Що вас цікавить?

Після справи Стерненка

16.06.2020
Кримінальна юстиція /
Кримінальний процес

Думкою ділиться Володимир Петраковський. 


Не вперше події в Україні нагадують ті, що розгортаються в США. Нині в обох країнах органи кримінальної юстиції накриває хвиля критики через інакше ставленням цих органів до окремих груп людей.

У США такою групою є афроамериканське та латиноамериканське населення. Локальні органи правопорядку поводяться з представниками цієї групи вельми агресивно, навіть якщо для того не існує причин. Місцеві прокурори, своєю чергою, агресивно переслідують представників цієї групи навіть за найдрібніші правопорушення. Україна, до певної міри, також має проблему агресивного переслідування стороною обвинувачення тих, що є ближче до денця соціальної піраміди. Американська, звісно ж, складніша та, без сумніву, отруєна расовим аспектом.

Проте українців значно більше турбує інше — ставлення органів правопорядку та органів обвинувачення до опонентів та союзників чинної влади (йдеться про будь-яку політичну силу, представники якої в певний період обіймають найвищі посади). Перших агресивно переслідують за все, що бодай може нагадувати злочин. Дії других воліють не помічати взагалі.

Американська ситуація має свої витоки, українська — свої. Вітчизняна насамперед відбувається тому, що офіс Генерального прокурора та Офіс Президента фактично є одним офісом. Ця інституційна взаємопроникність до цього часу так і не перервалася. Ба більше, жоден з Генеральних прокурорів не докладав бодай дрібки зусиль, аби чітко окреслити межі цих офісів. Суспільство також не присвячувало тому належної уваги.

Зусилля — це точка диференціації між Україною та США в ці дні. Позаяк американці не лише вийшли на вуличні протести, вони домоглися запуску низки ініціатив, спрямованих на переосмислення поліціювання та перебудову органів правопорядку. Курс на зміни підхопили не лише представники локального врядування, а й представники урядів штатів, а також представники федеральної влади.

Зусилля українського суспільства та їхній вектор виглядають геть не так.

Більшість людей, які вийшли на підтримку Сергія Стерненка, не приховували того факту, що вони не довіряють суду, що бачать його упередженим. Згадувався і той факт, що стосовно слідчого судді, який розглядав клопотання про обрання запобіжного заходу Сергію Стерненку, триває розслідування (про підозру суддя не повідомлявся). Іншими словами, ті люди вважають суд залежним.

Щоправда, акція під стінами кримінального суду, як і під стінами будь-якої іншої інституції, означає лише одне: люди досить конкретно натякають інституції на те, яке рішення є для них бажаним, а яке ні. У випадку судочинства — у такий спосіб люди намагаються взяти участь у здійсненні правосуддя.

Успішність таких намагань сильно варіюється в залежності від цілої низки обставин, тому виміряти їхній вплив на певне рішення частіше вельми складно. Але такі намагання є вартісними самі по собі. Адже вони свідчать про те, що люди, нехай навіть інтуїтивно, розуміють, що правосуддя може здійснюватися безпосередньо ними, у кримінальному провадженні зокрема. Водночас такі намагання можна вітати лише в тому разі, коли йдеться про суд присяжних, а не про суд вулиці.

Понад 230 років тому один з батьків-засновників США так схарактеризував інститут присяжних:

"Прихильники та опоненти проєкту [Конституції], якщо вони й не мають згоди щодо решти питань, погоджуються принаймні в одному: в тому значенні, яке вони надають судовому розгляду за участю присяжних. Тут єдина розбіжність між ними полягає в тому, що перші вважають це за важливу гарантію свободи, а другі — за справжній оплот вільного державного устрою. <…> Було б абсолютно зайво досліджувати міру його корисності та важливості в представницькій республіці або його порівняну цінність як захисту від утиску з боку можновладців у спадкових монархіях та як убезпечення від тиранії обраних народом посадовців у республіках. Дискусії на цю тему були б радше дивними, ніж корисними, адже всі переконані в корисності цього інституту та його благодатному впливі на свободу. <…> Довільні обвинувачення, довільні методи судового переслідування за гадані злочини та довільні покарання на підставі довільних присудів завжди здавалися мені справжніми знаряддями суддівського деспотизму, і всі вони пов’язані з кримінальним судочинством" (Федераліст, №83, Гамільтон).

Суд присяжних дає пересічним людям найкращу з можливостей для участі у здійсненні правосуддя, адже інститут присяжних є механізмом, що, без перебільшення, дозволяє людям контролювати хід застосування і подеколи навіть визначати зміст кримінальних законів. Тобто це не про "контроль" судді, це, буквально, про здійснення правосуддя.

Норми про суд присяжних є і в українській Конституції. Але їх досі не реалізовано повною мірою. Тому прикро, що акціям на підтримку Сергія Стерненка байдуже до того — про інститут присяжних в кримінальному провадженні ніхто не наголошує. Та й загалом, будь-що, що бодай схоже на візії інституційних перетворень, перебувають на периферії цих акцій. Замість того, аби представити ширшу перспективу справи, її зводять до затертого протистояння "ми — вони": де "ними" є дрібка персоналій.

Можливо, така стратегія матиме успіх. Можливо — ні. Однак це будуть винятково персональні результати самого Сергія Стерненка та його адвокатів. Суспільству ж, у підсумку, лишиться все те, що воно і так має сьогодні.

Володимир Петраковський, 
експрокурор, експерт ЦППР, викладач Києво-Могилянської академії

Джерело: Zbruc



Вам може бути цікаво