Законопроєкт 12439: як, захищаючи бізнес, зробити нестерпним життя потерпілих і простих громадян

10 березня парламентський комітет з питань правоохоронної діяльності переглянув своє рішення про проєкт Закону № 12439 і рекомендував його оновлену редакцію до ухвалення в другому читанні та вцілому.

Одразу з’явилися припущення, що не зважаючи на складну ситуацію у Верховній Раді, для підтримки цього закону знайдеться достатня кількість голосів народних депутатів України. Тим більше назва і основна мета проєкту закону виглядають більш ніж благородно – «удосконалення гарантій захисту суб’єктів господарювання під час здійснення кримінального провадження».

Варто зазначити, що представники бізнес–асоціацій переважно підтримують цей законопроєкт, тому що його окремі новації дозволять краще захищати інтереси підприємців у відносинах з органами влади, особливо з органами правопорядку та прокуратурою. Водночас антикорупційні інституції (САП, НАБУ) та антикорупційні громадські організації виступають різко проти цього проєкту, навіть іменують його «правками Лозового 2.0», тому що він спричинить нові перешкоди в антикорупційних розслідуваннях.  

Одним із євроінтеграційних зобов’язань України є внесення комплексних змін до кримінального процесуального законодавства (пункт 1 Спільної заяви Комісарки ЄС з питань розширення та Віце-прем’єр-міністра України від 11.12.2025 року). Тому будь-які системні зміни до Кримінального процесуального кодексу (далі – КПК)  потребують прискіпливої уваги, щоби вони  не заблокували подальший рух нашої держави до Європи.

На моє переконання, положення проєкту 12439, у випадку їх схвалення, матимуть руйнівні наслідки для ступеня захисту звичайних потерпілих від загально-кримінальних злочинів (крадіжок, грабежів, побиттів, згвалтувань, вбивств та інших). Окремі зміни відкинуть нас на десятиріччя назад. Зокрема, найнебезпечнішими пропозиціями проєкту слід визнати наступні:

1. Відмова від автоматичного початку кримінального провадження (зміни до частини 2 статті 56, статті 214 КПК).

Наразі особі достатньо подати заяву про кримінальне правопорушення і слідчий та прокурор зобов’язані згідно із законом невідкладно (але не пізніше 24 годин) розпочати розслідування і внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Хоча, слід визнати, на практиці з цим нерідко виникають проблеми, але вони полягають в ігноруванні органами правопорядку прямих вимог закону, а не в помилковості передбаченого законом механізму.

Однак проєкт висуває до потерпілих і очевидців часто невиконувані вимоги – не просто подати заяву, а надати «достатні дані» про вчинення кримінального правопорушення, а також повертає із забуття «постанови про початок досудового розслідування».  

Стаття 94 КПК 1960 року вже оперувала цим поняттям – «достатні дані» вчинення злочину, необхідні для порушення кримінальної справи. У 2012 році відмовилися від цієї концепції і змінили порядок початку досудового розслідування, тому що органи слідства і прокуратури відмовлялися розпочинати слідство у справах про неочевидні злочини чи у складних справах із фактичної, юридичної, відомчої, політичної чи інших причин. І формальною причиною відмови для початку справи виступали наведені потерпілою особою «недостатні дані», на думку органу влади.

Запровадження нового порядку стало також відповіддю нашої держави на велику кількість програних справ у Європейському суді з прав людини, наприклад – Афанасьєв; Белей; Бєлоусов; Каверзін проти України. У цих справах Суд встановлював, що органи 6, 7, навіть 8 разів відмовлялися проводити розслідування, змушуючи потерпілих багаторазово «ходити цими колами пекла». Така бездіяльність органів слідства в розслідуванні фактів вбивств і катувань становила порушення статті 2 (право на життя) та 3 (заборона катування) Європейської Конвенції з прав людини.

2. Зрівняння статусу потерпілого і свідка (зміни до статті 96 КПК).

З метою зменшення травматизуючого впливу розслідування на потерпілого (щоби знову і знову не відтворювати обставини вчинення проти нього злочину) законодавець передбачив принципово різну роль свідка і жертви злочину. Свідок зобов’язаний давати показання (частина 2 статті 66 КПК), а потерпілий лише має право давати показання (частина 1 статті 56 КПК). Свідок несе кримінальну відповідальність за відмову від надання показань (стаття 385 Кримінального кодексу), а потерпілий не несе жодної відповідальності за відмову від надання свідчень. Свідок може бути підданий приводу (стаття 140 КПК), а потерпілий не підлягає примусовому приводу і т. д.

Не зважаючи на цю принципову різницю в статусах свідка і потерпілого, автори проєкту пропонують надати дозвіл під час допиту в суді ставити під сумнів показання потерпілого через можливі проблеми його «репутації». Тепер обвинувачені зможуть компрометувати під час допиту не лише свідків, але і жертв згвалтувань, побиттів чи інших насильницьких злочинів. Самовиправданням для обвинувачених у цих випадках стануть такі аргументи – «сама випивала з гвалтівником перед вчиненням злочину», «одягала відвертий одяг», «зробила яскравий макіяж», «неприховано фліртувала з іншими» і т. д. Жодних обмежень для використання таких маніпуляцій проєктом закону також не передбачено для особливої категорії потерпілих – дітей. Відновлення таких практик на рівні закону є неприпустимим.

3. Перетворення потерпілого на «альтернативного» керівника розслідування (зміни до статей 160, 242, 243 КПК).

Проєктом передбачено надання додаткових процесуальних прав потерпілим – отримувати доступ до речей і документів, які знаходяться в третіх осіб, та залучати експерта для проведення дослідження. Хоча назагал може здатися, що ці нові можливості повинні посилити становище потерпілих, але це навпаки його послабить і зробить саме розслідування неефективним. Це «ведмежа послуга» потерпілим. Європейські стандарти захисту потерпілих полягають не у наданні їм додаткових процесуальних прав у здійсненні розслідування, а у створенні системи надання психологічної допомоги, запровадженні безоплатної правничої допомоги, наданні достатньої інформації про хід і результати розслідування, відшкодуванні шкоди від злочину.

У досудовому розслідуванні, як і під час керування автомобілем, повинен бути один водій (прокурор); як тільки їх стає двоє і більше, бути біді – аварія (колапс розслідування) неминуча.

Лише прокурор як керівник розслідування разом із органом досудового розслідування повинен вирішувати належний час і спосіб отримання доказів злочину – на самому початку провадження чи в його кінці, за допомогою заходу забезпечення провадження (доступ до речей і документів), слідчої дії (обшук) чи негласної слідчої дії. Потерпілий не знає і не повинен знати цієї логіки розслідування, тому надання цих додаткових повноважень принесе лише шкоду результатам кримінального провадження, коли докази будуть втрачені чи знищені або вони не матимуть відповідного ефекту.         

Ці «благі наміри» з посилення ролі потерпілих неодмінно приведуть їх до «пекла» неефективного кримінального провадження.

4. Монополія на збирання доказів стороною обвинувачення (зміни до статті 98 КПК).

Проєкт пропонує, щоби лише слідчий, дізнавач, прокурор зміг ухвалювати рішення про речові докази. Це прямо порушує конституційні засади судочинства рівності усіх учасників судового процесу, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду «своїх доказів», гарантованих статтею 129 Конституції.

Наразі сторона захисту і потерпілий мають повне право подати свої речові докази на розгляд суду без їх схвалення стороною обвинувачення (слідчим, прокурором).

Реалізація вказаної ініціативи проєкту на практиці призведе до того, що слідчий, прокурор будуть відмовлятися долучати до матеріалів провадження, наприклад, знаряддя вчинення злочину, віднайдені потерпілим чи підозрюваним (на своє виправдання), якщо цей доказ не підтверджуватиме версію сторони обвинувачення.

5. Створення перешкод для переслідування злочинців (зміни до статті 233 КПК).

Проєкт передбачає обмежити можливість доступу органів правопорядку до житла чи іншого володіння особи (наприклад, земельної ділянки) без попереднього дозволу суду. Тепер це неможливо буде зробити з метою врятування майна і дозволяється лише при безпосередньому переслідуванні особи, яка підозрюється у вчиненні окремих тяжких і особливо тяжких злочинів.

Такі обмеження категорією злочинів і неможливістю врятування майна не відповідає прямій вимозі частини 3 статті 30 Конституції України. На практиці для потерпілих це означатиме, що поліція чи інший орган правопорядку за їх викликом, зверненням не зможе невідкладно проникнути до житла чи іншого володіння для затримання і встановлення особи підозрюваного у неумисному вбивстві, завданні тілесних ушкоджень, домашньому насильстві чи іншому насильницькому злочині, який не потрапив в обмежений перелік проєкту.

Оперативні співробітники постають перед дилемою: допомогти потерпілому і порушити цей закон про недоторканність житла чи слідувати вимогам закону і проігнорувати звернення потерпілого.   

З такими невиправданими перешкодами для діяльності органів влади нам доведеться забути про підвищення рівня довіри суспільства до держави. Впевнений, що поява цих вкрай небезпечних для потерпілих та інших громадян положень в проєкті Закону 12439 є не свідомою позицією його авторів. Це стало результатом неналежної і недостатньої роботи із моделювання результатів застосування його новацій не лише в кримінальних провадженнях за участю підприємців, але й в інших справах, зокрема, про насильницькі злочини. Адже особливістю Кримінального процесуального кодексу є те, що він одноманітно регулює провадження щодо всіх існуючих видів злочинів: від вбивств до хабарництва, від крадіжок до втручань в електронні системи і т. д. І це було проігноровано розробниками проєкту.

Джерело: Дзеркало тижня

Чи була ця стаття корисна?

3