Щотижневий аналіз 28 лютого – 05 березня 2024 року

Позиція Уряду щодо ратифікації Римського Статуту Міжнародного кримінального суду: ратифікуємо, але після війни

Подія

9 лютого Кабінет Міністрів України затвердив план заходів з виконання рекомендацій Європейської Комісії, представлених у Звіті про прогрес України в рамках Пакета розширення Європейського Союзу 2023 року (Розпорядження КМУ від 09.02.2024 №133-р). Серед іншого п. 140 передбачає «проведення роботи з метою ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду (МКС) та пов’язаних із ним документів». Виконання цього заходу передбачає розроблення та подання на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекту про ратифікацію Римського статуту Міжнародного кримінального суду та поправок до нього. Водночас строк виконання – протягом одного року після припинення або скасування воєнного стану. 

Оцінка ЦППР

Зазначена позиція Уряду є першим документом у сфері державної політики, який відповідає ствердно на питання позиції держави стосовно ратифікації Римського Статуту МКС та строків реалізації цього заходу.

До цього це питання було контраверсійним і чіткої відповіді на нього не було, попри неодноразові заклики фахової спільноти щодо необхідності здійснення цього кроку. Не зважаючи на той факт, що ратифікація РС МКС є складової європейської інтеграції України, починаючи з 2014 року (статті 8 і 24 Угоди про асоціацію між Україною та ЄС), а нещодавні євроінтеграційні документи від нього не відмовились.

Наприклад, 16 лютого 2024 року було укладено Угоду про співробітництво у сфері безпеки та довгострокову підтримку між Україною та Федеративною Республікою Німеччина (т.зв. «безпекова угода»). Пунктом 3 Розділу V нагадується, що Україна ратифікує Римський статут Міжнародного кримінального суду, включаючи поправки щодо злочину агресії, прийняті Конференцією з перегляду Римського статуту, що відбулася в Кампалі, Уганда, 11 червня 2010 року, Резолюцією RC/Res.6., як зазначено в Угоді про асоціацію між Україною та ЄС, та на її шляху до членства в ЄС.

Відтак, після 2 років повномасштабної агресії росії проти України остання продовжує перебувати в унікальній ситуації для міжнародної кримінальної юстиції – Україна не ратифікувала РС МКС, проте визнала його юрисдикцію щодо подій 2013-2014 років та збройної агресії росії на сході України, яка розпочалась у 2014 році. Поряд з цим 2 березня 2022 року прокурор МКС Карім Хан розпочав розслідування міжнародних злочинів після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, спираючись на спільне звернення 39 держав-членів Римського статуту. Відповідно до ст. 14 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, право ініціювання розслідування державами-учасницями МКС не пов’язано з обсягом юрисдикції МКС, який визнала та чи інша держава щодо себе. Відтак поле кваліфікації для МКС максимально широке – воєнні злочини, злочини проти людяності та злочину геноциду (крім злочину агресії з огляду на складну процедуру його застосування у звʼязку з обмеженнями, які покладаються Кампальськими поправками). Майже рік тому, 17 березня 2023 року МКС видав ордери на арешт Президента росії та його уповноваженої з прав дитини у зв’язку з незаконною депортацією та передачею українських дітей з окупованих територій до Російської Федерації, що грубо порушує норми міжнародного гуманітарного права (є воєнним злочином).

Фактично сьогодні Україна користується ініціативою МКС у ситуації безпрецедентної кількості міжнародних злочинів та зволікає з ратифікацією РС МКС. Не вдаючись до деталей, неофіційна причина цього полягає в тому, що українська влада має побоювання щодо можливості притягнення до відповідальності військових командирів з боку ЗСУ за поодинокі воєнні злочини, які дійсно мали місце. Проте українська система правосуддя належним чином на них реагує, а МКС не цікавиться поодинокими випадками, тож з огляду як на принцип комплементарності (доповнюваності), так і специфіки субʼєктів міжнародних злочинів, такі побоювання є надуманими.

З огляду на це відтермінування ратифікації РС МКС на невизначений період – після одного року з дня припинення або скасування воєнного стану (що відбудеться вже після перемоги України у війні) позиція Уряду є радше помилковою. Адже зволікання з ратифікацією РС МКС утворює дивну ситуацію, якій на дипломатичному та правовому рівні постійно стверджується важливість та необхідність співпраці з МКС, водночас Україна не поспішає з тим, щоб стати повноцінним членом Римського Статуту, що не відповідає цілям і завданням цього міжнародного договору і як наслідок – діяльності Суду. До того ж Україна не має можливості делегувати свого суддю в члени МКС, ініціювати будь-які питання щодо процедурних документів Суду та загалом не має права голосу у всьому, що відбувається в Міжнародному кримінальному Суді. Іншими словами – з одного боку є ствердний намір стати державою-членом Римського статуту, зокрема з огляду на інтеграцію в ЄС, з іншого – офіційної позиції щодо причин такого зволікання досі представлено не було. Це не відповідає цілям і завданням договору і діяльності Суду та негативно впливає на імідж держави у сфері міжнародної кримінальної юстиції.

Верховний Суд визначив, що субʼєкт злочину агресії за ст. 437 КК України є спеціальним, а не загальним як у практиці до 2022 року

Подія

Велика Палата Верховного Суду визначила ознаки суб’єкта злочину, передбаченого ст. 437 КК України «Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни». Діяння, визначені у ст. 437 КК України, здатні вчиняти особи, які в силу службових повноважень або фактичного суспільного становища спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними, та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій.

Така правова позиція (висновок) сформульована у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2024 року у справі № 415/2182/20 (провадження № 13-15кс22).

Оцінка ЦППР

Питання субʼєкта злочину, передбаченого ст. 437 Кримінального кодексу України (планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни) неодноразово обговорювалось у професійних колах. Формулювання цієї статті передбачає, що злочин агресії може бути вчинений загальним субʼєктом – фізичною осудною особою, яка вчинила кримінальне правопорушення у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Ухвалений КК України 2001 р. передбачає т.зв «Нюрнберзьку модель», яка допускає можливість засудження широкого кола осіб за злочин агресії (наприклад, обвинувачення щодо промислового магната IG Farben).

Разом з тим, міжнародне кримінальне право, насамперед стаття 8bis Римського Статуту Міжнародного кримінального суду, яку можна назвати квінтесенцією цієї галузі права, містить спеціального субʼєкта – злочин агресії полягає у плануванні, підготовці, ініціюванні або вчиненні особою, яка спроможна фактично здійснювати контроль за політичними чи військовими діями держави або керувати ними, акту агресії, який за своїм характером, тяжкістю та масштабами є грубим порушенням Статуту Організації Об’єднаних Націй. Тобто злочин агресії є «материнським злочином (the mother of all crimes)» відносно всіх подальших, адже саме з нього починається збройна агресія і нести відповідальність за нього має військово-політичне керівництва держави, яке такий збройний конфлікт розпочало, маючи для цього засоби і ресурси.

З 2014 року в Україні формувалась судова практика, відповідно до якої злочин агресії вчинявся будь-яким військовослужбовцем, який брав участь у збройному конфлікті на боці росії або т.зв. народних республік (якщо вони не є громадянами України). Хоча ця практика і критикувалась фахівцями у сфері міжнародного кримінального права, проте з огляду на складну ситуацію із кваліфікацією збройного конфлікту (АТО, ООС), суди все ж засуджували рядових російських комбатантів за ст. 437 КК України. В окремих дослідженнях нараховувалось 5 різних підходів у вироках вітчизняних судів до кваліфікації дій учасників так званих «ДНР/ЛНР».  Причини такого різноманіття – це мінливість офіційної юридичної позиції держави щодо подій на сході України та відсутність досвіду у вітчизняної юстиції щодо кваліфікації  злочину агресії. Найвідоміший приклад такої судової практики – «справа Александрова та Єрофеєва», громадян Російської Федерації засуджених 18 квітня 2016 року за злочин агресії до 14 років позбавлення свободи, які згодом були в обміняні на українську військовослужбовицю Надію Савченко.

Врешті, це питання дійшло до Верховного Суду. Справа, у якій сформована права позиція ВП ВС стосувалась подій 2014 року, в яких засуджені особи брали участь у збройній агресії російської федерації проти України у складі не передбаченого законом збройного формування, що безпосередньо керувалося й контролювалося невстановленими службовими особами збройних сил країни-агресора. Засуджені особи обстрілювали позиції, знищували живу силу та бойову техніку Збройних Сил України, Національної гвардії України, підрозділів територіальної оборони й інших правоохоронних органів України. Окрім цього, засуджені у складі організованої злочинної групи із застосуванням зброї викрали шістьох осіб, незаконно позбавляли їх волі та залучали до робіт воєнного характеру; порушили встановлені міжнародно-правовими нормами закони і звичаї війни; незаконно придбали, зберігали та носили при собі вогнепальну зброю і патрони до неї.

Розглянувши касаційні скарги, Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила їх. Тож відповідних осіб засуджено за ч. 1 ст. 438 і ч. 2 ст. 260 КК України. Водночас ВП ВС скасувала вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині засудження вказаних осіб за ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437 КК України і на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України закрила кримінальне провадження в цій частині у зв’язку з відсутністю в діяннях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437 КК України.

Таким чином, Верховний Суд визначив, що злочин агресії (ст. 437 КК України) може вчинятися спеціальним субʼєктом, а саме особою, яка 1) в силу службових повноважень або фактичного суспільного становища спроможна здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними, та/або 2) істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій. Іншими словами – військово-політичне керівництво, а не звичайна цивільна особа чи комбатант, як це існувало у попередній судовій практиці.