС у 2002 році, у його юрисдикцію не включили злочин агресії, здебільшого через позицію США. На той момент тривали дискусії щодо визнання агресії США в Іраку та збройних конфліктів інших країн.

Злочин агресії був закріплений у резолюції Генасамблеї ООН ще в 1974 році: застосування збройних сил державою проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави або будь-яким іншим чином, несумісним зі Статутом ООН. Агресивну війну назвали злочином проти міжнародного миру. Крім того, ця резолюція встановлює розширений перелік дій, які є агресією, під який підпадають дії РФ не лише після повномасштабного вторгнення, але й із 2014 року.

У юрисдикцію МКС злочин агресії ввели у 2010 році разом із так званими Кампальськими поправками. Утім, юрисдикція МКС щодо злочину агресії стосується лише тих держав, які гіпотетично скоїли такий злочин через рік після ратифікації або прийняття Римського статуту разом із Кампальськими поправками, але не раніше 17 липня 2018 року.

Навіть якщо Україна ратифікує статут, то Росія цього не зробить, але й у протилежному випадку суд матиме право взятися до цієї справи через рік після ратифікації. І Україна цілком правильно заявляє, що в такій ситуації має право створити ad hoc-трибунал – спеціально щодо російського вторгнення, і він розглядатиме лише злочини агресії, адже інших міжнародно-правових механізмів наразі немає.

Ні в кого не викликає сумнівів, що Росія вчинила агресію стосовно України, і її дії точно не підпадають під самооборону, про яку заявляє російська пропаганда, посилаючись на статтю 51 розділу VII Статуту ООН. Але жодних загроз застосування сили проти Росії з боку України та країн-членів НАТО не було, так само як і вигаданого «геноциду народу Донбасу», який Росія нібито захищає. Тому це лише вигадки РФ, які вже отримали підтвердження в Резолюції Генасамблеї ООН, забезпечувальних заходах Міжнародного суду ООН і ЄСПЛ із вимогою припинити військові дії.

СПІЛЬНА УГОДА

Для притягнення до відповідальності за цей злочин є кілька варіантів. Найпростіший шлях – використати українське законодавство, а саме статтю 437 Кримінального кодексу (планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни). Але вийде так, що для притягнення до відповідальності, наприклад Путіна, буде заочний вирок українського суду. Виконати його – практично нереально, адже з огляду на імунітет це рішення не матиме законної сили на території інших країн, а тому вони не сприятимуть у видачі Путіна та компанії, навіть якщо ті пересуватимуться за межами Росії.

Міжнародне право містить поняття імунітету держави – одна держава не підпорядковується юрисдикції іншої. Тобто притягнути до відповідальності керівництво однієї держави не може інша. Це може зробити сама держава – наприклад, Росія притягне до відповідальності керівництво держави, посилаючись на норми Конституції, які стосуються злочинів, учинених президентом.

Україна вирішила сформувати робочу групу та напрацювати міждержавну угоду, що буде відкритою для підписання. Наприклад, Україна підписує угоду з десятьма європейськими країнами та запрошує протягом певного терміну приєднатися всіх охочих. Таке об’єднання держав призводить до створення інтернаціоналізованого трибуналу, який нівелює поняття імунітету держав – коли одна держава не може засуджувати у своїх судах іншу. Тобто у випадку підписання спільної угоди це вже не буде кримінальне переслідування за злочини агресії з боку однієї держави, а з боку цивілізованого світу. Хоча навіть із такою концепцією подолання імунітету не погоджується частина юристів-міжнародників.

Коло обвинувачених, імовірно, буде невеликим – це топкерівництво РФ – приблизно 10–15 людей [За даними Офісу генпрокурора, підозрюваними у кримінальному провадженні щодо агресії є 626 представників керівництва РФ, до яких здебільшого входять депутати російського парламенту, що голосували за визнання незалежності окупаційних адміністрацій РФ в районі Донецької і Луганської областей], тому цей суд досить швидко повинен відбутися. Та й із точки зору доказування та збору матеріалів – роботи не так багато, як з іншими видами міжнародних злочинів. Більшість документів щодо вторгнення є у відкритому доступі, плюс – певні матеріали були отримані під час захоплення російських військовополонених. Є група відомих міжнародних юристів, що підготувала навіть модельні обвинувальні акти стосовно Путіна й інших посадовців РФ.

Решта деталей щодо механізму створення спецтрибуналу можуть варіюватися: чи буде ця угода закрита, чи відкрита, чи буде апеляція суду, як набирати суддів, де він працюватиме тощо. Усе залежить від того, що буде прописано в договорі.

СКЕПТИКИ

Є група юристів, експертів, що скептично ставляться до ідеї створення такого спецтрибуналу. Вони вважають, що повинен бути суд на постійній основі, який розглядатиме всі міжнародні злочини. А в нинішній ситуації, на їхню думку, треба знайти компроміс щодо взаємодії з МКС.

Суттєвих відмінностей між МКС і спецтрибуналом дійсно не буде – ні щодо процедури роботи, ні щодо справедливості вироку. Наприклад, спецтрибунал, найімовірніше, буде використовувати правила доказування МКС, як і більшість інших процедур, якими він керується.

Наразі Рада безпеки ООН може передати МКС будь-яку справу. Однак серед п’яти постійних членів, які мають право вето, є Росія і Китай, які навряд чи дозволять це, зловживаючи своїм правом вето. Говорять, звісно, і про реформування ООН, щоби дати можливість це робити Генасамблеї ООН, але по суті будь-які зміни будуть «заднім» числом. І є побоювання, що порушення цієї процедури ставитиме під сумнів кінцеве рішення суду.

Рішення можна отримати доволі швидко – оптимістичний прогноз – упродовж двох-трьох років. Та Україна не може це питання пришвидшити, бо не відіграє вирішальної ролі щодо консенсусу в створенні спецтрибуналу. Ми пропонуємо, драйвимо, але має бути спільна позиція міжнародних партнерів.

ЗАОЧНО

Якщо спецтрибунал все-таки запрацює, це буде класичний приклад заочного судового процесу та вироку. На жаль, немає механізмів, де б якісь «командос» вдерлися в Кремль і викрали Путіна для фізичного правосуддя. Україна повинна потім звернутися до Росії для видачі засуджених, у випадку відмови треба буде чекати, поки вони або будуть втікати в іншу країну, або в Росії зміниться керівництво, і воно погодиться видати своїх попередників в обмін, наприклад, на певне послаблення санкцій. Яскравий приклад – видача Міжнародному трибуналу щодо колишньої Югославії Слободана Мілошевича у 2001 році.

Визнання злочину агресії важливе ще й тому, що нині в різних країнах світу відбуваються процеси щодо арешту активів керівництва РФ зокрема та Росії в цілому, щоб звернути їх на користь постраждалих від війни. Російські адвокати розкидають заяви, що не доведений факт агресії. Після такого трибуналу буде юридичне підтвердження цього факту.

Євген Крапивін
Спеціально для The Village



Вам може бути цікаво