preloader

Що вас цікавить?

Державне мито – aдміністративний збір чи податок?

11.04.2013
Плата за адміністративні послуги /
Адміністративні послуги /
Адміністративні послуги

Що ж до державного мита (далі – держмито), то тут ситуація зовсім інша. Даний вид платежу є (принаймні був і мав би бути) цільовим та справляється, переважно, за надання адміністративних послуг, наприклад, за видачу громадянам України паспорта для виїзду за кордон, за реєстрацію права власності на нерухоме майно тощо. Кошти, що надходять у якості держмита завжди мають бути спрямовані на фінансування тієї діяльності, за яку й справляються, тобто вони слугують (чи мали б слугувати) компенсацією витрат, що мають місце при наданні послуги.


Ухваленим у вересні 2012 року Законом України «Про адміністративні послуги» визначено низку завдань для Кабінету Міністрів. Серед них – підготувати та подати до Верховної Ради проекти законів:

1) про перелік адміністративних послуг та плату (адміністративний збір) за їх надання; та

2) про включення до Податкового кодексу України положень стосовно державного мита, інших обов’язкових платежів.

Проте з їх виконанням все може скластися дуже неоднозначно.

По-перше, майже нереальним у виконанні є завдання з підготовки закону про перелік адміністративних послуг, адже він гіпотетично має включати сотні (а якщо орієнтуватися на теперішній Реєстр адміністративних послуг, який веде Мінекономрозвитку – то й понад тисячу) найменувань адміністративних послуг. Про стабільність і коректність такого «закону» годі й мріяти, а відтак і доцільність його ухвалення дуже сумнівна. На наш погляд, достатньо було б на даному етапі обмежитися другою підчастиною цього завдання – прийняти закон про плату за адміністративні послуги (адміністративний збір) у якому можна було б і врегулювати усі питання пов’язані з платністю/безоплатністю адміністративних послуг, критеріями визначення розмірів плати та визначити принаймні найпопулярніші для громадян адміністративні послуги і розміри плати за них (а тут йдеться приблизно про сотню послуг зі сфери: паспортів, транспортних засобів, нерухомості тощо).

По-друге, завдання – щодо включення до Податкового кодексу України положень стосовно державного мита – суперечить першому завданню. Адже державне мито – це платіж, який має переважно характер адміністративного збору, тобто плати за адміністративну послуг (за видачу паспорта, за реєстрацію шлюбу тощо). Тому Уряд має визначитись і для себе, і для законодавця – або включити державне мито до закону про плату за адміністративні послуги, або ж до Податкового кодексу.

Але влада намагається виконувати обидва завдання одночасно. Зокрема, Міністерством фінансів України розроблено проект Закону “Про внесення змін до Податкового кодексу України (щодо окремих податків і зборів)”. Ним передбачається внести зміни до Податкового кодексу України, включивши в перелік загальнодержавних податків та зборів і державне мито. Даний законопроект, серед іншого, передбачає підвищення розміру плати за деякі послуги, через встановлення відсоткових ставок платежів в прив’язці до розміру мінімальної заробітної плати (а не до неоподатковуваного мінімуму, як це є зараз). Наприклад, внаслідок таких змін збільшено розмір плати за реєстрацію місця проживання, реєстрацію шлюбу, за подання заяв про прийняття у громадянство, та деяких інших дій. В принципі таке підвищення достатньо обґрунтоване, адже деякі розміри державного мита вже давно є неадекватними.

Але тепер про головне. Щоб зрозуміти відмінність «податку» та теперішнього «державного мита» варто проаналізувати їх мету та деякі ознаки.

Податок – нецільовий платіж. Це означає, що він, незалежно від виду, не розподіляється конкретно на фінансування тих чи інших видаткових статей після його надходження до відповідного бюджету (державного чи місцевого). Податки мають своїм головним призначенням фінансове забезпечення основних (загальних) потреб держави. За рахунок податкових платежів, значною мірою, забезпечується фінансування науки, освіти, медицини, оборони, інших важливих сфер суспільного й державного життя.

Що ж до державного мита (далі – держмито), то тут ситуація зовсім інша. Даний вид платежу є (принаймні був і мав би бути) цільовим та справляється, переважно, за надання адміністративних послуг, наприклад, за видачу громадянам України паспорта для виїзду за кордон, за реєстрацію права власності на нерухоме майно тощо. Кошти, що надходять у якості держмита завжди мають бути спрямовані на фінансування тієї діяльності, за яку й справляються, тобто вони слугують (чи мали б слугувати) компенсацією витрат, що мають місце при наданні послуги. Дані кошти повинні мати цільову визначеність, тому завжди має існувати зв’язок між зібраними за адміністративні послуги коштами та видатками на діяльність суб’єкта, що надає адміністративні послуги. Також в цьому контексті важливо вкотре зауважити, що сама назва «державне мито» є невдалою, адже «мито» це вид непрямого податку, що накладається на товари у зв’язку з перетинанням державного (точніше – митного) кордону. Саме тому і законодавець у Законі України «Про адміністративні послуги» обрав загальною назвою для плати за адміністративні послуги – «адміністративний збір». Поняття «адміністративного збору» має охопити (поглинути) і державне мито, і реєстраційні збори, і ліцензійні збори (крім випадків фіскального характеру) тощо. Тобто йдеться про нормативну (термінологічну) уніфікацію.

Податкові платежі є безумовними. Тобто податками обкладаються певні види діяльності, об’єкти тощо. Наприклад, не може існувати обов’язку щодо сплати податку з суми доходу від надання майна в лізинг до її одержання, тому, що немає об’єкта. Якщо ж об’єкт справляння коштів існує, але обов’язок щодо сплати виникає за певної умови – він має умовний характер.

Державне мито (адміністративний збір) сплачується у зв’язку з послугою, що надається конкретній особі суб’єктом владних повноважень. Тобто, адміністративний збір справляється тільки у разі, коли в особи виникають певні потреби в адміністративних послугах, і особа звертається до держави за їх задоволенням. Це плата за діяльність.

Адміністративний збір переважно має і компенсаційну функцію, принаймні часткову. До речі, сьогоднішнє державне мито часто цієї функції не виконує, адже збираючи платежі біля 1 гривні за реєстрацію місця проживання особи чи за реєстрацію шлюбу, держава більше втрачає (на втратах часу особи у пошуках банку та стояння у чергах), аніж компенсує. Не кажучи вже про втрати на адмініструванні платежів таких розмірів. І про це вже зазначалося вище.

Сплата податку пов’язана із чітко встановленим обов’язком платника. При цьому нарахування податків це обов’язок платника податків. Держава, швидше, як виняток «нагадує» окремим платникам податків про необхідність їх сплати. Отже, обов’язок сплачувати подати є загальним. Податок також, як правило, сплачується регулярно.

Держмиту/адміністративному збору не притаманний такий загальний характер. Адміністративні послуги необхідні далеко не всім громадянам, тож не всі їх оплачують (наприклад, не всі потребують закордонного паспорта, дозволу на полювання тощо). Тому адміністративний збір сплачується лише у випадку звернення за послугою, і є персоналізованим. Орган влади перед прийомом документів, як правило наперед вимагає оплати держмита / адміністративного збору. До речі, саме з цієї підстави деякі адміністративні послуги загального характеру (тобто такі, що зачіпають усе населення) є безоплатними в Україні. Це стосується першої видачі «внутрішнього» паспорта, реєстрації народження дитини тощо.

Державне мито/адміністративний збір, на відміну від регулярних податків, носить разовий характер (людина отримала закордонний паспорт, і одноразово оплатила цю послугу).

Отже, у підсумку слід ще раз наголосити, що такі поняття, як «податок» та «державне мито» (адміністративний збір) не є ідентичними, та мають різну правову природу. Податок – обов’язковий, безумовний та нецільовий платіж, основна мета якого – поповнення дохідної частини державної скарбниці. Натомість, державне мито (адміністративний збір) має інші ознаки. Цей платіж є обов’язковим до сплати тільки за умови необхідності отримання тієї чи іншої послуги від держави (влади), і встановлюється з метою покриття затрат і належного функціонування суб’єкта, який її надає.

У зв’язку з цим, законодавча ініціатива Міністерства фінансів України з включення державного мита до переліку загальнодержавних податків і зборів потребує своєчасного коригування.

Звичайно у цьому контексті варто було б взагалі провести широку суспільну та експертну дискусію щодо порядку встановлення плати за адміністративні послуги та порядку використання отриманих коштів. Щодо першого, то як і передбачив Закон України «Про адміністративні послуги», плата за адміністративні послуги (адміністративний збір) має встановлюватися законом. Очевидно, як виняток, можна припустити, що законодавець надасть в окремих випадках право Уряду чи органам місцевого самоврядування встановлювати конкретні розміри плати за деякі адміністративні послуги у визначених законодавцем межах. Важливо не допустити теперішньої ситуації, коли актами Кабінету Міністрів про затвердження «перелік платних послуг для центральних органів виконавчої влади» встановлено багато сумнівних поборів з громадян та бізнесу, в тому числі окремі цілісні адміністративні послуги подрібнено на кілька платних послуг (коли особа, сплачує окремо за опрацювання справи, за бланк чи «терміновий бланк», за комп’ютерний набір, за консультацію…).

Складнішим є питання куди мають надходити кошти отримані за адміністративні послуги. І тут позиція держави в останні роки, на наш погляд, є неконструктивною. Адже влада бажає, щоб усі платежі за адміністративні послуги надходили в загальний фонд Державного бюджету. На практиці, в умовах бюджетного дефіциту, це може означати недофінансування потреб органів влади на діяльність з надання адміністративних послуг (на бланки документів, на витратні матеріали тощо), а відтак призводитиме або до перебоїв у наданні адміністративних послуг, або ж прихованих поборів з громадян. На наше переконання, плата за адміністративні послуги повинна мати чіткий зв’язок з тим суб’єктом, який надає ці послуги і витрачатися саме на надання послуг.

Відтак обирати слід між спецфондом державного бюджету, або й взагалі рахунком суб’єкта надання адміністративної послуги. Звичайно при цьому гостро постає питання публічного контролю за такими коштами, їх цільовим використанням. Проте це ще один аргумент до комплексного реформування системи оплати адміністративних послуг.

Віктор Тимощук, Євген Школьний

Опубліковано: «Юридичний вісник України». – №14. – 6-12 квітня 2013 р.