Політичний аналіз подій 27 квітня – 4 травня 2020 року

Суди можуть бути паралізовані після карантину

---

Подія

З 12 березня в Україні у зв’язку з коронавірусом запроваджено карантин. Спочатку органи суддівського врядування надали судам рекомендації щодо організації роботи на час карантину, зміст яких можна звести до рекомендації мінімізувати контакти працівників суду із відвідувачами. З 2 квітня набрав чинності Закон №540-ІХ, який мав би адаптувати правовідносини до умов карантину. З-поміж іншого закон передбачав автоматичне продовження строків звернення до суду та процесуальних строків на час карантину, а також можливість проводити судовий розгляд у режимі відеоконференції з використанням учасниками власних технічних засобів, перебуваючи за межами приміщення суду, у цивільних, господарських та адміністративних справах.

З моменту набрання чинності Законом №540-ІХ минув місяць, що дає змогу надати проміжну оцінку його впливу на стан правосуддя.

Оцінка ЦППР

Карантинні обмеження негативно вплинули на діяльність судової влади, зокрема істотно зменшилася кількість розглянутих справ. Так, за період з 12 до 31 березня 2020 року суди в середньому ухвалили менше на 23% рішень в адміністративних, 35% – у цивільних та 41% – у господарських справах, ніж за аналогічний період 2019 року.

Після набрання чинності Законом №540-ІХ, який мав забезпечити дистанційний судовий розгляд на час карантину, динаміка зменшення кількості розглянутих справ посилилася. Так, за період з 2 квітня до 2 травня 2020 року було ухвалено в середньому на 27% менше рішень в адміністративних, 58% – у цивільних та 64% – у господарських справах, ніж за аналогічний період у 2019 році (показники отримано на основі кількості рішень, оприлюднених у Єдиному державному реєстрі судових рішень за відповідні періоди та вони не є офіційною статистикою).

На думку експертів ЦППР, це пов’язано в тому числі з тим, що закон частково “заморозив” здійснення правосуддя. Розгляд справи складається з декількох етапів, під час яких вчиняються дії, як правило, у визначений строк. Автоматичне продовження процесуальних строків на час карантину призводить до неможливості перейти до наступного етапу розгляду справи, а отже, і до завершення розгляду справи.

Це призводить до збільшення кількості нерозглянутих справ, а отже, і навантаження на суддів. На момент завершення карантину “багаж” нерозглянутих справ може зрости настільки, що суди не зможуть з ним оперативно впоратися, що негативно позначиться на строках розгляду справ, а також ефективності захисту порушених прав.

Крім того, суди не змогли повністю використати потенціал Закону №540-ІХ щодо дистанційного судового розгляду. За повідомленням заступника голови Державної судової адміністрації України С. Чорнуцького, у квітні 2020 року було проведено понад 200 засідань у режимі відеоконференції за цим законом, що є дуже низьким показником. Наприклад, за даними веб-порталу “Судова влада України”, лише на 4 травня 2020 року призначено 17 068 засідань.

Понад те, щонайменше 21 суд повідомив про припинення проведення відеоконференцій з іншими судами на період карантину, що раніше було поширеною практикою. За даними Державного підприємства “Інформаційні судові системи”, з початку карантину кількість відеоконференцій судів із слідчими ізоляторами і колоніями зменшилася більш як удвічі. Тобто окремі суди не тільки не реалізовують Закон №540-ІХ, а й відмовляються від практик дистанційного розгляду, які існували до карантину.

Обмеження доступу до судів для відвідувачів, а також онлайн-розгляд справ призвели до порушення конституційного принципу гласності судового процесу. Суди, як правило, не забезпечували онлайн-трансляції засідань, яка у випадку розгляду в режимі відеоконференції, є обов’язковою. Так, на Youtube-каналі “Судова влада України”, який здійснює онлайн-трансляції судових засідань, у квітні 2020 року розміщено лише три трансляції засідань у цивільних справах та одну в господарській. На запит експертів ЦППР суди надали посилання ще на кілька трансляцій, проте загалом можна стверджувати, що в умовах карантину поширеним є порушення принципу гласності судового процесу.

Перелічені проблеми як разом, так і кожна окремо негативно впливають на ефективність судової влади. Вихід з карантину може частково паралізувати і так перевантажену судову систему, що зумовлює необхідність пошуку оптимальних шляхів її функціонування в посткарантинний період. Частково зняти проблему “заморожування” правосуддя може законопроект №3383, внесений до Парламенту наприкінці квітня, яким запропоновано відмовитися від концепції автоматичного продовження процесуальних строків. Утім, і цей законопроект потребує суттєвого доопрацювання (див. аналіз подій 21-27 квітня 2020 року).

COVID – не підстава для прощення штрафів

---

Подія

27 квітня Кабінет Міністрів України вніс на розгляд Верховної Ради України проект Закону «Про амністію засуджених (щодо запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2)» (реєстр. №3397).

У пояснювальній записці зазначено, що мета закону – «запобігання виникненню і поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, в установах виконання покарань», «зменшення кількості осіб, які відбувають покарання в цих установах» (станом на 1 квітня їх було 32 942), «заощадження бюджетних коштів, що витрачаються на утримання засуджених», а також забезпечення можливості створення належних умов відбування покарання для осіб, які продовжуватимуть перебувати у вказаних установах.

У разі його ухвалення попередньо підлягатимуть звільненню від покарання 3 009 осіб.

Законопроект підготовлено відповідно до ст. 92 Конституції України з метою прояву гуманізму держави у сфері виконання кримінальних покарань.

Оцінка ЦППР

Заперечувати високу мету гуманізму, звісно, недобре. Ухвалювати цей законопроект потрібно, причому якнайшвидше. Проте не варто забувати, що гуманізм має дві сторони. І якщо ми проявляємо гуманізм до злочинця, то маємо проявляти його і до потерпілого, у тому числі потенційного, яким до повного подолання злочинності у світі є кожен з нас.

Зважаючи на це, слід звернути увагу на дві пенітенціарні проблеми, що випливають із законопроекту №3397.

Перша – проблема невідшкодування шкоди, завданої злочином. Компенсації і реституції потерпілим зазвичай не покривають навіть витрати на поховання, ліки та госпіталізацію, реабілітацію фізичних та психологічних травм, не кажучи вже про майнові збитки.

Європейський суд з прав людини неодноразово, зокрема і в контексті України, наголошував, що «право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система дозволяла, щоб остаточне, обов’язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду однієї зі сторін». За офіційною статистикою, близько 80% звернень до ЄСПЛ стосуються саме проблематики невиконання рішень українських судів.

Попри те, що ще у 1977 році Комітет Міністрів Ради Європи ухвалив Резолюцію (77) 27 про відшкодування потерпілим від злочину, у якій державам рекомендувалося створити спеціальний Фонд відшкодування потерпілим від насильницьких злочинів, Україна за часів незалежності створити такий Фонд не спромоглася. Як і потерпілі, держава, яка діє в інтересах платників податків, не менше має бути зацікавленою у тому, щоб стягнути зі злочинців шкоду, заподіяну злочином, а також хоча б частково відшкодувати процесуальні витрати і витрати на утримання органів правопорядку, прокуратури і судів, які лежать тяжким тягарем на бюджеті.

Лише за останні три роки суди України винесли вироки про стягнення близько 60 тисяч штрафів на сотні мільйонів гривень, а також понад 3 тисячі вироків про конфіскацію майна та спеціальну конфіскацію. Утім, за різними даними, виконано не більше 10-20% цих судових рішень.

Згідно з аналізованим законопроектом влада намагається звільнити від покарання всіх засуджених до штрафу, конфіскації майна, а також до виправних робіт і службових обмежень для військовослужбовців (які по суті також є штрафом – «у розстрочку»). Але до чого тут коронавірус SARS-CoV-2?

Виходячи із мети закону, він мав би стосуватися лише осіб, які засуджені до позбавлення волі, обмеження волі, арешту і тримання в дисциплінарному батальйоні, тобто до тих видів покарань, які можуть сприяти поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Прояви гуманізму до всіх решти засуджених – це прояви антигуманізму до потерпілих та ігнорування інтересів платників податків, що межує зі злочинним недбальством або навіть зловживанням владою.

Другу проблему створює положення статті 13 законопроекту №3397, де вказано: «Дія цього Закону поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набрання ним чинності включно». (Така фраза зазвичай є в усіх проектах законів про амністію).

Таким чином, держава фактично обіцяє простити кожному, хто з дня, коли текст законопроекту опублікований (у цьому випадку – з 29 квітня), і аж до дня набрання чинності ухваленим законом про амністію вчинить:

•  будь-який умисний злочин невеликої чи середньої тяжкості або необережний тяжкий злочин, – якщо це особа, зазначена в ст. 1;
•  будь-який злочин, крім особливо тяжкого злочину та окремих військових злочинів, – якщо це особа, зазначена в ст. 2;
•  будь-який злочин, крім насильницького, якщо це особа, зазначена в ст. 3;
•  будь-який злочин, крім визначених у ст. 9, якщо це особа, зазначена в статтях 4, 5 і 6.

Щоб це не виглядало як заклик до безкарної злочинної діяльності протягом визначеного періоду, стаття 13 має звучати так: «Дія цього Закону поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня офіційної реєстрації проекту цього Закону у Верховній Раді України».