Закон про кримінальну відповідальність у світлі новітніх подій: хто і що повинен роз’яснити?..

Революція Гідності, масові заворушення, пов’язані із загибеллю людей, окупація Автономної Республіки Крим та проголошення її Росією своєю територією, встановлення російських блок-постів у Херсонській області та грубі порушення режиму територіальних вод в Азовському морі, поява нізвідки так званих «ДНР», «ЛНР», проекту «Новоросія», дії бойовиків та антитерористична операція у відповідь, падіння літака «Malaysia Airlines» рейсу MH17, російська військова агресія і війна, артилерійський і мінометний обстріл мирних поселень, утискання прав людини за національною ознакою у Криму, масова міграція і поява в Україні та за її межами сотень тисяч людей зі статусом вимушених переселенців, масові заходи за участю озброєних людей, спроби здійснення люстрації влади…

Кожна з цих екстраординарних подій і пов’язані з ними інші події мають більш чи менш явне кримінальне вираження, отже, потребують кримінально-правової кваліфікації – у визначенні В.О. Навроцького [1, с. 43].

У новітній історії України аналогів більшості таких подій не було. Тому досвіду їх трактування ми не маємо. Між тим, важливо знати, які саме нагальні кримінально-правові проблеми і хто саме зобов’язаний і здатен роз’яснити.

Почнемо з першого запитання: які проблеми закону про кримінальну відповідальність потребують невідкладного роз’яснення? Їх багато. Назву лише деякі. На мій погляд, насамперед чекають роз’яснень положення:

1) ч. 3 ст. 3 («Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом»), ч. 1 ст. 44 («Особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом»), ст. 48 («Зміна обстановки»), ч. 1 ст. 74 («Звільнення засудженого від покарання… може застосовуватися тільки судом у випадках, передбачених цим Кодексом»), статті 86 (щодо можливості звільнення за амністією лише від відбування покарання) – у контексті прийнятих законів:

– «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України», від 21 лютого 2014 р. (звільнення від кримінальної відповідальності та покарання осіб, які були учасниками масових акцій протесту, що розпочалися 21 листопада 2013 р.);

– «Про реабілітацію осіб на виконання рішень Європейського суду з прав людини» від 28 лютого 2014 р. (реабілітація невизначеної кількості осіб, які були засуджені судами за вчинення злочинів, передбачених статтями 191, 364, 365 та 367 КК України в період з 1 лютого 2010 року до 1 березня 2014 року, за скаргами яких проти України Європейський суд з прав людини встановив порушення ст. 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод);

– «Про внесення змін до Закону України “Про застосування амністії в Україні” щодо повної реабілітації політичних в’язнів» від 27 лютого 2014 р. (повна індивідуальна амністія 42 осіб);

– «Про недопущення переслідування та покарання осіб – учасників подій на території Донецької та Луганської областей» від 16 вересня 2014 року (звільнення від кримінальної відповідальності та покарання невизначеної кількості осіб);

2) статей 6, 7, 8 і 9, а також 114, 332, 332-1 (щодо чинності закону про кримінальну відповідальності у просторі – зокрема у разі вчинення злочину на території, яку дві держави вважають своєю, – і за колом осіб – зокрема у разі вчинення злочину особами з подвійним громадянством й особами, які були змушені до прийняття іншого громадянства) – у контексті Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 р., а також фактичного юридичного статусу окремих районів Донбасу;

3) статті 36 (щодо перевищення меж необхідної оборони) – у контексті заподіяння шкоди, зокрема під час масових заворушень, з метою захисту прав та інтересів особи, суспільних інтересів та справжніх інтересів держави від суспільно небезпечного посягання, яке являє собою дії представників влади, які перевищують владні повноваження (зокрема під час Революції Гідності), і навпаки, статті 41 (щодо виконання наказу) – у контексті виконання військовослужбовцями внутрішніх військ наказів, пов’язаних з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина; а також у контексті дій сепаратистів і терористів на Донбасі, які деякі російські науковці вважають вчиненими у межах необхідної оборони;

4) статті 39 (щодо крайньої необхідності) – у контексті проведення референдумів з метою реалізації «права на самовизначення народу», а також щодо кримінально-правового поняття «сепаратизм» – в контексті Закону «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо кримінальної відповідальності за фінансування сепаратизму» від 19 червня 2014 р.;

5) статей 96-3, 96-4, 96-6, 96-9 (щодо ліквідації терористичних організацій) – у контексті створення та діяльності так званих «ДНР», «ЛНР», «Новоросії»;

6) щодо кримінально-правових понять «воєнізоване формування», «збройне формування», «банда», «злочинна організація», «терористична група і терористична організація», «їхні члени», «найманство» тощо (статті 255, 257, 260, 447 та ін.) – в контексті створення та існування загонів так званих «тітушок», збройних сил сепаратистів на Донбасі, «ввічливих зелених чоловічків» тощо;

7) щодо кримінально-правових понять «військове формування», «громадське формування з охорони громадського порядку і державного кордону», «представник влади», «військовослужбовець», «особа, яка виконує службовий та громадський обов’язок» тощо (статті 114-1, 115, 342, 345–353, 401 та ін.), – зокрема в контексті створення та існування добровольчих батальйонів при Збройних силах та Національній гвардії України;

8) статей 358 і 366 («підроблення документів»), 371–375 (злочини проти правосуддя, вчинені представниками влади), 364–370 та ін. – у контексті Закону «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 р., а також імплементації до національного законодавства антикорупційних міжнародних конвенцій;

9) щодо кримінально-правових понять «тероризм», «диверсія», «умови воєнного стану», «період збройного конфлікту», «бойова обстановка», «ворог», «поле бою», «район воєнних дій», «агресивна війна», «воєнний конфлікт», «держави, союзні з Україною», тощо (статті 111, 402–433, 437 та ін) – у контексті Закону «Про боротьбу з тероризмом» і подій, пов’язаних з окупацією Автономної Республіки Крим, АТО та російською військовою агресією на Донбасі;

10) щодо дії на території проведення АТО і в місцях здійснення агресії російських збройних сил положень Женевських конвенцій і, відповідно, кримінально-правових понять «полон», «військовополонений», «закони і звичаї війни», «зброя масового знищення», а також критеріїв розмежування складів злочинів «вбивство», «тілесні ушкодження», «катування», «захоплення заручників» та ін. і «жорстоке поводження з військовополоненими і цивільним населенням», «геноцид» та ін.

Друге запитання: хто роз’яснить?

Конституційний суд – це довго та, як показало життя, не правдиво.

Неофіційне ж тлумачення законів дозволяється тільки двом суб’єктам:

• комітетам ВР – з питань, віднесених до предметів їх відання, щодо застосування положень законів України (ст. 21 Закону «Про комітети Верховної Ради України»). Скажемо відверто: комітети цим правом користуватися не прагнуть, не вміють і не користуються. За всю історію існування відповідного законодавчого припису не з’явилось жодного зробленого профільним Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності роз’яснення, яке б озброїло інтелект практиків розумінням тих чи інших положень закону про кримінальну відповідальність;

• вищим спеціалізованим судам – за результатами узагальнення судової практики (статті 32 і 36 Закону «Про судоустрій і статус суддів»).

Ми писали торік про те, як справляється, а точніше – не справляється Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВСС) із своїм завданням щодо забезпечення єдності судової практики «шляхом надання спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційних роз’яснень з питань застосування законодавства» про кримінальну відповідальність, [2].

Ознайомлення з інформацією, розміщеною на веб-сайті цього суду, показує: ні узагальнень судової практики у кримінальних справах, ні постанов Пленуму цього суду з роз’ясненнями законодавства про кримінальну відповідальність як не було півтора роки тому, так немає і сьогодні [3]. Очевидно, ВСС забентежився, усвідомивши, що звичайні місцеві та апеляційні суди не є «спеціалізованими судами нижчого рівня» і самостійно позбавився згаданої функції, аби не порушувати вимогу ч. 2 ст. 19 Конституції України.

Розглянемо інші можливості найвищих судів та практику їх реалізації.

Згідно з ч. 2 ст. 439 КПК вказівки суду касаційної інстанції «є обов’язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді». Цей суд має право скасувати чи змінити судове рішення зокрема в разі неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність (пп. 2 і 3 ч. 1 ст. 438 КПК). Отже, ВСС здатен створювати власну судову практику (щоправда, доти, доки вона не буде заперечена Верховним Судом, але якщо ВСС це допустить).

Утім, нас знову чекає гірке розчарування: на сторінці «Постанови Верховного Суду України у справах кримінальної юрисдикції» веб-сайту ВСС найсвіжіші постанови (станом на 22 вересня 2014 року) – аж за липень 2013 року [3].

Можливо, більш відповідальними є судді Верховного Суду (далі – ВС)? Адже у ч. 1 ст. 458 КПК визначено, що «обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму закону, та для всіх судів України» є виснов­ки ВС, викладені в його ухвалах, про те, як саме має застосовуватися відповідна норма закону про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь» (ч. 2 ст. 455, ч. 2 ст. 456 КПК).

Але що ми бачимо на веб-сайті ВС станом на 22 вересня 2014 року? На сторінці «Висновки у кримінальних справах» розділу «Судова практика» останні висновки – за друге півріччя 2012 року, а на сторінці «Постанови у справах кримінальної юрисдикції» розділу «Рішення Верховного Суду України» – за липень 2013 року.

Годі сподіватися на те, що найближчим часом зазначені вози проблем ВСС і ВС зрушаться. Ці воли не тягнуть. Очевидно, надія лише на науковців.

 

1. Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації : навч. посіб. / В.О. Навроцький. – 2-ге вид. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 512 с.

2. Хавронюк М. Хто в нас понтифіки? Роз’яснення кримінального законодавства повинні даватись уповноваженим на це суб’єктом та згідно із законом // Закон & бізнес. – №20 (1110) 18.05–24.05.2013.

3. http://sc.gov.ua/ua/uzagalnennja_sudovoji_praktiki.html; http://sc.gov.ua/ua/postanovi_plenumu.html