Щотижневий аналіз 22 – 28 вересня 2026 року

Конституційний Суд України відтворив радянське розуміння адміністративного права 

Подія 

9 вересня Конституційний Суд України ухвалив Рішення № 10-р(ІІ)/2026 у справі про судовий збір у справах про адміністративні правопорушення. 

Цим Рішенням визнано, що у справах про оскарження до адміністративного суду постанов про накладення адміністративного стягнення сплата судового збору не передбачена Законом України «Про судовий збір» (пункт 8.3). Конституційний Суд також встановив, що Велика Палата Верховного Суду, визначивши у постанові від 18 березня 2020 року обов’язок сплати та розмір судового збору у справах про оскарження постанов про адміністративні правопорушення, вийшла за межі своїх повноважень (пункт 9 Рішення).   

Правовою основою Рішення стали вимоги частини 2 статті 55 Конституції України, які гарантують кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Також Суд застосував конституційно узгоджене тлумачення положень Закону України “Про судовий збір”.

Оцінка ЦППР

Ухвалене Рішення безумовно матиме позитивне значення для фізичних осіб, притягнутих до адміністративної відповідальності. Такі особи відтепер звільнятимуться від сплати судового збору за подання до адміністративного суду скарг на постанови про адміністративні правопорушення. 

Однак, на наше переконання, це Рішення Конституційного Суду є несистемним і продовжує відтворювати радянське і пострадянське розуміння адміністративного права та адміністративного судочинства.

По-перше, у пункті 8.1 Рішення Суд зазначає, що приписи Закону про судовий збір «не встановлюють спеціального регулювання щодо справ про оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення, а саме не передбачають ані окремих ставок судового збору, ані пільг щодо його сплати». 

Таке твердження відображає сформовану в радянський період теорію «юрисдикційних проваджень», яка стосувалася, насамперед, процедур з притягнення до адміністративної відповідальності. У межах цього підходу юрисдикційні провадження розглядаються як специфічні провадження, які суттєво відрізняються від інших типів адміністративних правовідносин, що виникають як за ініціативою приватних осіб у відносинах з органами влади, так і за ініціативою самих органів влади (як-от, інспекційні провадження тощо).  

Оновлена юридична доктрина і національне законодавство відмовилися від цієї радянської теорії. Сучасний підхід передбачає, що на все різноманіття адміністративних проваджень, передусім врегульованих Законом України «Про адміністративну процедуру» та спеціальними законами, а також на відповідні похідні спори, які розглядаються адміністративними судами на підставі Кодексу адміністративного судочинства України, поширюється єдине правило щодо сплати судового збору. Це правило закріплене у пункті 3 частини 2 статті 4 Закону України “Про судовий збір” і стосується подання адміністративного позову до адміністративного суду, незалежно від виду провадження. 

Такий єдиний підхід також підтверджується положеннями чинного законодавства. Так, частиною 1 статті 19 КАСУ передбачено 18 типів проваджень, а Главою 11 (статті 264 – 289-10) КАСУ – близько 33-ох типів окремих проваджень. Водночас Закон “Про судовий збір” не передбачає жодних особливостей щодо розміру чи порядку сплати збору для будь-якого з вказаних видів проваджень. 

Крім того, стаття 286 КАСУ чітко відносить справи про оскарження постанов про притягнення до адміністративної відповідальності до адміністративних проваджень. Тому, посилання Конституційного Суду у пункті 8.2 Рішення на те, що у пояснювальній записці до проєкту Закону “Про судовий збір” згадка про КУАП відсутня, але зазначені об’єкти справляння судового збору згідно з ГПК, ЦПК і КАСУ, не можна вважати переконливим обґрунтуванням. Відсутність згадки про КУАП в пояснювальні записці очевидно є свідомою, адже саме  КАСУ (а не КУАП) містить норми що регулюють розгляд адміністративними судами справ про оскарження постанов про притягнення до адміністративної відповідальності. Тобто у пояснювальній записці згадані лише процесуальні кодекси, до яких очевидно не належить КУАП.

По-друге, у пунктах 7.1, 7.2 Рішення Конституційний Суд наводить мотиви, які на його думку унеможливлюють стягнення збору у справах про оскарження постанов про адміністративні правопорушення. Суд виходить з того, що саме держава є ініціатором правової ситуації, пов’язаної притягненням особи до адміністративної відповідальності, а особа залучається до провадження як адресат примусу держави. На думку Суду, такі справи відрізняються від інших адміністративних спорів, де особа звертається за захистом своїх прав, свобод чи інтересів до суду, оскаржуючи рішення, дії чи бездіяльність органів влади. Згідно з Рішенням: «У таких справах звернення до суду є виявом приватної автономії особи, а держава може встановлювати судовий збір на загальних засадах».

На нашу думку, правова природа і ступінь обмеження прав осіб у адміністративних справах не відрізняється від інших адміністративних спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності органу державного чи приватного виконавця (стаття 287 КАСУ), оскарження застосування примусових заходів (стаття 99 Закону “Про адміністративну процедуру”). У таких провадженнях йдеться про оскарження вилучення майна, заборони вчинення певних дій, зобов’язання утримуватися  від певних дій, застосування фізичної сили тощо. Ці ситуації не можна визнати «виявом приватної автономії особи», як це помилково, на нашу думку, зробив Конституційний Суд, тому що їх ініціатором є лише держава (так само, як і в процедурі притягнення до відповідальності).

 По-третє, Конституційний Суд не взяв до уваги, що крім «постанов про адміністративні правопорушення», передбачених КУАП і Митним кодексом, існують десятки сфер правового регулювання, де штрафи стягуються на підставі адміністративних актів з іншою назвою. Зокрема, податкове повідомлення-рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій (стаття 112 Податкового кодексу), постанова про накладення штрафу (стаття 75 Закону “Про виконавче провадження”), постанова у справі про правопорушення (стаття 12 Закону “Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень”) тощо. 

Однак згідно з Рішенням, лише оскарження постанов про адміністративні правопорушення будуть звільнені  від сплати судового збору, тоді як при  оскарженні аналогічних постанов про накладення інших штрафів сплата збору залишатиметься обов’язковою.   

По-четверте, Конституційний Суд визначив «як самостійну і відмінну від загальних категорій справ адміністративного судочинства» (пункт 8.1 Рішення), в яких суд ухвалює постанови про накладення адміністративного стягнення в порядку, передбаченому Кодексом про адміністративні правопорушення. Цей помилковий, на наш погляд, висновок зроблений на підставі виокремлення пункту 5 частини 2 статті 4 Закону “Про судовий збір” про розмір збору у разі ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення.  

Ні юридична доктрина, ні чинне законодавство не відносить до адміністративного судочинства цей тип судових проваджень, врегульованих КУАП. Пункт 3 частини 2 статті 19 КАСУ чітко визначає, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених самим Кодексом (тобто, справ про оскарження постанов про адміністративні стягнення).  

Лише окремі пострадянські держави (зокрема, Республіка Казахстан) створювали систему адміністративних судів («адміністративної юстиції») для розгляду справ про адміністративні правопорушення. 

Також Конституційний Суд продовжує розглядати процедуру притягнення особи до адміністративної відповідальності як елемент «публічно-владного примусу» (пункт 7.1 Рішення). Такий підхід відтворює радянську традицію засновану на широкому розумінні примусу, яка грунтувалася на тодішньому уявленні про право. 

Натомість, європейський підхід передбачає вузьке розуміння «примусу», де він розглядається  лише як один із можливих елементів або етапів виконання адміністративних актів. Поступово таке бачення імплементується в національне законодавство. Наприклад, стаття 42 Закону України “Про Національну поліцію” визначає такі «заходи примусу» – фізичний вплив (силу), застосування 14 видів спеціальних засобів, застосування вогнепальної зброї.

Наслідками такого рішення Конституційного Суду є не лише негативний вплив на доктрину адміністративного права та адміністративного процесу, але можливе додаткове навантаження на адміністративні суди через втрату механізму судового збору як певного компенсуючого та регулюючого чинника.