Встановлення кримінальної відповідальності за протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації (ст. 206-2 КК України): лікарський засіб від хвороби суспільства чи плацебо?

10 жовтня 2013 року Верховна Рада України ухвалила Закон, проект якого мав гучну назву «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств», однак під час останнього читання (за пропозицією народного депутата В.М. Олійника) отримав більш «скромне» іменування «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» (цей Закон набирає чинності 28 березня 2014 року). Аналіз змісту цього нормативно-правового акту дає підстави стверджувати, що його положеннями вноситься низка змін не лише до«законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» (ГК України, ЦК України, законів України «Про господарські товариства», «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», «Про рекламу»), а і до господарсько-процесуального законодавства, КпАП України, а також Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України.

Зокрема КК України було доповнено трьома статтями 205-1, 206-1 і 206-2, які, на думку розробників цього законопроекту, мають забезпечувати ефективну кримінально-правову протидію протиправному поглинанню та захопленню підприємств (див. пояснювальну записку до законопроекту). Як засвідчує аналіз цих статей, кожна з них є своєрідним черговим «винаходом» українського законодавця, однак у межах цієї роботи ми будемо вести мову лише про статтю 206-2, яка з 28 березня 2014 року передбачатиме кримінальну відповідальність за протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації.

Не маючи змоги викласти усі свої міркування щодо такої новели, начебто спрямованої на вдосконалення кримінального законодавства у сфері протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств, зупинимося лише на деяких із тих, які ми вважаємо найбільш актуальними.

 

Зауваження формального та формально-змістовного характеру

Перше, що одразу кидається у вічі, навіть після поверхового ознайомлення зі змістом зазначеної статті, так це те, що в ній наявна низка помилок формального та формально-змістовного характеру, які, хоч суттєво і не впливатимуть на застосування цієї статті, однак, вочевидь, і не сприятимуть її розумінню та, відповідно, застосуванню.

Так, у назві та диспозиції ст. 206-2 КК України законодавець наполегливо використовує термінологічний зворот «протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації». І це при тому, що всі існуючі в Україні підприємства, установи та організації цілком охоплюються поняттям «юридична особа», а сучасне цивільне та господарське право вже давно відійшли від такої «радянської тріади» та використовують здебільшого такі терміни як «фізична особа», «юридична особа», «суб’єкт господарювання» тощо.

Не менший подив викликає й та обставина, що в ч. 1 ст. 206-2 КК України йдеться одночасно про «… засновників, учасників, акціонерів …», адже в цивільному та господарському праві всі ці особи разом утворюють єдину категорію «власник» або, що одне й те саме, «учасник». Наразі ж це все одно, що у ст. 115 КК України зазначити, що в ній йдеться про протиправне позбавлення життя лікарів, вчителів, міліціонерів, шоферів тощо. Отже, з точки зору регулятивного законодавства, наведення такого «розгорнутого» переліку є зайвим. Аналогічне стосується й термінологічного звороту «… частками, акціями… », адже акції є також частками, з тією лише різницею, що в межах однієї акції ці «частки» є рівновеликими.

 

Зауваження змістовного характеру

При більш детальному аналізі змісту ст. 206-2 КК України виникає ще більше зауважень щодо її редакції, однак вони вже далеко не формального чи формально-змістовного характеру. Це ті змістовні зауваження, від яких залежатиме майбутня практика застосування відповідної кримінально-правової заборони, а отже і зміст кримінально-правової політики України в цій частині.

Так, у назві та диспозиції ч. 1 ст. 206-2 КК України йдеться про те, що кримінально караним є «протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації». Далі ж уточнюється: «у тому числі частками, акціями, паями їх засновників, учасників, акціонерів, членів». Із цього випливає, що, на думку законодавця, частки, акції чи паї засновників, учасників, акціонерів чи членів підприємства, установи чи організації (або просто: частки власників юридичної особи) є власністю (майном) цих організацій. Насправді ж у розглядуваному випадку майном юридичної особи є не частки, акції чи паї її власників, а те майно, яке вони передали у статутний фонд юридичної особи під час її утворення (грошові кошти, будівлі, споруди, техніка, обладнання, нематеріальні активи тощо). Як тільки-но це майно передано зазначеними особами до статутного фонду юридичної особи, воно стає власністю цієї юридичної особи. Особи ж, які брали участь у формуванні статутного фонду юридичної особи, вважаються власниками не переданого ними майна, а юридичної особи в цілому з урахуванням того співвідношення, що існувало між внесками засновників на момент утворення цієї юридичної особи. Наприклад, якщо особа під час формування статутного капіталу юридичної особи вклала свій персональний комп’ютер вартістю 3000 гривень, а увесь статний капітал цієї юридичної особи на той момент дорівнював 30 000 гривень, то вона є власником частки розміром 10%. З цього моменту ця особа вже є власником не зазначеного персонального комп’ютера (його власником є юридична особа), а 10% усього майна відповідної юридичної особи. Ці ж 10% через п’ять чи десять років можуть коштувати на фондовому ринку України вже не 3000 гривень, а 3 000000 гривень. Це співвідношення відображається у частках, акціях чи паях, які, в свою чергу, є специфічними різновидами майна – корпоративними правами. Інакше кажучи, частки та акції власників юридичної особи є їх особистою власністю, яка практично не має відношення до майна юридичної особи. Саме тому у випадку продажу своїх акцій власник втрачає своє особисте майно, втрачає корпоративні права на юридичну особу, однак майно підприємства залишається незачепленим. У цьому випадку ми говоримо лише про зміну власника чи зміну складу учасників відповідної юридичної особи.

Продовжуючи аналіз ч. 1 ст. 206-2 КК України, слід відзначити, що описуване в ній діяння скоюється «шляхом вчинення правочинів з використанням підроблених або викрадених документів, печаток, штампів підприємства, установи, організації». Оскільки зазначений спосіб передбачає не традиційний для таких випадків абстрактний обман, а містить певну конкретизацію, то одразу ж постає надзвичайно важливе питання про те, чи охоплюватиметься положеннями ч. 1 ст. 206-2 КК України такі кримінально карані діяння як «підроблення документів, печаток, штампів підприємства, установи, організації» (частини 1–3 ст. 358 КК України), «використання підроблених документів, печаток, штампів підприємства, установи, організації» (ч. 4 ст. 358 КК України), «викрадення документів, печаток, штампів підприємства, установи, організації» (ст. 357 КК України). З нашої точки зору, якщо ці діяння є невід’ємною (сутнісною) складовою способу вчинення злочину, передбаченого ст. 206-2 КК України, то вони мають охоплюватися її положеннями, а якщо ні – то ні. Утім, зі змісту диспозиції ч. 1 ст. 206-2 КК України зрозуміти це важко (скоріше, навіть, неможливо), а отже і питання про правильну кваліфікацію описуваних діянь (лише за ст. 206-2 КК України чи за сукупністю цієї статті зі статтями 357, 358 КК України) залишається відкритим.

Надзвичайно невдалим є конструювання більшості кваліфікованих складів злочину, передбаченого ст. 206-2 КК України. Так, із змісту ч. 1 ст. 206-2 КК України випливає, що в ній йдеться про цілком «мирне», хоч і своєрідне шахрайство («протиправне заволодіння майном …, шляхом вчинення правочинів з використанням підроблених або викрадених документів, печаток, штампів підприємства, установи, організації»). Між тим, у ч. 2 ст. 206-2 КК України йдеться вже про якийсь рекет, що абсолютно не узгоджується зі змістом діяння, описаного ч. 1 ст. 206-2 КК України: «Ті самі дії, вчинені … з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або поєднані з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я, або з пошкодженням чи знищенням майна». Тоді постає логічне запитання, а на кого ж мають бути спрямовані ці погрози, якщо діяння вчиняється шляхом вчинення правочинів? На нотаріуса? Чи, може, державного реєстратора? Чи представника юридичної особи? Чиє майно мається на увазі у ч. 2 ст. 206-2 КК України? Не зрозуміло. Зрозуміло лише те, що між ч. 1 та ч. 2 ст. 206-2 КК України немає жодного логічного зв’язку, що дивує. Наприклад, за ч. 2 ст. 206-2 КК України має кваліфікуватися таке діяння як «заволодіння майном юридичної особи, шляхом вчинення правочинів … з погрозою вбивства». Це як?

Немає жодного логічного зв’язку і між частинами 2 і 3 ст. 206-2 КК України. Так, ч. 2 ст. 206-2 КК України передбачає кваліфікуючу ознаку «поєднані з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я». Із цього ми робимо висновок про те, що у наступній частині ця кваліфікуюча ознака має бути розвинута в особливо кваліфікуючу «поєднані з насильством, що є небезпечним для життя і здоров’я». Утім, у ч. 3 ст. 206-2 КК України такої особливо кваліфікуючої ознаки ми не знаходимо. А це означає, що якщо діяння, передбачене ч. 1 ст. 206-2 КК України, поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я, то воно має кваліфікуватися за ч. 2 ст. 206-2 КК України, а якщо поєднане з насильством, що є небезпечним для життя і здоров’я, то за ч. 1 ст. 206-2 КК України. Таким чином, отримуємо курйозну ситуацію, яка полягає в тому, що найбільш небезпечний вид розглядуваного злочину отримуватиме оцінку найменш небезпечного.

Натомість у ч. 3 ст. 206-2 КК України знаходимо особливо кваліфікуючу ознаку «Ті самі дії, вчинені службовою особою з використанням службового становища». Постає питання, про яку ж службову особу йдеться? Службову особу тієї юридичної особи, чиїм майном заволодівають? Чи службову особу тієї юридичної особи, яка протиправно придбаває таке майно? А, може, про тих службових осіб, які беруть безпосередню участь в юридичному оформленні відповідних правочинів (зокрема нотаріусів)? Не зрозуміло.

У ч. 3 ст. 206-2 КК України невідомо звідки з’являється і така особливо кваліфікуюча ознака як «заподіяння великої шкоди». І це при тому, що ні у ч. 1, ні у ч. 2 ст. 206-2 КК України взагалі не йдеться про розміри шкоди завданої розглядуваним злочином.

Говорячи про санкцію ч. 3 ст. 206-2 КК України, слід звернути увагу на те, що вона передбачає такий вид покарання, як конфіскація майна (ст. 59 КК України).

Конфіскацію майна як вид покарання в теорії кримінального права інколи називають загальною (тотальною) конфіскацією, і саме до цього покарання більше всього нарікань висловлюється у вітчизняній кримінально-правовій літературі. Наразі переважна більшість науковців дійшла, як видається, правильного висновку про нагальну потребу виключення загальної конфіскації майна із системи покарань, передбачених кримінальним законом. На користь саме такого рішення вони наводять низку аргументів, серед яких слід виділили те, що: а) загальна конфіскація не відповідає положенням ст. 24 Конституції України, адже при конфіскації майна ступінь карального впливу визначається не судом, і не самим покаранням, а майновим станом засудженого, що, вочевидь, прямо суперечить принципу рівності всіх громадян перед законом; б) загальна конфіскація не відповідає положенням статей 13 і 41 Конституції України, які визначають що право приватної власності є непорушним, а всі суб’єкти права власності рівні перед законом. Ця невідповідність полягає в тому, що, закріплюючи вилучення у власність держави всього або частини майна засудженого, придбаного ним на законних підставах, кримінальне законодавство забезпечує примусовий перерозподіл власності між суб’єктами на користь держави; в) загальна конфіскація не відповідає положенням ст. 62 Конституції України, адже принцип вини вимагає призначити справедливе і домірне покарання, а це означає, що для будь-якого покарання законодавець повинен визначити межі. Конфіскація ж майна таких меж не знає; ґ) конфіскація майна істотно ускладнює (а якщо бути відвертими, то робить майже неможливою) соціальну адаптацію винних, майно яких було конфісковане, після їх звільнення з місць позбавлення волі; д) конфіскація майна властива лише феодальному праву та праву тоталітарних держав, адже цивілізоване кримінальне право такого виду покарання не знає; вона має суто фіскальний характер; конфіскація майна вражає право власності та суттєво зачіпає майнові та особисті права членів сім’ї засудженого, які безневинно страждають у такому випадку.

Думаємо, що аргументи, наведені сучасними криміналістами, є більш, ніж переконливими, а тому приводять нас до висновку про потребу усунення з КК України (у тому числі із санкції ч. 3 ст. 206-2 КК України) такого виду додаткового покарання, як конфіскація майна засудженого, що, крім усього іншого, обумовлено зміною економічного, політичного і соціального ладу нашої держави. Крім того, не завадить звернути увагу і на те, що відповідно до положень ст. 59 КК України конфіскація майна застосовується лише виключно за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини.

Із останньої тези випливає, що конфіскація майна як вид додаткового покарання може бути визначена у санкціях лише тих заборонних норм кримінального закону, які описуютькорисливі злочини, тобто діяння, що вчиняються з корисливих мотивів. Протиправне ж заволодіння майном юридичної особи (особливо в межах так званого рейдерства) далеко не завжди вчиняється з корисливих мотивів (зокрема у таких випадках основною рушійною силою може виступати бажання усунення конкурента, а отже і зменшення рівня конкуренції на тому чи іншому ринку товарів, робіт чи послуг). Із цього випливає, що наявність у санкції ч. 3 ст. 206-2 КК України такого додаткового імперативного покарання, як конфіскація майна, не лише прямо суперечить приписам міжнародних документів із прав людини та положенням Конституції України, а і нормам самого КК України, який визначає обов’язкові умови щодо передбачення такого виду покарання у кримінально-правових санкціях.

Чи потрібна ст. 206-2 КК України взагалі?

Утім, найбільша вада ст. 206-2 КК України випливає назовні тоді, коли намагаєшся відповісти на просте запитання про те – а чи потрібна розглядувана стаття взагалі?

Як засвідчує аналіз ст. 206-2 КК України, основний склад описуваного нею злочину передбачає кримінальну відповідальність за протиправне заволодіння майном юридичної особи чи її власника (у вигляді часток, акцій чи паїв) шляхом вчинення правочинів з використанням підроблених або викрадених документів, печаток, штампів юридичної особи. З нашої точки зору, всі можливі прояви такої суспільно небезпечної поведінки наразі вже охоплюються положеннями відповідних статей, що описують злочини проти власності (переважно ст. 190 КК України), та статтями 357 і 358 КК України. У зв’язку з цим виникає логічне запитання – для чого ж тоді ця стаття?

У теорії кримінального права виділяється два основних випадки виправданого описання вже кримінально караних діянь в межах нових статей кримінального закону: а) коли нова стаття описує одну з найбільш небезпечних форм прояву такого діяння та, відповідно, передбачає значно суворіше покарання за вчинення такого злочину (кваліфікований склад злочину); б) коли нова стаття описує одну з найменш небезпечних форм прояву такого діяння та, відповідно, передбачає значно м’якіше покарання за вчинення такого злочину (привілейований склад злочину).

Аналіз змісту ст. 206-2 КК України під кутом практики застосування приписів ст. 190 КК України дозволяє стверджувати, що заволодіння майном шляхом вчинення правочинів з використанням підроблених або викрадених документів, печаток чи штампів є одним із найпоширеніших та цілком «традиційних» способів учинення шахрайства, а отже і не характеризується ні значно підвищеною, ні значно зменшеною суспільною небезпекою порівняно з іншими формами прояву шахрайства. Про це, до речі, говорить і порівняльний аналіз санкцій ст. 190 та ст. 206-2 КК України.

Загалом, говорячи про караність зазначеного діяння, слід відзначити, що, з одного боку, санкції частин 1, 2 та 3 ст. 206-2 КК України є дещо суворішими порівняно із відповідними санкціями частин 1, 2 та 3 ст. 190 КК України (див. відповідні санкції), а з іншого – значна частина проявів такого шахрайства, що одночасно підпадатиме під ознаки складів злочину, передбачених статтями 190 та 206-2 КК України, тягнутимуть за ст. 206-2 КК України значно пом’якшену кримінальну відповідальність. Наприклад, заволодіння майном вартістю від 250 до 500 НМДГ (тобто у «великих» розмірах для шахрайства та у «звичайних» – для застосування положень ст. 206-2 КК України) шляхом вчинення правочинів з використанням підроблених документів, на сьогодні за ст. 190 КК України (ч. 3) тягне значно суворішу кримінальну відповідальність (безальтернативне покарання у виді позбавлення волі на строк від 3 до 8 років) порівняно із аналогічною відповідальністю, що наставатиме за ч. 1 ст. 206-2 КК України (найбільш суворе покарання із трьох альтернативно передбачених: позбавлення волі на строк до 3 років). Аналогічна ситуація спостерігається і в тому випадку, коли йдеться про заволодіння майном, вартість якого перевищує 600 НМДГ (тобто в «особливо великих» розмірах для шахрайства та у «великих» – для застосування положень ст. 206-2 КК України), шляхом вчинення правочинів з використанням підроблених документів.

Із цього випливає, що попри візуально оманливе посилення кримінальної відповідальності за такі діяння в межах ст. 206-2 КК України, реально ця відповідальність стає більш м’якою (гуманною) в переважній більшості випадків.

До того ж ми не виключаємо, що при кваліфікації протиправного заволодіння майном юридичної особи чи її власника (у вигляді часток, акцій чи паїв) шляхом вчинення правочинів з використанням підроблених документів, печаток, штампів юридичної особи за ст. 206-2 КК України правоохоронні органи не будуть додатково кваліфікувати вчинене ще й за статтями 357 чи 358 КК України, вважаючи «підроблення документів, печаток, штампів підприємства, установи, організації» (частини 1–3 ст. 358 КК України), «використання підроблених документів, печаток, штампів підприємства, установи, організації» (ч. 4 ст. 358 КК України), «викрадення документів, печаток, штампів підприємства, установи, організації» (ст. 357 КК України) конструктивною ознакою складу злочину, описаного ст. 206-2 КК України (про що вже говорилось вище). Таким чином отримуємо ще один прояв гуманізації кримінальної відповідальності за діяння, описані ст. 206-2 КК України.

Підбиваючи підсумки проведеного дослідження слід відзначити, що ст. 206-2 КК України у існуючій нині редакції має низку формальних, формально-змістовних і, власне, змістовних недоліків, несумісних із нормальним процесом боротьби з описуваними в ній суспільно небезпечними явищами, а також необґрунтовано (в межах окремої статті) описує діяння, які й без того є кримінально караними, при цьому здебільшого пом’якшуючи кримінальну відповідальність за них.

Опубліковано: Калмикова Є. Лікарський засіб від хвороби суспільства чи плацебо? : встановлення кримінальної відповідальності за протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації / Є. Калмикова, Д. Калмиков // Юридичний вісник України. – 2014. – № 14. – 5–11квітня. – С. 14–15.