Щотижневий аналіз 24 – 30 березня 2026 року

Європейський парламент проголосував за нову антикорупційну директиву

Подія

26 березня Європейський парламент проголосував за прийняття Директиви про боротьбу з корупцією, що замінює Рамкове рішення Ради 2003/568/JHA від 22 липня 2003 року про боротьбу з корупцією у приватному секторі і Конвенцію про боротьбу з корупцією за участю посадових осіб Європейських Співтовариств або посадових осіб держав-членів Європейського Союзу, та вносить зміни до Директиви (ЄС) 2017/1371 від 5 липня 2017 року Європейського Парламенту та Ради про боротьбу з шахрайством, що завдає шкоди фінансовим інтересам Союзу, шляхом застосування кримінального права (далі – Директива).

Тепер Директива має бути офіційно прийнята Радою ЄС (Євросоюз має двопалатну законодавчу систему, і Рада ЄС або Рада міністрів, яку представляють профільні міністри від кожної країни-члена, є «верхньою» палатою), опублікована в Офіційному журналі ЄС і через 20 днів після цього набере чинності. Наразі офіційний текст Директиви ще не оприлюднений.

Директива має фундаментальне значення, тому процедура її прийняття була тривалою:

– 3 травня 2023 року Єврокомісія вперше представила пропозицію щодо цієї директиви;

– 2 грудня 2025 року Рада ЄС та Європарламент досягли попередньої згоди щодо фінального тексту;

– 23 березня 2026 року Європарламент остаточно проголосував за прийняття правил (581 голос «за», 21 «проти»);

– 26 березня 2026 року відбулось офіційне оголошення про схвалення перших загальноєвропейських антикорупційних правил.

Згодом почнеться процес імплементації Директиви в національні законодавства, зокрема кримінальні кодекси, що має тривати 24 місяці, а з окремих питань – 36 місяців.

Оцінка ЦППР

Директива є великим за обсягом актом, що складається з Преамбули (50 пунктів), яка є своєрідним поєднанням пояснювальної записки і коментаря до статей, та 40 статей.

Узгоджений текст є комплексним переглядом правової бази ЄС щодо боротьби з корупцією, що ґрунтується на статтях 82-83 Договору про функціонування Європейського Союзу (нагадаємо, що ст. 82 стосується взаємного визнання судових рішень та гармонізації процесуальних норм, а ст. 83 надає ЄС повноваження встановлювати мінімальні правила щодо визначення кримінальних правопорушень та покарань за найтяжчі з них). Нова Директива забезпечує:

– уніфікацію правових понять;

– визначення корупційних кримінальних правопорушень та встановлення чітких і суворих санкцій для фізичних та юридичних осіб;

– обов’язковість контрольованих заходів щодо запобігання корупції.

При цьому Директива реалізує цілі Конвенції ООН проти корупції, стороною якої є ЄС.

Розділ І Директиви «Загальні положення» встановлює предмет та сферу застосування Директиви, а також містить визначення десятка основних понять.

Розділ ІІ «Корупційні правопорушення» визначає зміст таких складів кримінальних правопорушень, як хабарництво в державному секторі, хабарництво у приватному секторі, незаконне привласнення, зловживання впливом, незаконне здійснення державних функцій, перешкоджання правосуддю, збагачення від корупційних злочинів, приховування, а також стандарти покарання та заходів для фізичних і юридичних осіб, вимоги до строків давності.

Розділом ІІІ «Запобігання, повідомлення та розслідування» встановлюються стандарти заходів щодо запобігання корупції, національних стратегій, інституційних заходів, ресурсів і навчання, захисту викривачів, інструментів розслідування, арешту та конфіскації, обміну інформацією, прав потерпілих і зацікавленої громадськості, а також відсторонення від посади або переведення публічних службовців.

У Розділі IV «Координація та співпраця» йдеться про співпрацю між державами-членами та установами, органами, службами чи агентствами Союзу, збір даних та статистику.

Розділ V «Заключні положення» містить зміни до Директиви (ЄС) 2017/1371, положення щодо оцінювання та звітування, а також щодо набрання чинності Директивою.

Обов’язок України як кандидата в члени ЄС адаптувати законодавство до права ЄС (acquis communautaire) ґрунтується на вимогах ст. 56 (Розділ V, Глава 1) Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, статусі кандидата, наданому Європейською Радою 23 червня 2022 року, та Копенгагенських критеріях.

У червні 1993 року на засіданні Європейської ради в Копенгагені було визнане право кожної європейської країни, яка визнає положення п. 1 ст. 6 Угоди про утворення Європейського союзу, що вступ до ЄС можливий після виконання низки вимог – за трьома критеріями: 1) політичного: стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин; 2) економічного: дійова ринкова економіка; 3) «членського»: зобов’язання, що випливають із факту вступу до ЄС, зокрема визнання його політичних, економічних та монетарних цілей.

У 2020 році, щоб уточнити Копенгагенські критерії, Єврокомісія розробила Оновлену методологію розширення, за якою оцінює готовність країни-кандидата до вступу в Союз. Саме тому процес перемовин про вступ України до ЄС розділений на 35 переговорних розділів та 6 кластерів і кожен розділ Єврокомісія розглядає та оцінює окремо.

Питання запобігання корупції входять до кластеру «Основи процесу вступу» (Fundamentals of the accession process) у переговорному процесі про членство України в ЄС. Це ключовий кластер, який відкривається першим і закривається останнім, охоплюючи верховенство права, правосуддя та антикорупційні заходи (зокрема, розділ 23).

Народний обранець пропонує дещо посилити безпеку викривачів корупції у секторі безпеки і оборони

Подія

У Верховній Раді зареєстровано законопроєкт №15089 від 18.03.2026 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку забезпечення безпеки викривачів корупції у секторі безпеки і оборони» (законопроєкт № 15089).

Відповідно до пояснювальної записки ініціатива обґрунтовується тим, що в умовах збройної агресії рф, воєнного стану та загальної мобілізації корупція у секторі безпеки і оборони становить пряму загрозу національній безпеці, обороноздатності держави та життю військовослужбовців. Водночас чинне законодавство не забезпечує належного рівня захисту викривачів у цьому секторі, зокрема не враховує їхню специфічну вразливість до переслідувань з боку командування.

Законопроєкт пропонує розширити перелік заходів забезпечення безпеки для військовослужбовців та військовозобов’язаних осіб, які є викривачами корупції у секторі безпеки і оборони, і запровадити додаткові гарантії їх соціального і правового захисту шляхом внесення змін до законів:

– «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»: (а) адаптація механізмів захисту до умов військової служби, включаючи можливість подання заяви про застосування заходів безпеки за наявності загроз життю, здоров’ю чи майну; (б) включення можливості відрядження, переведення на нове місце служби, надання одноразової додаткової відпустки для проходження процедури переведення на нове місце служби; (в) закріплення права на отримання винагороди.

– «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» – закріплення права на згадану вище відпустку і визначення порядку її надання;

– «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» – надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Оцінка ЦППР

Хоча запропоновані зміни загалом спрямовані на посилення інституційних механізмів захисту викривачів корупції у секторі безпеки і оборони і можуть сприяти зменшенню корупції у військових формуваннях, законопроєкт № 15089 має низку концептуальних і техніко-юридичних недоліків.

По-перше, запропонований підхід створює функціональний конфлікт між гарантіями анонімності викривачів та доступом до заходів захисту. Значна частина передбачених механізмів (відпустка, переведення, відстрочка від мобілізації) вимагає формалізованої ідентифікації особи, що унеможливлює анонімність. При цьому не передбачено безпечного механізму переходу від анонімного повідомлення до розкриття особи обмеженому колу суб’єктів, що створює стримувальний ефект для потенційних викривачів.

По-друге, відсутні достатні гарантії конфіденційності інформації про викривача на етапі до застосування заходів безпеки. Чинне регулювання охоплює лише осіб, уже взятих під захист, тоді як найбільші ризики виникають саме на початковій стадії.

По-третє, положення щодо винагороди викривачам фрагментарно відтворюють статтю 53-7 Закону «Про запобігання корупції», але не враховують її ключових елементів (порогів, механізму розподілу, визначення статусу). Це створює ризики паралельного та неповного регулювання одного інституту.

По-четверте, використання формулювання «мають статус викривачів» є юридично невизначеним і може спричинити труднощі у правозастосуванні, оскільки не встановлено чіткого механізму набуття такого статусу.

По-п’яте, проєкт не враховує інституційний аспект забезпечення безпеки. Зокрема, відсутня належна роль органів досудового розслідування, зокрема Державного бюро розслідувань, що може створювати розрив між функціями розслідування та захисту.

Підхід законопроєкту є частково узгодженим із Директивою ЄС 2019/1937 про захист викривачів, яка вимагає забезпечення ефективних, пропорційних і стримувальних механізмів захисту. Водночас Директива охоплює значно ширший спектр правопорушень, ніж лише корупційні, і передбачає чіткі гарантії конфіденційності й анонімності, включно з обмеженням кола осіб, які можуть отримувати і опрацьовувати інформацію про викривача.

Окрім того, нові антикорупційні правила ЄС, проголосовані Європейським Парламентом 26 березні 2026 року, акцентують на комплексному підході до боротьби з корупцією, включаючи ефективний захист викривачів, недопущення репресій та створення умов для безпечного повідомлення про порушення. У цьому контексті український законопроєкт потребує доопрацювання для досягнення повної відповідності європейським стандартам.

Висновок

Законопроєкт №15089 є важливим кроком у напрямі посилення захисту викривачів у секторі безпеки і оборони, однак у запропонованій редакції він не забезпечує належного балансу між ефективністю захисту та гарантіями конфіденційності й анонімності.

Для досягнення системного ефекту доцільним є: (а) узгодження положень із Законом «Про запобігання корупції» шляхом уникнення дублювання; (б) запровадження поетапної моделі розкриття особи викривача з чіткими гарантіями конфіденційності й анонімності; (в) доопрацювання механізму набуття статусу викривача; (г) посилення інституційної координації між органами, відповідальними за розслідування та забезпечення безпеки.

Без внесення таких змін існує ризик, що запропоновані гарантії матимуть дуже обмежений ефект.