Закон про біометричні паспорти: ласкаво просимо до «собачої будки»?

19 листопада у ЗМІ з’явилася інформація, що президент застосував вето до Закону «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (проект 10492) авторства регіонала Василя Грицака. Вето датоване 30 жовтня, проте в парламенті про нього стало відомо тільки через 20 днів. Більше того, ЗМІ повідомляють, що вже 20 листопада пропозиції президента можуть бути розглянуті Верховною Радою, а отже, закон наближається до отримання президентського підпису.

Зауваження глави держави зводяться до п’яти пунктів.

По-перше, у законі запропоновано зробити «закритим» перелік документів, які виготовляються з застосуванням Єдиногодержавного демографічного реєстру (далі – ЄДДР). Це чи не єдина позитивне положення у вето, адже воно передбачає хоча б тимчасове обмеження апетитів виготовлювачів паспортних документів.

По-друге,для громадян, які через релігійні переконання відмовляються від внесення інформації до безконтактного електронного носія, що імплантується у документи, передбачено, що Кабмін затвердить окрему процедуру видачі документів без такого носія. Очевидно, влада буде переконувати церкву і віруючих, що їхні зауваження тепер враховані. Насправді навіть тут не все так просто, адже самі персональні дані (в т.ч. біометричні) до реєстру мають збиратися з усіх громадян, інакше будь-який документ особі не може бути виданий в принципі.

Трете і четверте зауваження стосується другорядних речей у законі, пов’язаних з виготовленням посвідчення особи моряка та продовженням строку його дії.

П’ята пропозиція глави держави зводиться до вилучення плати за надання адмінпослуг з числа доходів загального фонду державного бюджету. Реалізація цієї ідеї призведе до подальшого зловживання коштами, отриманими бюджетними установами за адмінпослуги, адже контроль за використанням коштів спецфонду державного бюджету є суттєво нижчим.

На жаль, гаранта конституції не стурбували інші норми скандального закону:

Йдеться, у першу чергу, про створення мегабази даних про усіх мешканців України, яка поєднуватиме не лише паспортний та реєстраційний (щодо місця проживання) реєстри, але й також дані усіх відомчих інформаційних систем (починаючи від баз даних Мін’юсту та інших центральних органів виконавчої влади і закінчуючи базами даних органів місцевого самоврядування). Тобто президенту байдуже, що МВС (разом з Державною міграційною службою) збиратиме максимальну інформацію про громадян фактично без їх згоди. Зрештою у громадянина немає можливості відмовитись від надання своїх даних в реєстр, інакше особа не отримає жоден державний документ. Президента не турбує, що створення такого реєстру не відповідає міжнародним конвенціям з питань захисту персональних даних, адже передбачає збирання надмірної інформації та не визначає мети такого збирання і зберігання інформації. Такого реєстру немає в жодній цивілізованій державі. Такий реєстр в руках міліції (та ДМС) є вершиною антидемократичності і втручання в приватне життя громадян. Зрештою, президент відповідає також за питання національної безпеки, і важко собі уявити, що станеться, якщо доступ до такого реєстру отримає спецслужба іншої держави або які-небудь шахраї.

Крім того, президенту не шкода часу та коштів громадян, які будуть необхідні для отримання нових форм внутрішнього паспорта та посвідчення водія. Використання в цих документах електронних чіпів (без жодного раціонального обґрунтування їх впровадження)  потребуватиме багатомільярдних витрат як на виготовлення таких документів, і ще більше на їх експлуатацію. Мільярд на веб-камери на виборах є лише «квіточкою» порівняно з коштами, необхідними для облаштування терміналами для зчитування нових паспортів у державних установах та приватному секторі.

Президента не турбує і те, що цей закон суперечить ним же ініційованому новому Закону «Про адміністративні послуги» від 6 вересня 2012 року. Згідно з ним, виключно законами, які регулюють суспільні відносини щодо надання адміністративних послуг, встановлюються перелік та вимоги до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги. У паспортному законі жодної процедури і переліку документів, що вимагаються від особи, не визначено. Питання про платність паспортних послуг залишається також невпорядкованим. Цікаво, що на вартість бланків паспортних документів сьогодні держава впливу взагалі не має, а всі спроби уряду втрутитися у цю сферу є безрезультатними.

Президенту, який так вболіває за дерегуляцію, байдуже, що закон змусить громадян постійно звертатися за довідками про місце проживання, адже у паспорті ця інформація не є обов’язковою (а якщо і зазначається, то лише на електронному чіпі, який без спеціального обладнання не опрацювати). Не захотів президент скоротити і надмірні строки видачі паспортних документів (наприклад, загальним є 30-денний термін), що змушує громадян і сьогодні переплачувати «за термінові бланки» та «термінове опрацювання», тобто в кілька разів здорожчує вартість отримання паспортів.

5) Зрештою, главі держави виявилося байдуже, що і регіонал Василь Грицак, і інші депутати-однопартійці проігнорували президентське послання про необхідність децентралізації паспортних послуг органам місцевого самоврядування. Адже у законі зберегли і радянську систему двох паспортів («внутрішнього» та «закордонного»), і централізовано-мілітаризований (фактично міліцейський) спосіб їх видачі.

Про ці та інші недоліки закону повідомляли главі держави у відкритих зверненнях не лише десятки правозахисних організацій. На предмет неприпустимості створення ЄДДР не побоялися публічно висловитися і керівництво Державної служби України з питань захисту персональних даних, і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

На жаль, інші урядовці (і насамперед Мін’юст) усунулися від цієї теми. Складається враження, що йдеться не про закон, який визначає статус паспортних документів (а отже, і порядок реалізації прав громадян), а про підкилимний розподіл прибутків між кількома діячами.

Не покидає відчуття, що концерн, який ЗМІ пов’язують із Василем Грицаком, зміг «приватизувати» не лише півтора десятки адміністративних послуг, але й самого президента. Інакше пояснити лояльність глави держави до закону, який ще рік тому був для нього категорично неприйнятним, – неможливо. На одному з круглих столів, присвячених обговоренню цього закону, його автор обіцяв надати громадським експертам частину зарплати на придбання дощок «для собачих будок». Обіцянку не виконав. Можливо, поділився своїми доходами з більш впливовими на процес особами… Хоча зрозуміло, що в підсумку за усі ці багатомільярдні витівки будемо платити ми, громадяни.

Потім влада дивується, чому її ініціативи не підтримуються суспільством. Хоча в кожній «реформі» читається заробіток для кількох обраних.

Змінити ситуацію ще можливо. Цей закон не тільки має бути ветований, але і скасований. Він є концептуально неприйнятним. Натомість якщо Держава Україна бажає виконати свої зобов’язання перед Європою в частині законодавчого врегулювання вимог до документів для виїзду за кордон, то саме Уряд (у максимально відкритому форматі) має розробити і подати відповідний законопроект. Політичні передумови для запровадження безвізового режиму ЄС з Україною точно швидше не з’являться.   

Віктор Тимощук, Центр політико-правових реформ

Статтю опубліковано на Українській правді від 20.11.2012