Що вас цікавить?

Огляд судової реформи в Україні. Роль модельних судів

10.10.2004
Судівництво /
Судова реформа

Судова реформа є однією з найважливіших складових сучасного державотворення в Україні. Вона охоплює проведення комплексних змін у системі судоустрою, статусу суддів і судочинства, а також у сферах, які межують з організацією правосуддя, – надання правової допомоги, досудове слідство, прокурорська діяльність тощо.


Серед основних завдань судової реформи можна виділити:

– створення сильної, авторитетної і самостійної судової влади, організація якої здатна була б забезпечити ефективність судового захисту прав та свобод людини і громадянина[1];

– забезпечення доступності правосуддя шляхом поширення юрисдикції судів на всі правовідносини;

– удосконалення судових процедур вирішення справ, зокрема порядку оскарження і перегляду судових рішень, у напрямку посилення процесуальних гарантій справедливого розгляду і вирішення справ;

– зміна пріоритету у співвідношенні публічних і приватних інтересів при вирішенні судових справ на користь останніх; підвищення статусу суддів, їхнього професіоналізму, посилення гарантій незалежності суддів.

На жаль, в Україні відсутнє єдине і комплексне бачення подальшого проведення і завершення судової реформи. Концепція судово-правової реформи, затверджена Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року №2296-XII[2], після прийняття у 1996 році Конституції України переважно втратила значення програмного документа для судової реформи, оскільки чимало її положень перестало узгоджуватися із положеннями Основного Закону. Крім того, в ході судової реформи виникло чимало нових проблем, які потребують концептуального вирішення.

Відсутність концептуального бачення судової реформи привела до непослідовності і невиправданої повільності у її проведенні. Судова реформа стала заручником  нестійкого співвідношення політичних сил у парламенті, хоча в ідеалі вона повинна ґрунтуватися перш за все на чіткій і науково обґрунтованій концепції. Остання на сьогодні відсутня.

У розумінні стратегії судової реформи можна виділити два основні напрямки – поміркований і радикальний. Суть першого полягає у пристосуванні нових судових процедур до існуючої системи судів. Другий зводиться до визнання необхідності глибокої реорганізації існуючої системи судів з метою підвищення гарантій права на вирішення справи компетентним судом.

Прихильниками першого підходу негативно сприймаються пропозиції щодо ліквідації та реорганізації судів, створення нових судів, оскільки це розглядається як ламання існуючої судової системи, що може привести до її дезорганізації, до катастрофічних наслідків для країни[3]. Представники другого підходу переконані, що Україна має унікальну можливість створити якісно нову систему судоустрою, яка б у повній мірі забезпечувала реалізацію демократичних стандартів судочинства. На їхній погляд, не організація судоустрою має визначати побудову судочинства, а навпаки – концепція судочинства повинна визначати судоустрій.

Зрозуміти сучасні проблеми розвитку системи правосуддя в Україні складно без ознайомлення з ходом та результатами судової реформи у часовому вимірі. 


[1] Див.: Онопенко В. Менше парадоксів, більше – справедливості // Голос України. – 1998. – №228 (1978). – 27 листопада.

[2] Постанова Верховної Ради України від 28.04.1992 “Про Концепцію судово-правової реформи в Україні” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – N 30. – ст. 426.

[3] Стефанюк В. Судова система України та судова реформа. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 6. 

Повний текст документу – тут.