Що вас цікавить?

СУДИ І ПРАВОСУДДЯ: від радянської моделі до сьогодення

12.03.2013
Судівництво /
Судова реформа

Короткий огляд судової реформи за понад 20 років незалежності України. Для тих, хто не стежив за цими подіями, але за 5 хвилин хоче дізнатися про розвиток української системи правосуддя, її досягнення і прорахунки.


 

Порівняно із моделями правосуддя західних країн радянське судочинство залежало від органів комуністичної партії. Принцип розподілу влади не визнавався. У галузі кримінального правосуддя суди були каральними органами, а не вершили правосуддя. Люди не мали звички вирішувати правові проблеми у судах, тим більше, що їх юрисдикція була обмеженою. Багато спорів розглядали адміністративні органи. Система оскарження судових рішень не була демократичною – право на перегляд рішення суду залежало чиновників прокуратури і судів. Працювало «телефонне право». Судді, хоч і вибиралися населенням, але на безальтернативній основі з кандидатів, які пройшли добір у партійних органах.

У другій половині 1980-их років система державного управління СРСР зазнає критики з боку керівництва держави. У рамках «перестройки» вживаються окремі заходи щодо лібералізації, у т.ч. судової системи.

У 1989 році внесено зміни до Конституції УРСР 1977 року. Народні судді стали обиратися не населенням, як раніше, а радами народних депутатів обласного рівня на десять, а не на п’ять років. Закріплено вимогу про те, що судді на період роботи припиняють членство у партіях.

Важливим кроком у галузі судової реформи в Україні стало прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, яка закріпила положення про те, що державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу та судову. Перед Україною назріла необхідність сформувати власну судову владу, яка була б позбавлена недоліків радянської системи.

24 жовтня 1990 року Конституція Української РСР була доповнена положенням про заснування Конституційного Суду. Однак це положення до 1996 року реалізовано так і не було.

У червні 1991 року (тоді і до 24 серпня 2001 року Україна формально ще залишалася у складі СРСР) з метою створення власної, незалежної від загальносоюзної структури для вирішення господарських спорів Україна першою серед інших республік СРСР утворила арбітражні суди. У листопаді прийнято Арбітражний процесуальний кодекс.

 

Перша концепція

28 квітня 1992 року Верховна Рада України схвалила Концепцію судово-правової реформи в Україні, яка визначила основні напрямки реформування судової системи. Головною метою реформи і формування незалежної судової влади Концепцією визначено перебудову судової системи, створення нового законодавства, вдосконалення форм судочинства. У ході реформи визнано за необхідне гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади шляхом ефективного розмежування повноважень; реалізувати демократичні ідеї правосуддя, вироблені світовою практикою і наукою; створити систему законодавства про судоустрій; поступово здійснити спеціалізацію судів; максимально наблизити суди до населення; гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом.

Концепція як програмний документ відіграла важливу роль, хоч реальні заходи щодо судової реформи суттєво відрізнялися від передбачених. За період від схвалення Концепції до прийняття Конституції України налагоджено роботу спеціалізованих арбітражних судів, на законодавчому рівні визначено статус суддів, систему і повноваження кваліфікаційних комісій суддів, запроваджено суддівське самоврядування, врегульовано порядок оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності адміністративних органів, а також порядок відшкодування шкоди, заподіяної органами розслідування, прокуратурою і судом.

Серед основних законів, ухвалених на цьому етапі, Закони «Про Конституційний Суд України» 1992 року (не діяв),«Про статус суддів» 1992 року, «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» 1993 року (чинний досі), «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України» 1994 року, «Про органи суддівського самоврядування» 1994 року,«Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» 1994 року (чинний досі).

 

Європейські стандарти

У 1995 році Україна набула членства в Раді Європи, взявши на себе низку зобов‘язань, насамперед у сфері захисту прав людини і правосуддя. Україна серед іншого зобов‘язаласьприйняти рамкові документи про правову політику щодо захисту прав людини, про правову та судову реформи, нові кримінальний та цивільний процесуальні кодекси, реформу прокуратури відповідно до європейських стандартів. Частина з цих зобов‘язань не втратила своєї актуальності й досі.

У 1997 році для України набрала чинності Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Це означало, що держава взяла на себе зобов‘язання гарантувати право на справедливий суд та інші права людини, передбачені Конвенцією. Ці права стали захищатися від порушень з боку держави Європейським судом з прав людини.

Україна стала одним із «лідерів» за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини. Європейський суд у багатьох справах констатував порушення Україною права на справедливий суд, зокрема, прав на виконання рішення національного суду, здійснення провадження впродовж розумного строку, незалежний і безсторонній суд, встановлений законом, стабільність остаточного судового рішення, вмотивоване судове рішення, захист і правову допомогу.

Європейський суд з прав людини своїми рішеннями примусив Україну провести цілу низку реформ: у галузі оскарження і виконання судових рішень, кримінальної юстиції, правової допомоги тощо.

Велике значення для зміни уявлення українських функціонерів і суспільства про стандарти правосуддя мали висновки Комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії), яка «екзаменувала» низку законопроектів і законів у галузі судоустрою і судочинства.

Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи стали важливим індикатором стану виконання зобов’язань України перед Радою Європи, а також основних проблем у сфері верховенства права.

Європейські стандарти справедливого суду – це цінності, на які орієнтуються експерти Центру політико-правових реформ у своїй моніторинговій, законопроектній та правопросвітницькій діяльності. Одним із важливих видань Центру став посібник для суддів щодо вимог ст. 6 (право на справедливий суд) Конвенції.

На жаль, Україна ще далека від повного втілення європейських стандартів у національне законодавство, а тим більше адміністративну та судову практику.

 

Нова Конституція

28 червня 1996 року після дуже важкого і тривалого «виношування» Верховна Рада України прийняла нову Конституцію України. Саме задля сприяння реформам, започаткованим Конституцією, у листопаді 1996 року було засновано Центр політико-правових реформ.

Конституція окреслила нову систему судоустрою, закріпила гарантії права на судовий захист, визначила основні засади здійснення судочинства. Від часу здобуття незалежності Конституція стала найрадикальнішим документом у цій галузі.

Юрисдикцію судів поширено на всі правовідносини, що виникають у державі. Принципами побудови системи судів загальної юрисдикції визнано територіальність і спеціалізацію. Визначено, що судочинство здійснюють Конституційний Суд і суди загальної юрисдикції. Конституційний Суд – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд, а вищими судовими органами спеціалізованих судів – відповідні вищі суди. У системі судів загальної юрисдикції діють також апеляційні та місцеві суди.

Встановлено, що судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду та суддів, які призначаються вперше строком на п‘ять років. У визначених законом випадках, окрім професійних суддів, правосуддя повинно здійснюватися також народними засідателями і присяжними.

Основними засадами судочинства визнано: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов’язковість рішень суду. Передбачено утворення Вищої ради юстиції, відповідальної за формування професійного суддівського корпусу.

16 жовтня 1996 року прийнято Закон «Про Конституційний Суд України». Новоутворений Конституційний Суд почав здійснювати свої повноваження з 1997 року. Наступного року після ухвалення парламентом відповідного закону утворено Вищу раду юстиції.

Прикінцевими положеннями Конституції встановлено, що Верховний Суд і Вищий арбітражний суд мали здійснювати свої повноваження до сформування системи судів загальної юрисдикції відповідно до статті 125 Конституції, але не довше ніж п‘ять років. Проте протягом п‘яти років Верховна Рада України так і не прийняла нового закону про судоустрій.

Свого часу на розгляд парламенту було подано аж шість законопроектів, у тому числі від Міністерства юстиції і Верховного Суду. Варіанти судової системи, які лягли в основу двох альтернативних законопроектів, розкололи парламент надвоє, а тому жоден з проектів так і не здобув підтримки більшості. У 1999 році ухвалено дивовижне рішення — прийняти у першому читанні два несумісні за змістом законопроекти– один розроблений робочою групою Верховного Суду і внесений народним депутатом В.Сіренком, а другий – розроблений і внесений народним депутатом В.Шишкіним. На їхній основі парламентський Комітет з питань правової політики мав підготувати до другого читання один проект закону про судоустрій.

Перед закінченням п’ятирічного терміну дії перехідних положень Конституції у Верховній Раді паралельно відпрацьовували два варіанти судової реформи. Перший полягав в ухваленні нового закону про судоустрій, який би у перехідних положеннях передбачив мінімум того, що вимагала Конституція, – утворення до 28 червня 2001 року Вищого господарського суду (на базі Вищого арбітражного суду), Вищого цивільного суду та Вищого кримінального суду, а також реорганізацію Верховного Суду. Подальше здійснення судової реформи могло відбуватися поступово протягом тривалішого часу.

Однак було реалізовано другий варіант. За тиждень до п‘ятої річниці Основного Закону, 21 червня 2001 року, ухвалено пакет законів про зміни до низки законів, що регулювали питання судоустрою, статусу суддів та судочинства. Представляв доопрацьований пакет документів Ігор Коліушко – засновник Центру політико-правових реформ, на той час – перший заступник голови парламентського комітету з питань правосуддя.

Ці зміни отримали назву «малої судової реформи» і пов‘язані насамперед з утворенням єдиної системи судів загальної юрисдикції шляхом включення до неї арбітражних судів, які були перейменовані на господарські. Запроваджувалися нові процедури оскарження судових рішень (апеляція і касація, замість радянської касації і перегляду у порядку нагляду), санкціонування судом арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи. Для перегляду в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів утворено апеляційні господарські суди. Голів та заступників голів місцевих судів став затверджувати міністр юстиції за поданням Ради суддів, а голови та заступники голів апеляційних та вищих судів почали обиратися загальними зборами суддів.

Мала судова реформа привела національну судову систему у відповідність до вимог Конституції України і створила необхідні передумови для прийняття нового закону про судоустрій.

 

Стагнація і поступ

Щоб виконати доручення Парламенту щодо об‘єднання проектів В.Сіренка і В.Шишкіна в один законопроект, парламентський комітет з питань правової політики створив робочу групу без участі обох ініціаторів проектів. Робоча група за основу взяла консервативний проект В. Сіренка і доопрацювала його у такий спосіб, щоб мати підтримку Верховного Суду і пропрезидентської більшості у парламенті.

Новий Закон «Про судоустрій України»прийнято у 2002 році на заміну Законів «Про судоустрій України» 1981 року, «Про господарські суди» і низки інших законів.

Закон про судоустрій передбачив у системі судів загальної юрисдикції нові судові ланки – Касаційний суд як суд касаційної інстанції у системі загальних судів, і Апеляційний суд як суд апеляційної інстанції щодо рішень інших апеляційних загальних судів, ухвалених у першій інстанції (щоправда, обидва ці суди так і не були утворені). Закон також встановив трирічний строк для створення адміністративних судів.

Повноваження щодо організаційного забезпечення діяльності судів передані новій системі – державній судовій адміністрації, утвореній у структурі виконавчої влади спеціально для організаційного забезпечення діяльності судів.

Низка положень закону погіршила гарантії незалежності суддів. Територіальна юрисдикція загальних судів (як і повноваження місцевих органів виконавчої влади, прокуратури) була жорстко прив‘язана до адміністративно-територіального устрою. Закон всупереч Конституції розширив повноваження Президента щодо судової гілки влади. Так, Законом Президент наділений повноваженням призначати голів та заступників голів судів (крім Верховного Суду) та звільняти їх з посад, переводити суддів з одного суду до іншого, присвоювати суддям військових судів усі військові звання, визначати кількісний склад Верховного Суду. Адміністративні повноваження голів судів та їхніх заступників розширено, що збільшило можливості щодо впливу на суддів відповідних судів під час розгляду ними справ. Збережено за головами судів і чимало дрібних адміністративних функцій.

Закон України «Про судоустрій України» не передбачив комплексне реформування судової системи, оскільки він не вніс суттєвих прогресивних змін у правосудді, за винятком хіба що створення повноцінної системи адміністративних судів.

Новий Закон «Про судоустрій України» став вагомим, але перехідним кроком до утворення нової системи правосуддя. Його прийняття, а також ухвалення нових Кримінального, Цивільного, Сімейного кодексів та інших кодифікованих актів матеріального права дало можливість перейти до наступного етапу правової і судової реформ – оновлення процесуального законодавства.

У 2004 році прийнято новий Цивільний процесуальний кодекс. А у 2005 році Верховна Рада України ухвалила Кодекс адміністративного судочинства. В опрацюванні обох цих документів активну участь взяли експерти Центру політико-правових реформ. Вона проявилася не лише у публікаціях, пов’язаних із цивільним судочинством чи запровадженням адміністративної юстиції, а й в активній участі експертів ЦППР Ігоря Коліушка і Романа Куйбіди у робочих групах з доопрацювання проектів цих кодексів у парламенті. Більше того, Кодекс адміністративного судочинства був заснований саме на проекті Центру політико-правових реформ.

Кодекси набрали чинності з 1 вересня 2005 року. Тоді ж розпочали створювати систему адміністративних судів. Впровадження Кодексу адміністративного судочинства супроводжувалося численними тренінгами для суддів, які проводилися на основі програм і посібника, запропонованих нашими фахівцями.

Ще одним нашим досягнення у той час стало прийняття Закону «Про доступ до судових рішень» (22 грудня 2005 року). На його основі створено Єдиний державний реєстр судових рішень, до якого стали включатися рішення загальних, господарських та адміністративних судів з відкритим доступом до них через інтернет. Цікаво, що проти прийняття цього закону виступав Верховний Суд, який очевидно, побоювався, що реєстр стане дзеркалом далеко не бездоганної діяльності судів.

 

Період нових концепцій

З обранням Президентом України у 2004 році Віктора Ющенка було задекларовано необхідність проведення рішучих реформ у всіх сферах державного будівництва. Зокрема, активізувалася робота над підготовкою документів, що стали б дороговказом у комплексному вирішенні проблем правосуддя, адже судова реформа відбувалася непослідовно і безсистемно. Тому розпочалася дискусія щодо комплексної реформи, яка, на противагу попереднім фрагментарним і малопов‘язаним між собою змінам, мала б охопити усі сфери судівництва.

Фахівці Центру політико-правових реформ долучилися до напрацювання проектів цих документів в рамках Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. За основу концепції подальшої судової реформи було взято проект, розроблений нашими експертами.

У 2006 році Президент України затвердив Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. У Концепції констатовано, що українські суди ще не стали дієвим інститутом захисту прав людини, а рівень довіри до них з боку суспільства вкрай низький.

Концепція охопила широкий спектр питань, пов’язаних із правом на судових захист: систему судів, судочинство, статус суддів, суддівське самоврядування, забезпечення судів, а також суміжні інститути, без реформування яких повноцінна судова реформа є неможливою. До суміжних інститутів віднесено: механізм надання юридичної допомоги, систему досудового слідства у кримінальних справах, прокуратуру, систему виконання судових рішень, організацію пенітенціарної системи, альтернативні (позасудові) способи врегулювання спорів, інститут адміністративного проступку.

Реалізувати Концепцію планувалося протягом десяти років за умови створення у 2006-2007 роках необхідних законодавчих передумов. Положення Концепції, ще до її офіційного схвалення, знайшли втілення також у Плані заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають із членства в Раді Європи  (затверджено Указом Президента від 20 січня 2006 р.) і Плані заходів на 2006 рік щодо вдосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів (затверджено Указом Президента від 20 березня 2006 р.).

На виконання Концепції Національна комісія підготувала пакет законопроектів, два з яких – проекти нової редакції законів про судоустрій і про статус суддів – у грудні 2006 року Президент вніс їх до Верховної Ради. У квітні 2007 року їх було схвалено у першому читанні. Втім, через посилення протистояння різних політичних сил Президенту Віктору Ющенкові не вистачило підтримки у парламенті.

Робота над Концепцією вдосконалення судівництва та законопроектами щодо її втілення у життя дозволила виявити низку недоліків у Конституції України, а також невідповідностей європейським стандартам (перше призначення не відповідало вимозі про безстроковість призначення суддів; обрання суддів парламентом як політичним органом підривало незалежність суддів; у Вищій раді юстиції судді, обрані суддями, становили п’яту частину її складу, а не суттєву більшість).

Ці та інші питання конституційних змін щодо системи правосуддя також стали предметом розгляду Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права у 2008 році. Наші фахівці також надавали експертну підтримку цьому процесу. Проте внаслідок політичної кризи відповідний проект змін до Конституції, внесений Президентом, парламент не підтримав.

Слід зазначити, що на розвиток окремих положень Концепції вдосконалення судівництва Президент у 2006 році затвердив Концепцію формування системи безоплатної правової допомоги в Україні, а у  2008 році – Концепцію реформування кримінальної юстиції України, що також були підготовлені за активної участі наших експертів. Також у 2006 році Президент України схвалив Концепцію подолання корупції в Україні “На шляху до доброчесності”, у якій серед іншого передбачено заходи щодо подолання корупції у суддівському корпусі.

Саме тоді було напрацьовано проект радикально нового Кримінального процесуального кодексу, який після низки змін (зокрема й негативних) і компромісів був схвалений у 2012 році. До робочої групи з напрацювання проекту увійшли і фахівці Центру Олександр Банчук і Роман Куйбіда. Проблеми роботи над КПК висвітлені у низці публікацій.

 

Реформа з прихованою метою

2010 рік став переломним у проведенні судової реформи. Нагальну необхідність її проведення не заперечував ніхто. Суспільству вона потрібна уже була давно, оскільки рівень довіри до суду щороку зменшувався.

Після обрання Президентом Віктора Януковича влада почала активну роботу над підготовкою реформування всієї системи влади. Президент створив Робочу групу з питань судової реформи на чолі з міністром юстиції Олександром Лавриновичем і поставив завдання у стислі строки розробити необхідні законопроекти. Уже 31 травня 2010 року Президент вніс на розгляд Верховної Ради проект Закону «Про судоустрій і статус суддів», начебто підготовлений Робочою групою з питань судової реформи, але насправді кулуарно написаний в Адміністрації Президента та Міністерстві юстиції.

За місяць, 7 липня 2010 року, всупереч обіцянкам Президента щодо попереднього узгодження проекту з Венеціанською комісією, Верховна Рада прийняла Закон «Про судоустрій і статус суддів» в цілому. Він набув чинності 30 липня – у день опублікування.

Ця подія ознаменувала початок серйозних змін у судовій системі, але була сприйнята неоднозначно. Представники влади представили її як довгоочікуване реформування системи правосуддя, на яке не спромоглася попередня влада. Натомість Голова Верховного Суду Василь Онопенко назвав прийняття цього закону «законотворчою авантюрою» і наголосив, що його руйнівна сила надовго відкине Україну назад у своєму демократичному розвитку. 5 жовтня Парламентська Асамблея Ради Європи висловила стурбованість, що такий закон було прийнято з великим поспіхом. Висновок Венеціанської комісії, отриманий через декілька місяців, засвідчив невідповідність закону низці європейських стандартів.

Що ж передбачив новий закон? До позитивних новел можна віднести: запровадження автоматизованого розподілу справ між суддями в усіх судах, посилення відповідальності суб’єктів владних повноважень за невиконання судових рішень в адміністративних справах тощо. Запроваджено обов’язкову спеціальну підготовку суддів, у тому числі перед призначенням на посаду, та конкурсну процедуру добору майбутніх суддів у єдиній постійнодіючій Вищій кваліфікаційній комісії суддів. Також встановлено обов’язок декларування доходів і видатків судді та його сім‘ї; вперше на рівні закону вичерпно регламентовано виплату суддівської винагороди; вирішено питання про окрему касаційну інстанцію у цивільних та кримінальних справах шляхом створення відповідного вищого суду, ліквідовано військові суди тощо. Державну судову адміністрацію виведено з виконавчої влади і введено до системи судової влади. Обмежено повноваження голів судів, що давали їм можливість втручатися у здійснення правосуддя.

Водночас Закон погіршив доступ людей до правосуддя і заклав низку загроз незалежності суддів. Так, Закон «Про судоустрій і статус суддів» одночасно вніс зміни до усіх процесуальних кодексів, частина з яких викликала негативні наслідки. Начебто з метою подолання судової тяганини було скорочено процесуальні строки. При значному навантаженні на суддів необхідність дотримання цих строків призвела до численних порушень процесуальних прав сторін та поверхового вирішення справ.

Верховний Суд позбавлено ефективних можливостей забезпечувати однакове застосування норм матеріального права, а щодо норм процесуального права – то такі можливості відсутні взагалі. Венеціанська комісія дійшла висновку, що «умисна спроба скоротити повноваження Верховного Суду знаходиться далеко за межами бажання створити більш ефективну судову систему» і є результатом нездорового конфлікту між судовою владою і виконавчою владою (вочевидь, маючи на увазі політичну владу).

Закон створив серйозні важелі для політичного тиску на суддів. Незважаючи на формальне обмеження Президента і Парламенту в участі у формуванні суддівського корпусу, центр ухвалення рішень перемістився до підконтрольних політичній владі Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Так, Вища рада юстиції, що перебуває під сильним політичним впливом, отримала значні можливості щодо добору і звільнення суддів, призначення голів судів та їхніх заступників.

Значні повноваження щодо суддівського корпусу одержала Вища кваліфікаційна комісія суддів. Незважаючи на те, що більшість у ній складають судді, обрані з’їздом суддів України, однак і цьому органу не вдалося уникнути політизації. Перед сформуванням її нового складу за Законом «Про судоустрій і статус суддів» проведено таку реорганізацію органів суддівського самоврядування, що фактично вони стали керованими ззовні.

Законом не передбачено конкурсних засад для просування судді по службі, не визначено критеріїв, за якими суддів добиратимуть до судів вищого рівня. Незважаючи на задекларовану змагальність дисциплінарної процедури, вона такою не стала.

Нові механізми створили можливість утримувати кожного суддю під постійною загрозою дисциплінарної відповідальності і звільнення (наприклад, через порушення строків розгляду справ).

Про залежність суддів свідчить широке використання судів у заборонах мітингів та демонстрацій, ухваленні інших вигідних для політичної влади рішень, а також судів, прокуратури, служби безпеки і міліції – у кримінальних переслідуваннях опозиції та правозахисників. Автоматизовану систему розподілу справ виявилося не складно обійти, зокрема й шляхом запровадження спеціалізації суддів.

У складі суддівського корпусу відбулися суттєві політично мотивовані ротації: влада стимулювала у 2010 році вихід у відставку багатьох суддів, передусім у судах вищого рівня, потім відбулися переведення суддів до київських судів – переважно з Донецької та інших східних областей. Чимало таких суддів призначено на посади голів судів та їх заступників.

Таким чином, судова реформа 2010 року, попри деякі позитивні новели, погіршила доступність правосуддя для людей і суттєво підірвала суддівську незалежність. Нова влада не уникнула спокуси використати реформування для посилення впливу на суди. Забезпечення права людини на справедливий суд не стало справжньою метою судової реформи.

Діяльність Центру політико-правових реформ на цьому етапі зводилася переважно до моніторингових заходів, які підтвердили справжню мету реформаторів – зробити суддів залежними і керованими з одного центру. Для виправлення цієї ситуації ми зосередили свою увагу також на законопроектній діяльності, зокрема в рамках Комісії зі зміцнення демократії і верховенства права. Відповідні законопроекти отримали переважно позитивні висновки Венеціанської комісії, але так і залишилися законопроектами.

Судова реформа мало вплинула на функціонування інших державних інститутів (прокуратура, система виконання судових рішень, пенітенціарна судова система тощо). Раніше усі ці реформи були відокремленими і не пов‘язувалися між собою. Навіть в межах судової системи реформи вони мали переважно точковий, а не комплексний характер. 

 

Наше бачення

Правосуддя доступне кожному. Проста і всім зрозуміла система судів. Немає жодного правового спору щодо захисту прав особи, який не можна було б передати до суду. Суди усвідомлюють, що їхній авторитет залежить від якнайширшого інформування громадськості про свою діяльність. Зали судових засідань у кожному суді відкриті для доступу громадськості. Суди не перевантажені справами, немає судової тяганини. Дотримання розумних строків контролюється. У разі порушення права на розгляд справи впродовж розумного строку держава відшкодовує шкоду.

Справи розглядає незалежний, професійний і відповідальний суд. Політики і керівництво судів не мають повноважень щодо впливу і тиску на суддів при вирішенні ними справ. Судді добираються з висококваліфікованих осіб за результатами складного, але прозорого і об’єктивного конкурсного випробування. Справи між суддями розподіляються без будь-якого втручання суб’єктивних чинників. Судді усвідомлюють свою високу місію і підтримують бездоганну репутацію. Суддя несе реальну відповідальність за недобросовісну поведінку та зловживання, аж до звільнення з посади. Рішення про відповідальність суддів публікуються.

Суд здійснюється на засадах рівності та змагальності. Суд не надає необґрунтованих переваг жодному з учасників судового процесу. У суді з повагою ставляться до кожного відвідувача, чим утверджується така ж повага до суду. Малозабезпечені мають гарантоване державою право на безоплатну правову допомогу. Сторона захисту у кримінальних справах має такі ж можливості щодо збирання доказів, як і в сторони обвинувачення. Слідство, де воно зачіпає права людини, перебуває під контролем суду. У кримінальній юстиції функціонує справжній, а не бутафорний суд присяжних.

Рішення судів є справедливими і відкритими, їх виконують. У рішенні суду дається переконлива і справедлива оцінка кожному доказу і вагомому аргументу сторони. В аналогічних справах закон застосовується однаково. Всі рішення суду доступні через інтернет.Боржнику вигідніше виконати судове рішення, ніж зволікати з цим. Суд контролює виконання свого рішення.

Зусилля фахівців Центру політико-правових реформ уже багато років спрямовані на досягнення цих цілей – через моніторингову, законопроектну та правопросвітнцьку діяльність. Чогось вдалося досягнути, але втілення більшості цих завдань ще попереду.