23 Сер, 2023
Мріям країни-агресора про те, щоб Україна знелюдніла, не судилося втілитися, однак об’єм руйнувань у багатьох територіальних громадах величезний. Деякі населені пункти взагалі перетворено на фантоми, десь суттєво пошкоджено житло та інфраструктура. Існують різні підходи до відбудови — від механічного відновлення того, що було до війни, до гнучких схем компенсації постраждалим.
Як уряд, так і громадські структури вже зараз, не чекаючи перемоги, активно розробляють плани повоєнного відновлення, при цьому вочевидь бракує комунікації та широкого бачення майбутнього громад, вважає Ігор Коліушко, експерт з питань конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ. З ним спілкувалося Radio NV.
— Наскільки, на вашу думку, взагалі доречно обговорювати розвиток територіальних громад в умовах, коли російські ракети націлені на найголовніші об’єкти, які забезпечують життєдіяльність цих громад? Росіяни б’ють по медичних закладах, школах, університетах, дитячих садочках, по об’єктах критичної інфраструктури, як-от електростанції, водогони тощо. Наскільки реально обговорювати не виживання, а розвиток?
— Країна-агресор воює за те, щоб нас не існувало, ні як народу, ні як країни, ні як держави. Якщо ми не хочемо з цим змиритися — а я переконаний, що ніхто з нас не хоче, то ми повинні не тільки виживати, а й розвиватися. Звичайно, в умовах війни та обстрілів це робити непросто, але ми мусимо знаходити ресурси, силу, волю й це робити. Я глибоко переконаний: за рахунок того, що ми маємо достатньо децентралізовану систему організації публічної влади та публічного життя загалом, ми змогли вижити в минулому році й здобули прекрасні шанси на перемогу в цьому конфлікті.
— Мені доводилося чути від керівництва областей, що вони мають можливість самотужки організовувати весь процес, не зав’язані на ланцюжки з центру країни. Після 24 лютого в мене склалося враження, ніби є непотоплювані перетинки у країні, як на суднах, що дозволяють за будь-яких умов зберігати процеси життєдіяльності і, більше того, концентрувати ресурси для чинення опору. Як те, що починалося як децентралізація, вплинуло на нашу стійкість?
— Думаю, ваша аналогія з перегородками на кораблі дуже влучна. Децентралізована система полягає в тому, що без всяких команд органи місцевого самоврядування робили дуже багато, інколи на межі героїзму й подвигу, для функціонування інфраструктури в населених пунктах. Вони не чекали дозволів, бо в умовах війни цих дозволів чи команд можна й не дочекатися.
— Згадую, наприклад, спілкування з керівниками Хмельницької області, коли Київ був під атакою російських окупантів. Вони говорили, що навіть якщо щось жахливе станеться, область має всі шанси втримати оборону. Наскільки ми зараз використовуємо цю перевагу над агресором?
— Ситуація не така проста для аналізу. Ми продовжуємо боротися з агресором, Збройні сили тримають лінію оборони, наступають. Решта суспільства намагається допомагати армії. За півтора року гарячої фази цієї війни ми відпрацювали багато алгоритмів співпраці, тут все стабілізувалося. Внесено зміни у велику кількість законів, що посприяло стабілізації. Хоча деякі зміни не зовсім вдалі, але загалом система, як жити в умовах війни, налагодилася.
Новий виклик, з яким ми зустрілися, полягає в плануванні відбудови. І зараз, і, особливо, після війни. І тут, мені здається, є багато про що подискутувати. По-перше, є численні приклади, які вказують на те, що державна влада пробує централізувати процес планування й реалізації відновлення країни. Було ліквідовано Міністерство регіональної політики і розвитку громад. Все сконцентрувалося в міністерстві, яке чомусь весь час по-різному називають. То воно відновлення, то інфраструктури, то регіонів. Не можу завчити його назву.
— У нас взагалі біда з назвами міністерств. Думаю інколи, що це для того, щоб заплутати ворогів. Але досить часто і нас це дезорієнтує.
— Так-так… Останні документи від уряду спрямовані на те, щоб якимось чином визначити території відновлення. Зрозуміло, що країна велика й постраждала дуже нерівномірно. Якісь території абсолютно знищені, якісь були в зоні воєнних дій. Якісь були окуповані, але недовго, якісь перебувають в окупації до цих пір. А десь війну бачили тільки в ЗМІ. Треба визначитися, де ми відновлюємо, що відновлюємо й на яких засадах.
З того, що я читаю в актах уряду, вони орієнтовані на організацію механічної відбудови того, що було знищено. Наприклад, читаємо визначення території відновлення. У першу чергу робиться акцент на тому, що було щось знищено. Відповідно, всім органам місцевого самоврядування, всім військовим адміністраціям пропонується зробити облік знищеного, скільки воно коштує, і доповісти цю інформацію в Кабінет міністрів.
Водночас у цій політиці я не бачу людини, не бачу громадянина. Основна проблема не в тому, що знищено якийсь об’єкт, а в тому, що цей об’єкт був чиїмсь будинком, і люди опинилися без житла. Або об’єкт був підприємством, на якому працювали люди, які опинилися без роботи й без доходів. Коли ми розриваємо цей логічний зв’язок і починаємо думати не про людей, а про об’єкти, то виходить, що люди отримають недостатньо відшкодування.
Наприклад, з якогось села на сході України люди переселилися, знайшли собі роботу в іншій області й не планують повертатися туди, де жили раніше. Але вони втратили своє майно в результаті війни. Чи заслуговують вони на компенсацію? Очевидно, так, нарівні з усіма. Але чи має ця компенсація бути тільки у формі їхнього повернення й відбудови їхнього зруйнованого будинку? Очевидно, це було б неправильно. Треба шукати більш різноманітні форми компенсації постраждалим громадянам.
Звичайно, це непроста задача. Але мені здається, що в усій політиці уряду цьому приділяється недостатньо уваги.
— Ви бачите світло в кінці тунелю, якщо говорити про людський актив? Кількість українців, які виїхали за кордон, вимірюється різними цифрами, ніхто зараз точно не порахує. Мені іноземні дипломати казали про 10 мільйонів українців, які перебувають у країнах Європейського Союзу. Але ми з вами розуміємо, що це міграційний двосторонній рух, який триває. Хтось виїжджає і досі, хтось повертається. Але говорячи про відновлення країни, ми розуміємо, що людський актив є вирішальним чинником. Гроші, інвестиції, технології — і люди, які все це будуть робити.
У вас є ідеї, як зробити так, щоб територіальні громади настільки зміцніли, аби люди поверталися додому? Потрібні нестандартні рішення, правда? Ви згадали про людей, які втратили житло. Це означає, що має будуватись якесь компактне житло для них. Далі — питання робочих місць. На вашу думку, ми маємо створювати план відновлення країни вже зараз, під час війни?
— Без сумніву, маємо. На щастя, такий план зараз створюється не один. Є досить непогані громадські ініціативи, і уряд дещо робить. На жаль, бракує чи то вмінь, чи то навичок, чи то бажання широкої комунікації уряду з громадськими ініціативами. Кожен робить свій план.
До загрози знелюднення окремих наших територій я б підходив таким чином. Нам потрібен не план відбудови окремих громад, а, насамперед, план розвитку країни загалом. В історії України були різні періоди, коли частина території була зовсім знелюднена, але інші території забезпечували суспільний розвиток. Потім змінювалися зовнішні умови, історичні часи — і змінювалася роль територій, одні занепадали, інші підіймалися.
Можливо, ми після війни будемо переживати період, коли має відбутися переоцінка значення внеску кожної території у загальний розвиток. Принципово важливо, щоб ми бачили саме стратегію загального розвитку України, і кожен регіон бачив, що він може в цьому напрямку робити. Знову ж таки, це необов’язково має бути повернення до того, що було до війни. Можуть бути знайдені нові формули економічного розвитку, нові ідеї для інвестицій, яких не було до війни і якими ми повинні скористатися. А для цього, власне, потрібна максимально широка комунікація й широкий погляд на стратегічну перспективу.
Нічого страшного не станеться, якщо навіть якесь місто, яке було повністю знищене під час війни, не буде відбудоване. Зрештою, нам потрібно й для пам’ятників щось залишити. Деякі країни після Другої світової війни не відбудовували окремі об’єкти, залишали їх.
Якщо ми будемо думати про людей, знаходити їм ідеї та засоби для працевлаштування, освіти, лікування і так далі, тоді з нами все буде добре, люди побачать, що в Україну можна повертатися й жити, що тут є чим займатися, що тут є заради чого працювати. Це, мені здається, найважливіше.
— Точний, але жахливий термін — «знелюднення». Думаю, це одна з головних стратегій росіян під час цієї війни: частину українців убити, частину — репресувати (органи КГБ/ФСБ працюють), а частину — витиснути з країни… Очевидно, для нас важливо, щоб українці повернулися додому.
Ви згадали, що країна зруйнована окупантами неоднорідно. Подивіться на Харківську область, на Луганську, на Донецьку, де фактично каменя на камені не залишено. Неіснуючі міста, міста-фантоми, міста-привиди — це Попасна, випалений Бахмут. Якщо говорити про повернення життя в ці регіони, має бути економічна політика, пристосована до реалій. Можливо, податкова політика різна у відповідності до регіону. Чи доцільно це в контексті загального розвитку країни?
— Це якраз те, на що я натякав, не наводячи конкретних прикладів, адже будь-яка конкретика завжди комусь болюча. Тим не менше вона існує, і, плануючи розвиток країни, з нею треба рахуватись. Люди повернуться у зруйновані міста тоді, коли там буде не тільки житло, а й безпека, робота, вся інфраструктура для навчання дітей, охорони здоров’я тощо. Усе це в цілковито зруйнованому місті неможливо відновити швидко. Для цих територій потрібні, в першу чергу, ідеї щодо того, які економічні проєкти можуть бути в найближчому майбутньому реалізовані. Під такі проєкти буде приїжджати, очевидно, невелика кількість людей на початку. А потім відбуватиметься поступовий розвиток і відновлення.
Ми не знаємо сьогодні, у якому форматі. Кажуть, що повернутися до функціонування шахт у більшості випадків буде вже неможливо. Побутує думка, що відбудовувати зруйновані металургійні комбінати значно дорожче, ніж побудувати їх на новому місці.
Я не економіст, точно не знаю, які ідеї можуть бути правильними для цих територій, але громадськість зараз дуже багато про це думає. Зокрема, нещодавно почала працювати широка коаліція, згуртована за ініціативою фонду Відродження. Туди входять асоціації вихідців з Донецької та Луганської областей, тобто тих, хто переселився у зв’язку з війною, туди входять експерти з політико-правових та економічних питань. Проєкт розрахований на рік. І от у такій спільній комунікації, можливо, вдасться до наступного року напрацювати бачення ідей відродження зруйнованих територій, насамперед Донеччини й Луганщини.
Чи була ця стаття корисна?
Новини
