Щотижневий аналіз 03 – 09 липня 2024 року

Уряд пропонує розширити підстави для укладення угод про визнання винуватості в корупційних справах: законопроєкти 11340, 11340-1 та 11340-2

Подія

14 червня Кабінет Міністрів України зареєстрував проєкт Закону №11340 “Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо підвищення ефективності укладення угод про визнання винуватості”. 

Документ розроблено на виконання Державної антикорупційної програми на 2023–2025 роки та Плану України, схваленого розпорядженням Уряду від 18 березня 2024 року № 244-р «Про схвалення Плану України», метою якого є реалізація ініціативи Європейського Союзу “Ukraine Facility”, запровадженої Регламентом (ЄС) Європейського Парламенту та Ради (ЄС) від 29 лютого 2024 р. № 2024/792.

Проєктом Закону вдосконалюється інститут угод про визнання винуватості щодо корупційних правопорушень і правопорушень, пов’язаних з корупцією, а саме розширюються перелік підстав для застосування угод та можливість застосовувати штраф як додаткове покарання у разі укладення угоди про визнання винуватості у випадках, коли таке покарання не передбачено в санкції статті Кримінального кодексу України тощо.

1 липня зареєстровано альтернативні проєкти Закону №11340-1 (н.д. О. Устінова, н.д. Я. Юрчишин “Голос”) та №11340-2 (н.д. М. Павлюк “Слуга народу”). Наразі законодавчі ініціативи перебувають на розгляді профільного Комітету Верховної Ради України.

Позиція ЦППР

І. Контекст

Інститут угод про визнання винуватості дозволяє підозрюваному зробити раціональний вибір на користь передбачуваного покарання в майбутньому. Прокурор має широкий спектр пропозицій для цього, а підозрюваний, погоджуючись на такий сценарій, економить ресурси держави на розслідування. Врешті, він не страждає від невизначеності з огляду на довгий процес та невідоме покарання, тож уникає тривалого стресу. Іншими словами, це — раціональний (економний) вибір обох сторін провадження, розвиток якого є загальносвітовою тенденцією у сфері кримінальної юстиції. [1]

Інститут угод про визнання винуватості зʼявився відносно нещодавно, у 2012 році, разом із набранням чинності КПК України. Проте застосування угод про визнання винуватості в Україні є порівняно обмеженим. Наприклад, у звіті Європейської комісії з питань ефективності правосуддя відзначалось, що кількість кримінальних справ, які завершились процедурами на підставі угод, в Україні становила 0,001 на 100 жителів, тоді як середній показник для європейських країн – 0,37, медіанне значення – 0,07 справ на 100 мешканців відповідно [2]. 

У справах про корупцію ситуація ще гірша, адже наразі для низки підслідних НАБУ проваджень єдиним стимулом є звільнення особи, засудженої на підставі угоди про визнання винуватості, від відбування покарання з випробуванням. Однак, варто відзначити наявність відмінної судової практики стосовно можливості звільнення від відбування покарання з випробуванням у разі укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадження щодо корупційних кримінальних правопорушень [3]. Тож станом на сьогодні в українській правовій системі механізм укладання угод про визнання винуватості щодо корупційних кримінальних правопорушень є малоефективним і не мотивує підозрюваних та обвинувачених до співпраці зі слідством.

При цьому експерти пропонували “розширити коло стимулів, які можуть використовуватися в переговорах про укладання угоди про визнання винуватості в провадженнях, які розслідуються НАБУ” (2018) [4], та “дозволити застосовувати умовне звільнення від покарання або пом’якшені заходи покарання на підставі укладення угод про визнання винуватості у вчиненні корупційних та пов’язаних з корупцією правопорушень, віднесених до підслідності НАБУ, за умови співпраці зі слідством та викриття аналогічного або більш тяжкого злочину або особи, яка його вчинила” (2023) [5]. Конкретні пропозиції було закріплено у Державній антикорупційній програмі та Плані Ukraine Facility, на реалізацією яких спрямована ініціатива Уряду.

Загалом Урядовий законопроєкт досягає поставленої мети – розширює можливості для сторони обвинувачення заохочувати осіб до укладення угод про визнання винуватості, що сприятиме відшкодуванню збитків, завданих корупційним злочином, невідворотності покарання та цілям кримінального переслідування. Водночас маємо декілька технічних та змістовних зауважень, викладених нижче.

ІІ. Щодо розміру штрафу при укладенні угоди про визнання винуватості

Законопроєктами пропонується доповнити ч. 3 ст. 53 КК України положеннями, що передбачають виключно щодо корупційних правопорушень, правопорушень, пов’язаних з корупцією, застосовувати штраф як додаткове покарання у разі укладення угоди про визнання винуватості у випадках, коли таке покарання не передбачено в санкції статті. У такому разі розмір штрафу визначається у таких межах:

1) від 12 тисяч н.м.д.г. (204 тисяч грн) до 120 тисяч н.м.д.г. (2,04 млн грн) – у разі вчинення кримінального проступку;

2) від 121 тисячі н.м.д.ш. (2,057 млн грн)  до 1 млн. 200 тис. н.м.д.г. (20,4 млн грн) – у разі вчинення нетяжкого злочину;

3) від 1 млн. 201 тис. н.м.д.г. (20,417 млн) до 6 млн н.м.д.г. (102 млн грн) – у разі вчинення тяжкого злочину;

4) від 6 млн. 1 тис. н.м.д.г. (102 млн грн) до 12 млн. н.м.д.г. (204 млн грн)  – у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Такі розмірі штрафів не узгоджуються із загальною логікою конструкцій норм у Кримінальному кодексі де граничні межі збігаються. Тобто не “до 1 млн. 200 тис.” у разі вчинення нетяжкого злочину і “від 1 млн. 201 тис.” у разі вчинення тяжкого злочину, а “до 1 млн. 200 тис.” та “від 1 млн. 200 тис.” відповідно. Перехід у 1 тисячу між граничний межами розміру штрафів є новелою кримінального законодавства, що потребує обґрунтування.

ІІІ. Щодо можливості звільнення від відбування покарання з випробуванням

Проєктом Закону № 11340 пропонується доповнити статтю 75 КК України положеннями, згідно з якими у кримінальних провадженнях щодо корупційних правопорушень і правопорушень, пов’язаних з корупцією, суд прийматиме рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням у випадку затвердження угоди про визнання винуватості, якщо сторонами угоди узгоджено звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 8 років або іншого більш м’якого покарання з випробуванням. Іспитовий строк у такому випадку встановлюється судом тривалістю від 2 років до 6 років.

Погоджуючись змістовно, не можна не помітити порушену логіку викладення нормативного матеріалу у ст. 75 КК України – 1) спочатку законодавець виписує правило (звільняються…), 2) потім робить з цього правила виняток (крім…), 3) врешті робить виняток з винятку (обмеження не застосовуються). При цьому не пояснює, чому просто не можна скасувати виняток – таким чином норма буде сформульована чіткіше та зрозуміліше для її адресата. 

Крім того, навряд чи відповідають конституційному принципу рівності всіх перед законом положення ст. 75 КК України, згідно з якими у разі вчинення однакових злочинів щодо одних осіб звільнення від покарання є можливим, а щодо інших – ні, при цьому залежно, зокрема, від того, яким органом проводиться досудове розслідування.

IV. Щодо підстав укладення угоди про визнання винуватості

Проєктом Закону № 11340 пропонується передбачити можливість укладання угоди в особливо тяжких злочинах, віднесених до підслідності НАБУ, за умови повного або часткового (з урахуванням характеру та ступеня участі особи у вчиненні злочину) відшкодування підозрюваним або обвинуваченим завданого збитку або заподіяної шкоди (якщо такі збитки або шкода були завдані) (зміни до ст. 469 КПК України). При чому ця підстава є окремою поряд з чинним п. 2 ч. 4 ст. 469 КПК України – викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи у вчиненні злочину, віднесеного до підслідності НАБУ, якщо інформація щодо вчинення такою особою злочину буде підтверджена доказами. Тобто або особа викриває докази щодо інших учасників, або вона відшкодовує шкоду. Така конструкція критикується Центром протидії корупції, який вбачає у ній можливість “топкорупціонерам відкупитися від відповідальності без обов’язкового викриття поплічників та організаторів та інших схем”.

Виправлення цієї проблеми пропонує альтернативний проєкт Закону №11340-1 – неможливість укладення угоди в кримінальних провадженнях щодо тяжких і особливо тяжких корупційних кримінальних правопорушень з організатором, з одного боку; необхідність настання одночасно двох умов – “викриття” + “відшкодування”. 

Така пропозиція сприймається по-різному фаховим середовищем, адже одні вбачають у цьому запобіжник від можливого зловживання з боку САП, інші ж навпаки причину неефективності з огляду на неможливість “маневрування” з боку САП, тобто обмеженості опцій, які САП може запропонувати підозрюваному, обвинуваченому. 

На нашу думку, чим менше обмежень для укладення угоди, тим краще. Адже в цьому і є суть угоди, яку прокурор пропонує на власний розсуд. Насправді досягнення цілей правосуддя залежить від САП та їх пріоритетів, адже якщо вони хочуть працювати “по схемах”, то будуть пропонувати угоди лише за умови викриття, якщо не хочуть і пріоритетом є відшкодування шкоди (чи навіть “донат” на користь ЗСУ, як це було продемонстровано в угоді зі Злочевським), то будуть пропонувати весь спектр можливих кримінальних процесуальних опцій, без викриття і незалежно від того, є особа виконавцем чи організатором злочину.

Водночас проєкт Закону №11340-2 є компромісним у цьому – він не обмежує САП в укладенні угоди з організатором злочину, проте вимагає досягнення двох згаданих вище умов (викриття + відшкодування), тобто без можливості відшкодувати шкоду без викриття співучасників злочину.

Понад те, в усіх законопроєктах не вистачає необхідного положення щодо третьої умови угоди – якщо особа для вчинення кримінального правопорушення використала своє службове становище, то суд повинен позбавити її права його обіймати. Інакше ми матимемо ситуацію, в якій в результаті укладення угоди особа залишається на посаді, яка уможливила вчинення корупційних дій.

V. Щодо погодження угоди про визнання винуватості з прокурором вищого рівня

Проєкт Закону № 11340-1 передбачає, що у кримінальних провадженнях щодо корупційних кримінальних і пов’язаних з корупцією правопорушень, укладення угоди про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим вимагає погодження у кримінальному провадженні щодо:

1) тяжкого злочину – за погодженням з керівником органу прокуратури або його заступником;

2) особливо тяжкого злочину – за погодженням з Генпрокурором (виконувачем обов’язків Генпрокурора) або його заступником.

У кримінальних провадженнях щодо тяжкого, особливо тяжкого злочину, віднесеного до підслідності НАБУ, укладення угоди про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим здійснюється у кримінальному провадженні щодо:

1) тяжкого злочину, віднесеного до підслідності НАБУ, – за погодженням із керівником САП (виконувачем обов’язків керівника САП) або заступником керівника САП;

2) особливо тяжкого злочину, віднесеного до підслідності НАБУ, – за погодженням з керівником САП.

Така ідея також є дискусійною. З одного боку, вона є слушною з огляду на неконтрольовану практику укладення дуже різних за якістю угод, яка лише посилиться зі збільшенням підстав та можливостей, якими буде наділена сторона обвинувачення. Погодження у такому випадку буде гарантувати єдність практики та певний запобіжник від можливих зловживань. З іншого боку, будь-які погодження посягають на процесуальну незалежність прокурора, що походить з його єдиного статусу, з усіма іншими прокурорами, зокрема вищого рівня. До того ж, навряд чи у Генерального прокурора є час і можливість погоджувати проєкти угод, адже його завдання, зокрема процесуальні, полягають в іншому. Законодавчі зміни останніх років щодо розширення процесуальних повноважень Генерального прокурора зазвичай відбуваються саме за рахунок звуження обсягу процесуальної незалежності всіх інших прокурорів.

Натомість проєкт Закону № 11340-2 не вимагає такого погодження з прокурором вищого рівня. На нашу думку, це більш вдала ідея, адже контроль як за дотриманням прав і свобод людини, так і загалом інтересів правосуддя у цьому випадку здійснює суд. Не потрібне ще погодження з керівником, який може мати відмінну позицію і при цьому не бути готовим брати на себе відповідальність за таке процесуальне рішення.

Загальний висновок

Інститут угод про визнання винуватості має бути вдосконалений. Водночас, ні Урядовий проєкт Закону № 11340, ні альтернативні № 11340-1 та № 11340-2 не позбавлені вад та дискусійних положень. Варто доопрацювати Урядовий проєкт Закону з урахуванням пропозицій, висловлених в альтернативних законопроєктах. На наш погляд, підстави для застосування угод та опції, що може прокурор запропонувати підозрюваному, обвинуваченому, мають бути широкими. Отже, обмеження його необхідністю настання таких умов як викриття співучасників і відшкодування шкоди (а тим паче заборона укладати угоди з організатором) є надмірним. 

Натомість усі законопроєкти не враховують, що після укладення угоди така особа може залишитись на посаді, яка уможливила вчинення корупційного правопорушення. Позбавлення її права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має бути обов’язковою умовою угоди,  закріпленою в КПК України. 

Водночас питання кожної угоди – це дискреція прокурора, який є процесуально незалежним, і не потребує погодження з прокурором вищого рівня. Тим більше, якщо йдеться про Генерального прокурора, процесуальні повноваження якого з кожним роком стають все більшими, що не сприяє виконанню ним його повноважень як керівника системи прокуратури.

1. Крапивін Є. 1% виправданих в Україні та США: чому важливо правильно тлумачити дані кримінальної статистики? // JustTalk, 21.12.2021 // URL: https://justtalk.com.ua/post/1-vipravdanih-v-ukraini-ta-ssha-chomu-vazhlivo-pravilno-tlumachiti-dani-kriminalnoi-statistiki?fbclid=IwAR0bbeb5kOho_6nuzlW_6siXH3dKdtaR_R9AAgJ4JHSr_frMKKo9xPmhFXg
2. European judicial systems: CEPEJ Evaluation Report. Part 1: Tables, graphs and analyses. 2020 Evaluation cycle, 2018 data (CEPEJ, 2020; p. 126) / URL: https://rm.coe.int/evaluation-report-part-1-english/16809fc058
3. Недоліки судової практики в частині звільнення від відбування покарання з випробуванням за вчинення корупційних злочинів (Верховний Суд; Г. Зеленов, О. Кваша, 2020) / URL: https://supreme.court.gov.ua/supreme/prescentr/zmi/1049114/
4. Експертний аналіз діяльності Національного антикорупційного бюро України (НАБУ; К.Таражка, Е. Джонсон, Ф. Денкер, Д.Котляр, 2018; ст. 46-47) / URL: https://nabu.gov.ua/sites/default/files/page_uploads/25.04/nabu_assessment_report_ukr.pdf
5. Технічна оцінка роботи Національного антикорупційного бюро України за 2023 рік / URL: https://nabu.gov.ua/site/assets/files/47003/tekhnichna_otcinka_nabu_2023_ua-1.pdf

ЄСПЛ ухвалив остаточне рішення у «Кримській справі»

Подія

25 червня 2024 року Європейський суд з прав людини оголосив про своє рішення по суті у справі “Україна проти Росії (щодо Криму)”.

В остаточному рішенні Суд встановив, що Росія проводить систематичну політику порушення прав людини на тимчасово окупованій території АР Крим і м. Севастополь та порушує права українських політичних в’язнів.

Оцінка ЦППР

Минулоріч у грудні ЄСПЛ заслухав по суті справу щодо порушень прав людини у Криму, провадження в якій почалось іще у 2014 році. У кінцевому рішенні, винесеному в червні цього року, Суд дійшов висновку, що уряду України вдалось довести, що державні органи Росії й підконтрольні їй особи здійснили численні порушення прав і свобод, які гарантуються Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (Європейською конвенцією з прав людини, ЄКПЛ) та Протоколами до неї. Усього своїми діяннями, які становлять адміністративну практику, Росія порушила положення близько 13 статей Конвенції, а також 3 статей Першого і Четвертого Протоколів до неї.

Зокрема, Суд визнав порушення ст. 2 ЄКПЛ (практика насильницьких зникнень та відсутність ефективного розслідування достовірних тверджень про таку практику), ст. 3 ЄКПЛ (практика жорстокого поводження з українськими військовослужбовцями, етнічними українцями, кримськими татарами та журналістами, з українськими політичними в’язнями як у Криму, так і в Росії та відсутність ефективного розслідування, забезпечення принизливих умов утримання українських політв’язнів у Криму), ст. 1 Першого Протоколу (практика незаконної широкомасштабної непропорційної експропріації майна цивільних і приватних підприємств у Криму без компенсації) та інших.

У своєму остаточному рішенні в цій справі ЄСПЛ першим серед міжнародних судів визнав Росію відповідальною за політику масштабних і систематичних порушень прав і свобод людини на тимчасово окупованій території Криму. Наприклад, як зазначає Уповноважена у справах Європейського суду з прав людини М. Сокоренко, низку висновків і порушень за Конвенцією, як-от застосування російського законодавства на окупованій території, незаконні суди, примусову зміну громадянства, Суд визнав уперше у своїй практиці.

Важливим є контекст цього безпрецедентного вердикту, який часто залишається поза увагою. Насправді, зазначена справа стосовно Криму є однією із декількох справ, які розглядаються в ЄСПЛ. Із 2014 року Україна направила до Суду низку міждержавних позовів проти Росії. Окрім порушень прав людини у Криму, заяви також стосуються діянь Росії, що становлять порушення прав мешканців тимчасово окупованих територій окремих районів Донецької і Луганської областей, злочини під час повномасштабного вторгнення, захоплення українських військових кораблів у Керченській протоці, а також цілеспрямовані вбивства опонентів російського режиму.

Суд об’єднав ці 10 позовів України в 4 провадження:

1)“Україна проти Росії (щодо Криму)” (позови №№ 20958/14, 38334/18) стосовно порушень прав людини у Криму з лютого 2014 року (“Кримська справа”);

2) “Україна та Нідерланди проти Росії” (№№ 8019/16, 43800/14, 28525/20, 11055/22) стосовно порушень прав людини в окупованих районах Донецької й Луганської областей з 2014 року, а також злочинів під час повномасштабного вторгнення (разом із позовом “Україна проти Росії (Х)”, долученим Судом до цього провадження з лютого 2023 року);

3) “Україна проти Росії (VIII)” (№ 55855/18) стосовно захоплення трьох кораблів ВМС ЗС України з екіпажами в Керченській протоці в листопаді 2018 року;

4) “Україна проти Росії (IX)” (№ 10691/21) стосовно практики системних операцій із убивства опонентів російського режиму на території Росії та інших держав, зокрема членів Ради Європи.

Як бачимо, згадана “Кримська справа” ґрунтується на двох позовах України, які було подано ще у 2014 і 2018 роках – до повномасштабного вторгнення збройних сил Росії на територію України. Позов щодо порушень прав людини у Криму був найпершою міждержавною заявою, поданою Києвом після початку гібридної агресії Москви. А ця справа стала першим із чотирьох проваджень, в якій Суд виніс рішення по суті.

Слід зауважити, що цінність для України має не лише остаточний вердикт, винесений Судом наприкінці минулого місяця, але й два проміжні судові рішення, ухвалені у “Кримській справі” у 2021 році та у провадженні “Україна та Нідерланди проти Росії” у 2023 році. У цих рішеннях щодо прийнятності Суд визнав факт захоплення Росією і встановлення нею з допомогою військових сил фактичного (ефективного) контролю над Кримом із 27 лютого, а над окремими районами Донецької й Луганської областей із 11 травня 2014 року, який триває досі. Відтак ЄСПЛ став першою й поки що єдиною міжнародною судовою установою, яка визнала захоплення Росією українських територій та їх контролювання нею із чіткої дати у 2014 році.

Ба більше, ухваливши у проміжному рішенні від 2023 року долучити позов “Україна проти Росії (Х)” щодо порушень під час повномасштабного вторгнення до згаданого провадження щодо Донбасу, Суд підкреслив тяглість злодіянь Москви та фактично підтвердив, що бойові дії у східних областях України 2014-2022 років були ланкою десятирічної агресії Росії.

Указаними проміжними рішеннями та нещодавнім остаточним рішенням Суд визнав, що саме Росія, як країна, що з 2014 року здійснює фактичний контроль над Кримським півостровом і окремими районами Донецької й Луганської областей, несе відповідальність за будь-які порушення прав людини, які вчиняються на цих тимчасово окупованих територіях України. Цими рішеннями ЄСПЛ зруйнував наратив Москви про “волевиявлення народу Криму і Донбасу”, “правомірне приєднання до складу Росії” та дотримання прав людини в Криму.

Окрім цього, 12 червня 2024 року вже відбулось усне слухання по суті в об’єднаному провадженні за позовом України і Нідерландів щодо порушення Росією починаючи з 2014 року прав людини після окупації частини Донбасу та в умовах великого вторгнення. Тож нині Київ чекає на оголошення іще одного остаточного рішення Суду.

Варто зазначити, що через виключення з Ради Європи Росія перестала бути учасницею ЄКПЛ із 16 вересня 2022 року. Відповідно, зараз Суд розглядає лише ті позови від громадян і держав, які були подані до тієї дати та стосуються порушень, скоєних російським режимом до того дня.

Тим не менш, виникає логічне запитання: якщо Росія відмовиться виконувати вердикти Суду (враховуючи ігнорування нею рішень інших міжнародних судів і резолюцій міжурядових організацій), як притягнути її до відповідальності? Навряд чи нещодавнє звільнення і повернення Росією в Україну групи українців, цивільних осіб, серед яких був Н. Джелял (перший політв’язень із Криму з 2019 року), можна вважати кроком Москви на виконання рішення ЄСПЛ, одним із приписів якого є найякшвидше звільнення українських політичних ув’язнених.

За таких обставин Суд і Рада Європи активно шукають креативні й дієві способи вирішення цієї проблеми. Приміром, вирішальну роль у забезпеченні відповідальності Росії має зіграти Міжнародний компенсаційний механізм для України, створення якого під егідою Ради Європи вже почалось.

Із іншого боку, спираючись на винесені рішення Суду, Україна вже може домагатись повного і безумовного притягнення Росії до міжнародної відповідальності, а підконтрольних їй осіб до кримінальної відповідальності – за причетність до ведення збройної агресії і вчинення супутніх тяжких правопорушень протягом останніх 10 років. Відповідальність Росії як держави за порушення міжнародно-правових зобов’язань, зокрема щодо захисту прав людини, може бути ініційована перед Міжнародним судом ООН.

Також слід пам’ятати, що притягнення Росії до відповідальності, примушення до компенсування завданої шкоди має стати важливою складовою національної моделі транзитивної юстиції, яка лише розробляється, однак може допомогти Україні подолати наслідки війни і здобути стратегічну перемогу над Росією.