Перетворення права на мирні зібрання з моральної категорії на суб’єктивне право

Право на свободу мирних зібрань є одним із фундаментальних прав у демократичному суспільстві та складає його основу. Однак, незважаючи на давні коріння цього явища, ні зібрання як такі, ні право на мирні зібрання не були достатньо досліджені. Британський дослідник Д. Мед зауважив, що важко порахувати кількість книжок в англомовному світі, написаних щодо права на свободу слова. Натомість щоб порахувати кількість книжок щодо тематики протестів і зібрань, імовірно, не потрібно буде використовувати навіть пальці обох рук. Дуже мало досліджень присвячено історичному розвитку права на мирні зібрання, а також його становленню як суб’єктивного права. Одним із завдань статті є спроба заповнити прогалини в цій сфері.

Право людей на мирні зібрання виникло задовго до його формального закріплення в будь-якому документі. Верховний Суд США влучно вказав: «Насправді свобода зібрань завжди була невід’ємним атрибутом громадянства за вільного уряду». Однак до певного часу мирні зібрання, хоч і відігравали певну роль у суспільному житті, не мали шансу бути визнаними офіційно. За часів феодального устрою або абсолютизму годі було сподіватись на визнання зібрань державою. «Les affaires publiques sont les affaires du roi» – принцип, що досить чітко вказує на правові можливості для організації мирних зібрань за режиму абсолютної монархії, найпопулярнішої форми правління в державах Європи XVI – XVIII  ст.

Тому умови для перетворення права на мирні зібрання з моральної категорії на право суб’єктивне вперше виникають лише за доби пізнього Просвітництва, насамперед завдяки розвитку ідей політичного лібералізму та його втіленню у визначних документах Американської й Французької  революцій.  Цей  процес, попри певні регіональні особливості та суттєву розтягнутість у часі, мав деякі спільні риси. Так, за винятком хіба що Англії, право на мирні зібрання здобуває суб’єктивний характер революційним, а не еволюційним шляхом, а саме на ґрунті ідей індивідуальної свободи людини. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки та Франції право на мирні зібрання вперше здобуває офіційний статус наприкінці XVIII ст. як логічний наслідок Американської й Французької революцій. У німецьких державах передумови для виходу мирних зібрань із «підпілля» створила революція 1848–1849 рр., а в Російській імперії – революція 1905–1907   рр.

Перетворення права на мирне зібрання на суб’єктивне право стало результатом розвитку й сприйняття доктрини природного права. Фундамент природно-правової концепції було закладено ще в працях античних мислителів, проте лише в Новий час ідея природного права набула вигляду цілісної правової доктрини, яка саме втілилась в ідеях і документах Американської та Французької революцій. Як влучно зазначає С. Головатий, головні документи революцій кінця XVIII ст. стали юридизацією ідей політичного лібералізму. В тих же суспільствах і державах, де ідеї природного права й політичного лібералізму не стали провідними, право на мирні зібрання досі є скоріше моральною категорією, ніж суб’єктивним правом.

Справедливим, на наше переконання, є також твердження про необхідність розглядати еволюцію права на мирні зібрання з огляду на історичні умови кожної конкретної держави та суспільства. Б. Лінекін висловив думку, що простежити еволюцію свободи зібрань можна лише помістивши цю свободу «в контекст культури». Справді, варто звернути увагу на те, що право на мирні зібрання не здобуває суб’єктивний характер відразу та в усіх державах. Досвід тоталітарних режимів свідчить, що навіть офіційне закріплення «права на мирні зібрання» в праві держави ще не є запорукою того, що це право не матиме декларативний характер. Фактично є підстави говорити, що процес перетворення права на мирні зібрання з моральної категорії на право суб’єктивне на європейському континенті, розпочавшись у добу пізнього Просвітництва, остаточно завершився лише з колапсом комуністичної системи, коли право на мирні зібрання дійсно стало суб’єктивним, а не декларативним у кожній із держав Європи.

Особливості еволюції права на мирні зібрання в Англії

Існує досить великий плюралізм думок щодо часу перетворення права на мирні зібрання на суб’єктивне право в Англії. Найбільш сміливим є твердження Дж. Іназу, який вважає, що визнання права на мирні зібрання як політичного права в Англії є похідним від визнання права на петицію. Ця позиція ґрунтується на ст. 61 Великої хартії вольностей, згідно з якою представники баронів можуть вказувати королю на образи, завдані короною, і вимагати їх негайного виправлення. У разі ж, якщо цього не буде зроблено, барони, зібравшись разом із громадою всіх земель, можуть змусити короля виправити кривду всіма способами,   у тому числі захоплюючи землі, замки тощо. За змістом цієї норми вчений зробив висновок, що право на зібрання в такому випадку є необхідною частиною реалізації права на  петицію.

Дещо обережніше висловився Дж. Сміт, який лише вказав на історичну близькість права на мирні зібрання та права на петицію в традиційному англійському праві, а також на неоднозначність критеріїв історичного розмежування цих прав.У свою чергу В. Матвєєв пов’язує перетворення права на мирні зібрання на суб’єктивне право з розвитком англійського парламентаризму: «Враховуючи той факт, що Англія є батьківщиною парламентаризму, і що вже наприкінці XVII ст. англійському парламенту вдалося ствердити свої права на непорушній основі, і що політична свобода англійських громадян здавна спирається на правосвідомість нації, то для нас не має бути неочікуваним те, що свобода зібрань в Англії встановлюється значно раніше, ніж на континенті».

Однак, незважаючи на дещо ліберальніший підхід до мирних зібрань в Англії порівняно з іншими великими континентальними державами, вважаємо передчасним стверджувати, що в Англії це право стало суб’єктивним раніше XVIII ст. Дж. Іназу, Дж. Сміт, В. Матвєєв, Н. Брод та інші науковці описували багато англійських законів, які принципово обмежували право на мирні зібрання, вихолощуючи саму сутність цього права. Наприклад, закон 1549 р. розглядав як державну зраду участь у зібраннях принаймні 12 осіб, які зібралися з метою вимагати зміни законів держави, якщо вони не розійшлися протягом встановленого владою часу. Дж. Іназу зрештою підсумовує: «Англійське право на мирні зібрання передбачало вкрай обмежені можливості для висловлення політичного  невдоволення».

Особливості еволюції права на мирні зібрання в США

Право на мирні зібрання має найкращі умови для перетворення на суб’єктивне право за демократичного республіканського устрою, коли участь громадян в управлінні є найвищою. У зв’язку із цим варто згадати, що в Новій Англії існували досить хороші умови для розвитку права на мирні зібрання. Уже в середині XVII ст. в англійських колоніях відбулося зміцнення місцевих общин, які заклали основу для встановлення республіканського устрою. А. де Токвіль зауважує: «У XVII ст. колонії поки що продовжували визнавати верховну владу метрополії та жити за законами монархії, однак республіка вже розвивалася в межах общини». Учений також згадує про дух рівності й народовладдя, який панував на американських просторах і проявлявся в тому, що «будь-які громадські справи, які стосувались інтересів усієї громади, обговорювались, як і в Афінах, на центральному майдані або на громадських площах». Важливо й те, що громадяни могли ініціювати збори общини, а представники влади не могли ігнорувати ці вимоги.

Окрім розвитку общин, велику роль у становленні права на мирні зібрання, на думку американських учених, зіграла розвинена таверна культура. Б. Лінекен бачить традиції таверного обговорення в англійських колоніях необхідним підґрунтям для становлення права на мирні зібрання як суб’єктивного права. Дослідник звертає увагу на поширеність таверної культури в майбутніх Сполучених Штатах Америки, а та-кож на те, що таверни використовувались для практично будь-якої публічної мети: для обміну інформацією між відвідувачами, розповсюдження преси, проведення мирних зібрань із політичною чи соціальною метою, громадських обговорень, зборів громадських об’єднань  тощо.

Ще одним стимулом раннього перетворення права на мирні зібрання на суб’єктивне право на американських землях дослідники справедливо називають політичні умови, які існували того часу. Б. Лінекен зауважує: «Право людей на зібрання й консультування щодо свого загального блага в цій країні слугувало одним із найкращих способів викриття британських законодавців у їх невиправданих спробах додаткового оподаткування колоній без їх на те згоди. Оскільки колонії не мали представників у Британському парламенті, право на мирні зібрання було чи не єдиним способом донесення настроїв колоністів до британського уряду.

З огляду на сприятливі умови для розвитку права саме в США право на мирні зібрання вперше було визнано офіційно. Ще до прийняття Біля про права в 1791 р. право на мирні зібрання було закріплено в конституціях 5 штатів. Увінчало визнання права на мирні зібрання як суб’єктивного права на всій території США прийняття перших 10 поправок до Конституції США, відомих також як Біль про права.

Особливості еволюції права на мирні зібрання у Франції.

Перетворення права на мирні зібрання з моральної категорії на суб’єктивне право у Франції стало можливим завдяки Великій французькій революції. Раніше питання про визнання за громадянами права на проведення публічних зібрань та участі загалом не могло постати в «законодавстві старого порядку». Старий режим ревно оберігав свої прерогативи, держава не визнавала за громадянами право цікавитись будь-якими громадськими справами, які виходять за межі вузького кола особистих інтересів.

Початок спробам нормативного закріплення права на мирні зібрання у Франції дала Декларація прав людини і громадянина 1789 р. Хоча Декларація прав людини і громадянина не містила пряме посилання на право на свободу мирних зібрань, його можна вивести з права на свободу слова завдяки спорідненості цих прав. Так, у ст. 11 Декларації прав людини і громадянина проголошено: «Вільне вираження думок і поглядів є одним із найбільш дорогоцінних прав людини; кожен громадянин через це може вільно висловлюватись, писати, друкувати, відповідаючи лише за зловживання цією свободою у випадках, передбачених законом»16. З огляду на те, що Декларація прав людини і громадянина визнавала за кожним громадянином право вільно висловлювати свої погляди, немає жодних підстав стверджувати, що вона певним чином обмежувала людей у вільному вираженні своїх переконань, коли вони збиралися разом. Таким чином, визнаючи за кожним право на свободу слова, Декларація прав людини і громадянина визна- вала також свободу зібрань. Це постає не з тексту, а з духу Декларації прав людини і  громадянина.

Однак, попри відсутність прямої згадки про свободу мирних зібрань у Декларації прав людини і громадянина, питання про нормативне забезпечення цього права постало досить швидко. Так, право на мирні зібрання вперше забезпечувалось у законі про общинний устрій від 14 грудня 1789 р., у ст. 62 якого вказано: «Громадяни, які користуються активним виборчим правом, мають право збиратись мирно й без зброї для напрацювання петицій і послань суспільним установам, департаментській та окружній владі, законодавчим зборам або королю за умови завчасного сповіщення посадовим особам про час і місце зібрань, а також за умови відсилання як депутатів для надання петицій і послань не більше 10 громадян». Уже 1791 р. право на мирні зібрання було закріплено в Конституції Франції. Розділ 1 Конституції Франції  від 3 вересня 1791 р. визнавав «свободу громадян збиратися в громадських місцях, зберігаючи спокій та будучи беззбройними, з дотриманням поліцейських законів».

Однак, незважаючи на те, що процес перетворення права на мирні зібрання на суб’єктивне право розпочався завдяки Великій французькій революції, він не закінчився з її завершенням. Причиною цього стали постійні зміни політичних режимів і форм правління у Франції наприкінці XVIII – упродовж XIX ст. Не всі із цих політичних режимів толерантно ставились до можливості громадян брати участь у політичному житті. Уже в 1795 р. Конституція Франції передбачила, що «будь-яке незбройне скупчення народу має бути розсіяне: спочатку наказом командувача, а в разі необхідності – шляхом застосування збройної сили». Надалі впродовж майже всього XIX ст. періоди вільної можливості проводити мирні зібрання змінювались періодами репресій за участь у зібраннях. Фактично XIX ст. у Франції є епохою боротьби за становлення права на мирні зібрання як суб’єктивного права в цій державі.

Особливості еволюції права на мирні зібрання в Російській імперії та СРСР

Право на мирні зібрання як суб’єктивне право в Російській імперії встановилося значно пізніше, що зумовлюється об’єктивними причинами. Ключовим у становленні права на мирне зібрання як суб’єктивного права є поширеність у суспільстві ідей лібералізму, індивідуалізму й природного права. Вагоме значення мають також розвиток міст, зокрема частки міського населення в державі, рівень освіченості населення, розвиток парламентаризму та представницьких установ. Усі ці умови відсутні в Російській імперії XVIII – XIX ст., яка того часу була самодержавною монархією з необмеженою владою імператора, що в зародку придушувала будь-яку опозицію. Російський учений-конституціоналіст В. Матвєєв справедливо зазначив: «Розширення меж права на свободу зібрань ˂…˃ тісно пов’язується з розвитком представницьких установ, зі зміцненням їх впливу на весь хід життя держави». Жодних розвинених представницьких установ у Росії не було, відповідно, не визнавалось і переслідувалось право на свободу мирних зібрань. Передумови для офіційного визнання права на свободу мирних зібрань у Російській імперії виникли лише на початку XX ст. у зв’язку з російською революцією 1905–1907 рр. Унаслідок революційних подій 17 жовтня 1905 р. було видано імператорський Маніфест про вдосконалення державного порядку, який уперше визнавав право на свободу зібрань у Російській імперії. Стаття 1 цього документа «дарувала населенню непорушні основи громадянської свободи на засадах дійсної недоторканості особистості, свободи совісті, слова, зібрань і союзів». Однак нібито даровану свободу згодом швидко було нівельовано наступ-ними нормативно-правовими актами. Закон вимагав кожного разу «узгоджувати» проведення зібрань із місцевою владою, яка могла дозволяти чи забороняти проведення зібрань волюнтаристським чином. Отже, навіть формально дарована свобода зібрань перебувала під повним контролем російського само- державства.

Фіктивність права на мирні зібрання в Росії збереглась і після встановлення радянської влади. Формально право на мирні зібрання було закріплене в усіх чотирьох радянських конституціях (1918 р., 1925 р., 1937 р. та 1978 р.). Проте його реалізація іншим способом, ніж проведення мирних зібрань на підтримку радянської влади, була неможливою, у тому числі й за рахунок механізмів, закладених у кон- ституціях. Зрештою, навіть дуже обмежений механізм проведення мирних зібрань з’явився в СРСР лише в 1988 р. з прийняттям Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації та проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР». До того часу можливість провести незалежне зібрання на політичну тему існувало лише короткий час під час короткого періоду становлення радянської влади.

Таким чином, у Російській імперії, а згодом і в Радянському Союзі право на мирні зібрання було фіктивним правом, яким не можна було вільно користуватись.Підсумовуючи викладене, можемо стверджувати, що процес перетворення права на мирні зібрання  з моральної категорії на суб’єктивне право розпочався в добу пізнього Просвітництва та завершився в більшості держав Європи з колапсом комуністичної системи. Цей процес тісно пов’язувався з розвитком ідей індивідуальної свободи людини, політичного лібералізму, парламентаризму й конституціоналізму. Зі сприйняттям цих цінностей суспільством тієї чи іншої держави розвивалось і стверджувалось право на мирні зібрання як суб’єктивне право.

 

 Матеріал уперше  опублікований у

Vysegrad journal on human rights, № 1, 2016

 

Використана література:

1.        Mead D. The new law of peaceful protest rights and regulations in the human rights act era / D. Mead. – Oxford ; Portland (Oregon) : Hart, 2010. – 499 p.

2.        De Jonge v. Oregon : Case U.S. Supreme Court № 299 U.S. 353 (1937) (January 4, 1937) [Електронний ресурс]. – Режим досту- пу : https://supreme.justia.com/cases/federal/us/299/353/case.html#364.

3.        Пушкіна О. Конституційний механізм забезпечення прав людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики : дис. … докт. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституційне право» / О. Пушкіна ; НУ «Острозька академія». – Острог, 2008. – 412 с.

4.        Головатий С. Верховенство права : [монографія] : в 3 кн. / С. Головатий. – К. : Фенікс, 2006– . – Кн. 1. – 2006. – 624 c.

5.        Linnekin B. “Tavern Talk” and the Origins of the Assembly Clause: Tracing the First Amendment’s Assembly Clause Back to its Roots in Colonial Taverns / B. Linnekin // Hastings constitutional law quarterly. – 2011. – [Електронний ресурс]. – Режим до- ступу  : http://www.hastingsconlawquarterly.org/archives/V39/I3/Linnekin.pdf.

6.        Inazu J. The forgotten Freedom of assembly / J. Inazu // Chapel Hill. – 2007. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// law.wustl.edu/faculty_profiles/documents/inazu/ForgottenFreedomAssembly.pdf.

7.        Smith J. The Development of the Right of Assembly – A Current Socio-Legal Investigation / J. Smith // William & Mary Law Review. – 1967. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://scholarship.law.wm.edu/cgi/viewcontent. cgi?article=2964&context=wmlr.

8.        Матвеев В. Право публичных собраний: очерк развития и современной постановки права публичных собраний во Франции, Германии и Англии / В. Матвеев. – СПб. : Тип. т-ва «Общественная польза», 1909. – 341 с.

9.        Токвіль А. Демократія в Америці / А. де Токвіль. – пер. з фран. – К. : ВД «Всесвіт», 1999. – 590 с.

10.      Французская Республика. Конституция и законодательные акты / пер. с фр. под ред. В.А. Туманова. – М. : АО «Издатель- ская группа «Прогресс», 1989. – 446 с.

11.      Конституція Франції від 3 вересня 1791 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/ cnst1791.htm.

12.      Декларация прав и обязанностей человека и гражданина // Документы истории Великой французской революции : в 2 т. / отв. ред. А.В. Адо. – М. : Изд-во МГУ, 1990–1992. – Т. 1. – 1990. – С. 314–349.

13.      Манифест об усовершенствовании государственного порядка от 17 октября 1905 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/oct1905.htm.

14.      Именной высочайший Указ Правительствующему сенату о временных правилах о собраниях от 4 марта 1906 г. [Елек- тронний ресурс]. – Режим доступу : http://constitution.garant.ru/history/act1600-1918/5206/.

15.      Magna Carta [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://www.legislation.gov.uk/aep/Edw1cc1929/25/9/contents.