preloader

Що вас цікавить?

Політично послідовний у правовій непослідовності – нова закономірність від Конституційного Суду

28.06.2011
Судівництво /
Судова реформа

За останній рік непослідовність у юридичній площині, але цілковита прогнозованість під політичним кутом зору стали закономірністю діяльності Конституційного Суду. На підставі чого зроблено такий висновок читайте у статті Р. Куйбіди.


Роман Куйбіда

Незадовго до 15-ої річниці Конституції Конституційний Суд ухвалив три рішення, які засвідчили появу нових тенденцій у сфері конституційного правосуддя. Йдеться про рішення у справах: щодо порядку офіційного використання копій Прапора Перемоги; щодо конституційності окремих положень Кодексу адміністративного судочинства і законів України «Про Вищу раду юстиції», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» (обидва рішення від 16 червня 2011 р.); щодо повноважень державних органів у сфері судоустрою (рішення від 21 червня 2011 р.).

Рішення настільки неоднозначні, що супроводжуються великою кількістю окремих думок суддів Конституційного Суду, а в останньому рішенні від висловлення окремої думки не зміг утриматися навіть суддя-доповідач.

Ліквідація судів – справа Президента

54 народні депутати, які звернулися до Конституційного Суду, поставили під сумнів повноваження Президента ліквідовувати суди, що передбачено Законом «Про судоустрій і статус суддів». Конституція прямо не наділяє Президента таким правом, а говорить лише про повноваження утворювати суди.

Посилаючись на необхідність забезпечити «реальні засади незалежності суддів і самостійності судів», Конституційний Суд дійшов висновку, що Президент таки наділений Конституцією повноваженням ліквідовувати суди. Висновок обґрунтував двома основними аргументами: «процес ліквідації судів є невід’ємною частиною процесу їх утворення»; «відповідно до Цивільного кодексу України правом ліквідовувати юридичну особу наділений суб’єкт її створення».

Однак будь-якому юристу очевидно: якщо погодитися із застосовуванням до цієї ситуації засад цивільного права, на які посилається Конституційний Суд у другому аргументі, то можна поставити під сумнів перший аргумент. Адже у цивільному праві ліквідація не є складовою утворення юридичної особи. Такий висновок можливий лише щодо інших видів припинення юридичної особи, – наприклад, перетворення, злиття, приєднання чи поділу, що справді може призвести до створення нових юридичних осіб. Але при ліквідації юридичної особи такого не відбувається. Варто лише згадати, як були ліквідовані у 2001 р. міжобласний суд, а в 2010 р. військові суди. Їхня ліквідація не призвела до утворення якихось нових судів. До того ж рішення про їх ліквідацію фактично ухвалила Верховна Рада, внісши зміни до системи судів, – Президент лише повторив це у відповідних указах.

Так, були випадки, коли Президент ліквідовував суди, наприклад, у Києві та Одесі, коли там було змінено районний поділ, а натомість утворював нові, або коли створював міськрайонні суди на основі міських та районних. Але, якщо керуватися термінологією цивільного права, то відбувалися приєднання чи злиття судів, а не їхня ліквідація.

Що ж до того, що за Цивільним кодексом ліквідувати юридичну особу може лише суб’єкт, який її створив, то це справджується, наприклад, щодо міністерств. Президент відповідно до Конституції утворює, реорганізовує та ліквідовує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Однак щодо судів Конституція передбачає лише одне – Президент їх утворює і все. Вочевидь, це був свідомий вибір Верховної Ради, яка від імені Українського народу прийняла Конституцію. Адже відповідно до міжнародних стандартів, зокрема Монреальської Універсальної декларації про незалежність правосуддя 1983 р. виконавча влада не повинна мати повноважень закривати чи зупиняти діяльність судів, а Президент на міжнародному рівні ідентифікується саме з виконавчою владою. Венеціанська комісія, даючи висновок на новий Закон «Про судоустрій і статус суддів», також критично оцінила право Президента ліквідовувати суди (див. п. 16 Висновку від 15-16 жовтня 2010 р.).

Варто погодитися з Венеціанською комісією, що лише законодавець має бути наділений повноваженням ліквідовувати суди як державні органи, оскільки судоустрій визначається виключно законом (п. 14 ч. 2 ст. 92 Конституції). 

Тож Конституційний Суд, вирішуючи це питання, зумів поставити вище Конституції і міжнародних стандартів норми Цивільного кодексу, які, до речі, стосуються ліквідації юридичних осіб, а не державних органів, для яких статус юридичної особи не має сутнісного значення. 

На жаль, позиція Конституційного Суду не виключає можливості повторення ситуації 2008 р., коли Президент двічі ліквідовував Окружний адміністративний суд м. Києва за те, що той зупинив дію його указу про дострокове припинення повноважень парламенту.

Президент може робити те, що не передбачено Конституцією

Розглядаючи питання про те, чи відповідає Конституції повноваження Президента переводити суддів з одного суду до іншого того ж самого рівня і спеціалізації, Конституційний Суд пішов ще далі. 

Спочатку він цілком логічно вказав на те, що слід «відрізняти інститут наділення професійного судді повноваженнями від інституту переведення». І якщо питання хто призначає та обирає суддю на посаду чітко визначено Конституцією – відповідно Президент і Верховна Рада, то «порядок переведення судді з одного суду до іншого не врегульовано на конституційному рівні», тому він має визначатися виключно законом. 

Ось так розмірковуючи, Конституційний Суд підвів до парадоксального висновку: положення закону, яким Президента наділено повноваженням переводити суддю до іншого суду, не суперечить Конституції! 

І це після того, як він послідовно протягом багатьох років у десятках рішеннях плекав позицію, що повноваження Президента вичерпно визначені Конституцією і не можуть бути розширені законом. Саме керуючись цією позицією, Конституційний Суд свого часу позбавив Президента права призначати голів судів та їхніх заступників, бо немає такого повноваження в Конституції (Рішення у справі про звільнення судді з адміністративної посади від 16 травня 2007 р.). І ось несподівано Конституційний Суд перекреслює усталене розуміння Конституції, не вдаючись до жодних обґрунтувань необхідності такої зміни.

На майбутнє це може означати, що Конституційний Суд не буде заперечувати, якщо Верховна Рада вирішить ще більше розширити повноваження Президента, наприклад, повернути йому повноваження призначати голів судів, якщо Вища рада юстиції «погано» справлятиметься із цією функцією.

Президент і Верховна Рада – виняткові

Рік тому через унесення змін до Кодексу адміністративного судочинства було встановлено заборону адміністративному суду забезпечувати позов шляхом зупинення актів Президента, Верховної Ради та Вищої ради юстиції. 

Верховний Суд, який звернувся з відповідним конституційним поданням, поставив під сумнів конституційність такого обмеження, оскільки воно звужує право на судовий захист. Доказ – Рішення Конституційного Суду у справі про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виборів Президента України від 19 жовтня 2009 р. Тоді Конституційний Суд визнав неконституційними зміни до Кодексу адміністративного судочинства, якими законодавець заборонив забезпечувати позов у спорах щодо призначення, підготовки і проведення виборів. Адже така заборона звузила зміст конституційного права громадян на судовий захист, яке відповідно до ч. 3 ст. 22 і ст. 64 Конституції не може бути обмежене за жодних умов. 

Але цього разу у відповідь на мотиви Верховного Суду Конституційний Суд вирішив не згадувати свою попередню позицію. Тепер Конституційний Суд вирішив, що «неможливість застосування судом заходів забезпечення позову у виключних випадках не є обмеженням конституційного права громадян на судовий захист». Недопущення забезпечення судом адміністративного позову шляхом зупинення актів Верховної Ради і Президента Конституційний Суд пояснив «значущістю їх діяльності», а також тим, що «використання таких засобів забезпечення в інтересах позивача може призвести до порушення прав невизначеного кола осіб». 

Цікаво, чи не пошкодував би про свою нову позицію Конституційний Суд, якби Президент колись вирішив скористатися своїм (уже конституційним!) правом ліквідовувати суди і, наприклад, ліквідував… Конституційний Суд та звільнив усіх його суддів.

Розглядати не можна відмовити

У згаданому конституційному поданні Верховного Суду йшлося про сумнівність заборони адміністративному суду зупиняти не лише акти Президента і Верховної Ради, а й Вищої ради юстиції. Але на відміну від перших двох, Конституційний Суд вочевидь побачив, що для Вищої ради юстиції замало буде аргументів про «значущість» її діяльності і можливість забезпеченням позову порушити права невизначеного кола осіб. А тому вирішив просто… припинити провадження з цього питання і залишити усе як є. Мовляв, «у конституційному поданні не наведено правового обґрунтування».

Так само Конституційний Суд уникнув відповіді на інше «незручне» питання – уже від народних депутатів, які просили визнати неконституційним повноваження Вищої ради юстиції щодо призначення та звільнення голів судів і їхніх заступників. Адже вичерпний перелік функцій Вищої ради юстиції, що визначений Конституцією, не містить такого повноваження. Але й тут Конституційний Суд обмежився тим, що «правового обґрунтування тверджень щодо неконституційності оспорюваних положень не наведено» і припинив провадження.

А ось у справі щодо офіційного використання копій Прапора Перемоги усе навпаки – суд не лише відкрив провадження, а й вирішив справу у рекордні строки – лише за три тижні від дати подання звернення! Суб’єкт права на конституційне звернення – громадянин Ю.І. Костенко – просив дати офіційне тлумачення, роз’яснивши, чи не прирівнюються до Державного Прапора України копії Прапора Перемоги згідно з положеннями Закону «Про внесення змін до Закону України „Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років“ щодо порядку офіційного використання копій Прапора Перемоги» від 21 квітня 2011 р.

Відповідно до Закону «Про Конституційний Суд України» підставою для звернення особи до Конституційного Суду щодо офіційного тлумачення закону є наявність його неоднозначного застосування судами чи іншими державними органами, що, на думку особи, може призвести або призвело до порушення її конституційних прав і свобод.

Однак закон, якого просив розтлумачити суб’єкт звернення, набрав чинності у день звернення до Конституційного Суду і жодним органом ще не застосовувався, тож неоднозначного застосування не могло бути. Для відкриття справи Конституційному Суду виявилися достатніми мотиви про наявність «неоднозначної практики у питанні офіційного підйому у День Перемоги копій Прапора Перемоги на будинках (щоглах, флагштоках) поряд з Державним Прапором України в різних регіонах України».

Не вдаючись до аналізу змісту самого рішення Конституційного Суду у цій справі (за результатом мені воно подобається, але мотиви непереконливі), неозброєним оком видно, що підстав для розгляду справи у Конституційному Суді не було.

Таким чином, для Конституційного Суду є «зручні» питання, а є «незручні». Від цього залежить рішення – розглядати їх або ні. 

Висновок

Кому вигідні такі рішення Конституційного Суду – хай над цим думають політологи. Хоча тут і так усе зрозуміло. Щоразу чіткіше проявляються тенденції невмотивованого нехтування своїми ж правовими позиціями, маніпулювання підставами для розгляду справ і строками розгляду залежно від потреб політичної влади.

За останній рік непослідовність у юридичній площині, але цілковита прогнозованість під політичним кутом зору стали закономірністю діяльності Конституційного Суду. Така закономірність підриває довіру не лише до багаторічної спадщини Конституційного Суду, а й до всієї інституції конституційної юстиції, яка має слугувати гарантом стабільності Конституції.