Політичний аналіз подій 18 – 25 травня 2020 року
Щотижневий політичний аналіз Центру політико-правових реформ включає аналіз найважливіших процесів та подій у сферах конституціоналізму, політичних партій та виборів, урядування та публічної адміністрації, судівництва, протидії корупції, кримінальної юстиції, та ін.
У рубриці “Щотижневий політичний аналіз” подана вся щотижнева аналітика, здійснювана Центром політико-правових реформ.
Якщо ви бажаєте отримувати експертний аналіз електронною поштою – за останній тиждень і щовівторка – прохання надіслати листа за адресою media@pravo.org.ua.
Народні депутати хочуть удосконалити кримінальну відповідальність суддів за завідомо неправосудні рішення
Подія
18 травня до Парламенту внесено законопроєкт “Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за постановлення суддею (суддями) упередженого судового рішення”, яким запропоновано викласти в новій редакції ст. 375 Кримінального кодексу України (далі – КК), а саме передбачити відповідальність за постановлення суддею упередженого судового рішення, у якому:
- завідомо неправильно застосовано норму матеріального права;
- допущено грубе порушення норм процесуального права;
- завідомо є невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.
Також визначено момент постановлення судового рішення, яким є складення його повного тексту та проголошення / надіслання (вручення) учасникам або приєднання до матеріалів справи, якщо рішення не надсилалося.
Оцінка ЦППР
Чинна редакція ст. 375 КК передбачає кримінальну відповідальність судді за постановлення завідомо неправосудного судового рішення. Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду в одному з рішень зазначив: “на законодавчому рівні не визначено поняття “неправосудне судове рішення”, … відсутні підстави ототожнювати його з такими поняттями, як «незаконне» та «необґрунтоване» … . … поняття “неправосудне судове рішення” у поєднанні з вказівкою на “завідомість” його постановлення підкреслює цілеспрямований характер злочинних дій судді, його свідоме прагнення та бажання всупереч матеріальному чи процесуальному закону і (або) фактичним обставинам, встановленим у справі, постановити судове рішення, яке за своєю суттю не може бути і не є актом правосуддя. Про неправосудність судового рішення може свідчити умисне викривлення фактичних обставин справи, спотворення фактичних даних тощо”.
На практиці правоохоронні органи використовують цю статтю для тиску на суддів, на що звертали увагу експерти GRECO (п. 114, 115 звіту за результатами четвертого раунду оцінювання України (червень 2017 року). Експерти наголосили, що вказана норма є особливою загрозою незалежності суддів та рекомендували її скасувати або: “іншим чином забезпечити, що це та будь-яке інше положення про кримінальне правопорушення криміналізують виключно умисні порушення у сфері судочинства, а правоохоронні органи не зловживають такими нормами для неправомірного впливу та тиску на суддів”. При цьому експерти керувалися стандартами Ради Європи, які передбачають, що “тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру”.
Запропонована редакція ст. 375 КК частково враховує наведені рекомендації (крім обов’язкової наявності умислу на постановлення упередженого рішення з грубим порушенням норм процесуального права). У законопроєкті передбачено, що кримінальна відповідальність настає за постановлення упередженого судового рішення, а далі вказані його форми (види) – вирок, ухвала або постанова. Виходячи зі змісту процесуальних кодексів, судові рішення можуть ухвалюватися також у формі рішення суду (ухвалює суд першої інстанції за результатами розгляду цивільної, господарської, адміністративної справи) та судового наказу (ухвалює суд першої інстанції у цивільних та господарських справах). Проте ці форми судових рішень запропонована редакція ст. 375 КК не охоплює, тобто кримінальна відповідальність за допущення умисних порушень при їх ухваленні не настає.
Крім того, процесуальні кодекси встановлюють такі вимоги до судових рішень, як законність (відповідність нормам матеріального та процесуального права), обґрунтованість (відповідність встановлених судом фактів належно оціненим доказам), вмотивованість (наведення достатніх аргументів з оцінкою позицій сторін). Умисне, зі злим наміром порушення суддею цих вимог під час ухвалення судового рішення заперечує власне суть правосуддя, а тому має мати наслідком кримінальну відповідальність судді.
З огляду на все викладене, законопроєкт доцільно підтримати з його подальшим доопрацюванням.
Парламентарі просять Конституційний Суд України дати оцінку конституційності призначення директора НАБУ
Подія
20 травня до Конституційного Суду України надійшло конституційне подання 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України Указу Президента України «Про призначення А. Ситника Директором Національного антикорупційного бюро України» від 16 квітня 2015 року № 218/2015.
Суб’єкт конституційного подання просить визнати зазначений Указ таким, що не відповідає Конституції (є неконституційним).
Оцінка ЦППР
Як уже зазначали експерти ЦППР, запроваджений Верховною Радою України порядок утворення НАБУ, обрання та призначення директора бюро викликає обґрунтовані сумніви щодо його конституційності. Адже Конституція передбачає вичерпний перелік повноважень Верховної Ради та Президента, без будь-якої можливості розширення цих повноважень іншими нормативно-правовими актами, про що КСУ вже неодноразово наголошував у своїх рішеннях від 10.04.2003 № 7-рп/2003; від 25.12.2003 № 22-рп/2003; від 07.04.2004 № 9-рп/2004; від 16.05.2007 № 1-рп/2007; від 08.07.2008 № 14-рп/2008; від 02.10.2008 № 19-рп/2008; від 08.10.2008 № 21-рп/2008; від 07.07.2009 № 17-рп/2009; від 15.09.2009 № 21-рп/2009; від 17.12.2009 № 32- рп/2009; від 10.06.2010 № 16-рп/2010; № 5-р/2019 від 13.06.2019 тощо.
На додаток, у висновку від 16.12.2019 № 7-в/2019 КСУ констатував, що перебування органів досудового розслідування навіть під опосередкованим підпорядкуванням Президента (через призначення їхніх керівників, зокрема) створює загрозу незалежності цих органів й призводить до концентрації виконавчої влади у Президента. Своєю чергою це порушує баланс конституційних повноважень між Президентом та Кабінетом Міністрів України і фактично створює паралельну виконавчу владу, підпорядковану Президенту. У підсумку така концентрація влади послаблює конституційні гарантії прав і свобод. Позаяк поділ влади є основним засобом та неодмінною умовою запобігання концентрації влади, а отже, інструментом проти зловживань нею задля адекватної реалізації прав і свобод людини.
Водночас КСУ має дещо суперечливу практику при розгляді подань про конституційність актів Президента, які мають індивідуально-правовий характер.
У рішенні від 22.04.2008 № 9-рп/2008 КСУ зазначив, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію“. Тому, на думку КСУ, відповідні Укази не можуть бути об’єктом конституційного контролю (пункт 5 мотивувальної частини рішення). Водночас у рішенні від 27.03.2002 № 7-рп/2002 КСУ наголошував, що за змістом положень частини другої статті 147, частини першої статті 150 Конституції до повноважень КСУ належить, зокрема, перевірка на предмет відповідності Конституції всіх без винятку правових актів Верховної Ради і Президента як за їх юридичним змістом, так і за дотриманням конституційної процедури їх розгляду, ухвалення та набрання ними чинності (пункт 5 мотивувальної частини рішення).
Парламент планує необґрунтовані зміни до підслідності Державного бюро розслідувань
Подія
20 травня Верховна Рада України ухвалила в першому читанні законопроєкт № 2560, яким пропонується уточнити (змінити) підслідність Державного бюро розслідувань.
Законопроєкт доповнює частину 4 статті 216 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) низкою додаткових суб’єктів, стосовно яких ДБР здійснює розслідування кримінальних правопорушень.
Оцінка ЦППР
Підслідність органів досудового розслідування, визначена в статті 216 КПК, є нічим іншим як окресленням спеціалізації цих органів. За загальним правилом, підслідність окреслена за предметним принципом, де „предметом“ виступають певні склади кримінальних правопорушень. Винятками із загального правила є Державне бюро розслідувань, підслідність якого має скоріше суб’єктний характер (окрім військових злочинів), а також Національне антикорупційне бюро України, підслідність якого має предметно-суб’єктний характер. Проте навіть у випадку НАБУ базовим критерієм до визначення підслідності є певний суб’єкт.
Основним нормативним орієнтиром до визначення суб’єктів, стосовно яких встановлюється особливий порядок кримінального провадження, є стаття 480 КПК. Хоча стаття 216 КПК наразі не обмежується переліком зі статті 480, але підхід до визначення певного суб’єкта як „спеціального“ є однаковим для обох цих статей. Зокрема, статтями 216 та 480 до категорії „спеціальних“ віднесені лише найвищі посади та інші посади в органах виконавчої влади, повноваження яких розповсюджуються на всю територію України (наприклад, військовослужбовців або працівників органів правопорядку).
Законопроєкт № 2560 натомість необґрунтовано виходить за межі цього підходу і безпідставно пропонує віднести до категорії „спеціальних“ посади посадових осіб місцевого самоврядування, яких віднесено до першої та другої категорій посад; голів місцевих державних адміністрацій, їх перших заступників та заступників; керівників постійно діючих допоміжних органів, утворених Президентом України, та їхніх заступників.
Окрім концептуальних проблем, варто зауважити, що з точки зору правозастосування, збільшення кількості суб’єктів, підслідних ДБР без оцінки поточного навантаження на слідчі підрозділи може негативно вплинути на ефективність роботи цього органу.