Невиконання закону про амністію може стати однією з вагомих причин подальшої дестабілізації політичної та соціально-економічної ситуації в Україні

З приводу правової природи Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань», від 19 грудня 2013 р., а також механізмів його застосування, відповідальності посадових осіб за його невиконання і можливості виконання положень Закону після 4 січня 2014 року.

1. Слід визнати, що цей Закон в частині кримінальної відповідальності суперечить положенням статті 3 Кримінального кодексу (КК) України, відповідно до яких:

– закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності;

– злочинність діяння, а також будь-які його кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом;

– застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

З наведених положень КК України випливає, що Закон «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» (далі також – Закон від 19 грудня 2013 року) не є і не може бути законом про кримінальну відповідальність.

Водночас цей Закон не є і законом про амністію, оскільки він не узгоджений ані з положеннями статей 85–86 КК України, ані з положеннями статті 1 та іншими Закону «Про застосування амністії в Україні» в редакції від 2 червня 2011 р., згідно із якими: а) амністія оголошується не будь-яким законом, а законом про амністію, який приймається відповідно до положень Конституції України, Кримінального кодексу України та цього Закону; б) амністією не є звільнення від кримінальної відповідальності, а лише звільнення від відбування покарання.

Таким чином, Закон України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» має особливу правову природу: він містить вказівку на те, які саме юридичні інструменти треба застосувати для досягнення злагоди в суспільстві під час політичної кризи, але сам по собі не є таким юридичним інструментом.

Водночас він є Законом України, прийнятим Верховною Радою України і підписаним Президентом України – відповідно до процедур, визначених Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України та іншими актами законодавства.

З цього, своєю чергою, випливає, що Президент України цей Закон «взяв до виконання» (частина друга статті 94 Конституції України), а Кабінет Міністрів України зобов’язаний забезпечити його виконання (пункт 1 статті 116 Конституції України).

Логічно, що якби прийнятий Закон завідомо неможливо було виконати, Президент України, як гарант додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (стаття 102 Конституції України), не повинен був би його брати до виконання.

2. У будь-якій державі будь-який прийнятий закон є результатом компромісу, досягнутого між певними політичними силами, що становлять визначену основним законом держави більшість у парламенті, достатню для прийняття законів тієї чи іншої нормативної сили.

Не є винятком і Закон України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань». Як і всі інші закони України, він повинен виконуватися.

У статті 68 Конституції України з цього приводу зазначено: «Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України… Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності». Винятків для суддів, прокурорів, інших осіб не встановлено.

Про механізм виконання Закону «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань», як і будь-якого іншого закону, повинні турбуватися посадові особи, на яких Конституцією України покладено цей обов’язок. Йдеться передусім про Президента України і членів Кабінету Міністрів України.

Так, згідно із частиною третьою статті 106 Конституції України Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. 

І тут йдеться не тільки про ті повноваження Президента, які перелічені у статті 106 Конституції України.

Відповідно до статей 106 і 107 Основного Закону, Президент України очолює Раду національної безпеки і оборони України.

Законом же «Про Раду національної безпеки і оборони України» передбачено, зокрема, як функція Ради – координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України (пункт 3 ст. 3).

Важко заперечувати, що сьогодні в Україні відбувається політична криза (кризова ситуація). В цій ситуації, з метою забезпечення політичної стабільності, громадянського миру та взаєморозуміння в суспільстві (статті 6–8, 10 Закону України «Про основи національної безпеки України») РНБО України, керуючись статтею 4 Закону «Про Раду національної безпеки і оборони України», могла б виробити і подати Президенту України свої пропозиції, які були б введені в дію указами Президента України (ст. 10 цього ж Закону). Це тим більш логічно, що до складу РНБО України на сьогодні входять, серед інших, Генеральний прокурор, керівник Служби безпеки і міністр внутрішніх справ України, які повинні бути найбільше зацікавлені у виконанні Закону від 19 грудня 2013 року.

3. Що стосується конкретних способів застосування Закону «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань», то їх може бути кілька.

Найкращим шляхом, звичайно, було б прийняття «на додачу» до Закону від 19 грудня 2013 року ще одного закону, яким були б внесені точкові зміни до КК України. У такий спосіб декларативні положення Закону від 19 грудня 2013 року можна було б узгодити із положеннями згаданої вище статті 3 та інших статей КК України.

Це, наприклад, заміна у статті 48 КК України слів: «Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності…» словами «Особу, яка вчинила злочин, може бути звільнено від кримінальної відповідальності…».

Одночасно слід встановити у прикінцевих положеннях, що ці зміни до КК України:

– мають тимчасовий характер і підлягають застосуванню усіма слідчими, прокурорами і судами протягом певного періоду;

– поширюються тільки на події, які відбулись у певний період і на певних територіях;

– не поширюються на особливо тяжкі злочини, наслідком яких було позбавлення життя людини.

Іншим варіантом теоретично могло би бути прийняття чергового закону про амністію, у тому числі закону про умовну амністію, передбачену статтею 5 Закону «Про порядок застосування амністії». Але для цього є дві перепони: перша – у такий спосіб можна звільнити лише від відбування покарання, але не від кримінальної відповідальності, друга – окремі з осіб, притягнутих до відповідальності, можуть не дати своєї згоди на застосування до них такого закону і в цьому разі закон не досягне своєї мети.

4. У разі неможливості досягнення політичної домовленості щодо прийняття додаткового закону положення чинного Закону від 19 грудня 2013 року слід враховувати як підставу для застосування:

1) стосовно осіб, які вперше вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості (це, наприклад, злочини, передбачені статтями 279, 293, 341, 342 або частинами 13 ст. 296 КК України) – положень статті 48 КК України у чинній редакції, згідно з якими таких осіб може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час кримінального провадження внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

Можна вважати, що волею законодавця, даною йому іменем народу, у Законі від 19 грудня 2013 року вже визнано: визначені ним діяння втратили суспільну небезпечність, й одночасно особи, які їх вчинили, перестали бути суспільно небезпечними. Обґрунтовуючи зміну обстановки, прокурори зобов’язані послатися на Закон від 19 грудня 2013 року, а суди, виконуючи вимоги Закону, підтримати клопотання прокурорів.

Крім того, особа може бути (а в окремих випадках – повинна бути, про що прямо вказано у статтях 44–46 КК) звільнена від кримінальної відповідальності і за іншими підставами. Знайти такі підстави – справа адвокатів і прокурорів.

Якщо ж складу злочину в діях особи немає (наприклад, через стан крайньої необхідності, яка виключає злочинність діяння, або у зв’язку з тим, що злочинність діяння виключається фактом реалізації свого конституційного права, зокрема права на свободу думки і слова, права збиратися мирно і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, права на страйк), або не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримання – кримінальне провадження підлягає закриттю (пункти 2 і 3 частини 1 статті 284 Кримінального процесуального кодексу України);

2) стосовно осіб, які не вперше вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості, а також стосовно осіб, які вчинили тяжкі чи особливо тяжкі (крім згаданих мною вище) злочини – прокурор, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 284 КПК України, повинен відмовитися від державного обвинувачення – знову ж з посиланням на зазначений Закон.

Статті 340 і 341 КПК вимагають від прокурора у цьому випадку погодити свою позицію з керівником прокуратури. Тому для того, щоб Закон виконувався усіма прокурорами та повсюдно, Генеральний прокурор України повинен був би надати відповідну вказівку. Давати вказівки нижчим прокурорам, як відомо, є законним повноваженням усіх вищих прокурорів.

Важко заперечити і той факт, що навіть у випадку вчинення деяких діянь, які формально містять ознаки тяжких й особливо тяжких злочинів, особа не може нести за них відповідальність хоча б через те, що таку відповідальність вона повинна розділити з багатьма іншими особами, котрі, однак, до відповідальності не притягуються. Яскравий приклад цього – випадок з відомим громадським активістом Андрієм Дзіндзею. Йому одному інкримінують угон транспортного засобу, хоча це діяння фактично було вчинено кількома десятками чи навіть сотнями осіб, що взяли участь у цьому як співвиконавці, пособники тощо.

Врешті-решт очевидно, що сама суть, тобто ДУХ Закону від 19 грудня 2013 року не може сприйматися інакше, як НЕОБХІДНІСТЬ самостійно, ініціативно і якомога швидше ЗРОБИТИ ВСЕ МОЖЛИВЕ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ МАКСИМАЛЬНО ПОЛЕГШИТИ ДОЛЮ УСІХ УЧАСНИКІВ АКЦІЙ ПРОТЕСТУ ТА МАСОВИХ ЗАХОДІВ, що відбувались у період з 21 листопада до 26 грудня 2013 року в Києві та інших населених пунктах України, І В ЦЕЙ СПОСІБ СПРИЯТИ ДОСЯГНЕННЮ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ЗЛАГОДИ В УКРАЇНІ.

5. Невиконання Закону від 19 грудня 2013 року може стати однією з вагомих причин подальшої дестабілізації політичної, а також соціально-економічної ситуації в Україні. Чи мають слідчі, прокурори і судді взяти на себе частину відповідальності за таку дестабілізацію – питання риторичне.

Проте, воно може лягти і в правову, у тому числі кримінально-правову площину, якщо невиконання закону, який, як показано вище, якщо не в усіх випадках, то у переважній більшості випадків є цілком виконуваним, дійсно спричинить тяжкі наслідки. Йдеться, зокрема, про положення ст. 364 КК України, які передбачають відповідальність за умисне, в особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою службових повноважень всупереч інтересам служби. Це діяння може проявлятися і в умисній бездіяльності.

Певні службові особи можуть також понести відповідальність згідно із статтями 371 і 375 КК України за передбачені ними діяння.

6. Щодо можливості виконання положень Закону від 19 грудня 2013 року після 4 січня 2014 року зауважу: ніщо не заважає виконувати цей Закон і після 4 січня 2014 року – у ньому не міститься заборони щодо його виконання після спливу 10 днів, і він продовжуватиме залишатися актуальним стільки, скільки буде тривати політична криза в Україні, викликана, у тому числі, його невиконанням – через небажання відповідних представників влади з тих чи інших міркувань досягати громадянської злагоди у суспільстві.

Положення його статті 4, де встановлено: «Уповноваженим органам прийняти рішення, що випливають з цього Закону, протягом 10 днів з дня набрання чинності цим Законом», спрямовані, як можна гадати, на те, щоб добитися від всіх посадових осіб, зокрема, слідчих, прокурорів, а також судів виконання цього Закону у якомога більш стислі терміни, щоб права та інтереси притягнутих до відповідальності осіб, які були учасниками масових заходів, постраждали якомога менше.

Ці положення введені до Закону, напевно, за аналогією з положеннями багатьох відомих законів про амністію, в останній статті яких зазвичай зазначається, що закон підлягає виконанню протягом трьох місяців – в цих законах призначенням відповідної норми є створення умов для того, щоб посадові особи органів та установ виконання покарань, а також судді не затягували з виконанням закону. У деяких минулих роках, особливо коли закон про амністію поширювався більш як на 10–15 тисяч осіб, траплялось таке, що окремі з них звільнялись і після спливу трьох місяців – при цьому посадові особи, які застосовували закон, виходили із того, що краще застосувати його з порушенням встановленого терміну, ніж не застосувати взагалі.

 

Директор з наукового розвитку
Центру політико-правових реформ
доктор юридичних наук, професор М.І. Хавронюк