«Федералізація» України – коли логіка і добросовісність відпочивають

Федерації з’явилися у світі внаслідок процесу об’єднання різних територіальних утворень в одну державу. Ідеєю федеративного устрою є інтеграція. Пропозиція перетворити Україну – унітарну країну – у федерацію позбавлена здорового глузду. Фактично вона означає дезінтеграцію країни. Навіть з точки зору формальної логіки, для цього спочатку повинні з’явитися суб’єкти майбутньої федерації. 

Кілька прикладів з історії федерацій. Швейцарська конфедерація – це союз кантонів, об’єднання яких розпочалося ще наприкінці XIII столітті. Німеччина була утворена шляхом об’єднання земель у другій половині XIX століття, її федеративний устрій зберігся при переустановленні держави після Другої світової війни. У 1777 році тринадцять штатів у Північні Америці прийняли Статті Конфедерації і вічного союзу і започаткували Сполучені Штати Америки. У 1952 році сім шейхств Аравійського півострову об’єдналися, створивши спільні органи влади. Так було закладено основу Об’єднаних Арабських Еміратів.

З самої етимології слова «федералізм», що походить від латинського foedus – договір, можна зрозуміти, що федерації виникають внаслідок домовленості окремих територіальних одиниць об’єднатися в один політичний союз – державу.

Однак з часом федералізм спіткала така ж доля, як конституцію та інші правові інститути. В деяких країнах це поняття почало застосовуватися маніпулятивно, номінально, для позначення процесів, які за своєю суттю не мали нічого спільного із федеральним устроєм. Наприклад, федералізм став ширмою для насильницької інтеграції – завоювань. Радянський Союз, номінально федеративна держава, вважався заснованим 30 грудня 1922 року, коли деякі майбутні союзні республіки начебто уклали договір про об’єднання. Насильницькою інтеграцією в минулому пояснюється й те, що Росія сьогодні називається федерацією. Парадокс сьогоднішнього федеративного устрою в цій державі полягає також в тому, що РФ є сильно централізованою. Реальний федеративний устрій і централізоване управління є мало сумісними поняттями.

Прикладом, коли країна з унітарної перетворюється у федеративну, є Бельгія. 1830 року вона стала суверенною державою, відокремившись від Нідерландів, на основі конфесійної ідентичності. А в 1992 році Валлонія, Фландрія і Брюссель стали складовими частинами федерації. Тут федералізм був спробою вирішити проблеми співжиття двох корінних національних спільнот – валлонів та фламандців. Однак навряд чи цю спробу можна розцінювати як вдалу, адже Бельгія останні роки перебуває на межі розпаду.

Тож про федералізм в Україні апріорі неможливо вести мову. Лише про маніпулятивне використання цього поняття для прикриття якихось інших процесів. Насправді вкрай небезпечних для єдності країни процесів.

Апологети ідеї «федеративної» України ведуть мову про політичну самостійність територіальних одиниць. Це знову ж таки не має нічого спільного із устроєм існуючих федеративних держав. Коли суверенні утворення об’єднувалися в одну федерацію, то право приймати політичні рішенні власне й було тим, що вони делегували новоствореній державі. Після об’єднання члени федерації у зовнішній, безпековій та інших політичних сферах можуть говорити лише єдиним голосом. Крім політичної самостійності, члени федерації делегують також частину бюджетних надходжень для утримання інституцій, що виникають для виконання державних функцій. І більше нічого вони не делегують. Інші кошти та повноваження залишаються на рівні членів федерації.

Таким чином, у різних складових федерацій можуть бути різні правові системи, різна економічна, соціальна політика. Однак зовнішньополітичні рішення приймаються державою і є єдиними для всіх суб’єктів федерації. Неможливо собі уявити, щоб деякі землі Німеччини або штати США, наприклад, визнали державність Косово, а інші не визнали. Не говорячи про такі важливі зовнішньополітичні рішення як приєднання до міждержавних союзів.

Підхід поборників «федералізації» України дзеркально протилежний. Потрібна вона їм для того, щоб приймати в різних частинах України різні зовнішньополітичні рішення. В тому числі, як заявляють деякі «спеціалісти», щодо приєднання до різних міждержавних союзів. Таким чином ідея «федералізації» України може просуватися хіба великими недругами України, завданням яких є призвести до дезінтеграції нашої країни та її розпаду.

Звісно, ті, хто просувають цю ідею, не забувають супроводжувати її розповідями про переживання за долю України. Та нещирість таких вболівань очевидна бодай з того факту, що про децентралізацію та розвиток регіонального самоврядування, яке є запорукою економічного розвитку регіонів, не лунає ані пари з вуст.

На даний час публічні кошти в Україні тотально-централізовані, місцеве самоврядування існує хіба номінально, а регіонального самоврядування не існує, де-юре, взагалі.

Саме правильно проведена адміністративно-територіальна реформа, спрямована на передачу повноважень місцевому та регіональному самоврядуванню, стала одним із ключових поштовхів розвитку Іспанії після падіння тоталітарного режиму у 70-х роках. Іспанія, до речі, є унітарною державою, незважаючи на реально існуючі проблеми єдності країни через прагнення басків та каталонців відокремитися. Досвід Італії та Польщі також дуже добре демонструє яким великим рушієм розвитку є децентралізація.

Справедливо та ефективно, щоб кожен регіон в державі мав можливість вирішувати як йому розвиватися в економічному, соціальному та культурному плані. Для прикладу, спрямовувати належні йому публічні кошти на розвиток туристичної інфраструктури чи аграрного сектору. Повертати житлово-комунальним та транспортним підприємствам кошти за пільговиків чи монетизувати пільги. Фінансувати школи з малою кількістю учнів чи закривати їх забезпечивши підвезення учнів до найближчих шкіл. І т.д.

Що справді потрібно Україні для розвитку, це децентралізація влади, зміцнення місцевого самоврядування і, як наступний етап – запровадження регіонального самоврядування. А також усвідомлення всіма громадянами того, що регіональна неоднорідність може бути також фактором, який сприяє розвитку країни. Це можливо за умови, що усі сприйматимуть її як історично сформовані реалії, а отже представники одних регіонів не будуть їздити в інші з намірами утвердити там свої світоглядні цінності.

Опубліковано на  LB.ua