Висновок ЦППР щодо закону про «партійну диктатуру» для Конституційного Суду

Експерти Центру політико-правових реформ неодноразово наголошували на неконституційності змін до Закону України «Про вибори народних депутатів України», як на етапі розгляду Парламентом проекту Закону № 3700 «Про внесення змін до Закону України «Про вибори народних депутатів України» (щодо виключення кандидатів в народні депутати України з виборчого списку в багатомандатному окрузі), так і після його ухвалення Парламентом.  

Зокрема, про загрози, які можуть нести зміни до виборчого законодавства йшлося в публікаціях: «Заручники партій: як парламент руйнує місцеву демократію» (Електр. ресурс: http://lb.ua/news/2016/02/05/327174_zaruchniki_partiy_yak_parlament.html).

На питання поставлені у запиті судді-доповідача Віктора Колісника від 21.06.2016р. № 354-17/1721 у справі щодо відповідності змін до Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 16 лютого 2016 року  Конституції України зазначаємо таке.

1. Чи відповідає принципам представницької демократії законодавчо передбачена можливість вилучення кандидатів у депутати, які після встановлення результатів виборів вважаються необраними, з виборчого списку політичної партії?
Відповідно до положень статті 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо (пряма демократія) і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (представницька демократія).
В Україні органом державної влади, який уособлює представницьку демократію і є головним структурним елементом демократизму держави, визначена Верховна Рада. Лише вона має право представляти Український народ – громадян України всіх національностей – і виступати від його імені. Верховна Рада є єдиним, загальнонаціональним, колегіальним, постійно діючим органом законодавчої влади України.
Згідно з принципами представницької демократії Верховна Рада формується через вибори оскільки саме вибори дають можливість встановити результати народного волевиявлення шляхом голосування виборців за своїх представників у Парламенті.
Так, згідно зі статті 71 Конституції України вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Чотириста п’ятдесят народних депутатів України, які складають Верховну Раду обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років (ст. 76 Конституції України).
Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років (пасивне виборче право).
На реалізацію пасивного виборчого права відповідно до статті 52 Закону України «Про вибори народних депутатів України» встановлено право висування кандидатів у народні депутати, яке у загальнодержавному окрузі реалізується виборцями через політичні партії, а в одномандатних округах – через партії або шляхом самовисування.
Політична партія, відповідно до принципу партійної автономії, має право самостійно формувати свій виборчий список, укомплектовуючи його особами, які, на думку партійного з’їзду (зборів, конференції) та у відповідності до статуту партії, найкраще зможуть представити інтереси громадян у Парламенті.
Проте, після голосування виборцями за ту чи іншу політичну партію, відштовхуючись від сформованого нею виборчого списку кандидатів, виборчі списки стають недоторканними, оскільки є результатом народного волевиявлення на виборах. Відповідно після здійснення виборцями свого волевиявлення на виборах партія втрачає право змінювати виборчий список у будь-який спосіб, зокрема, міняти черговість кандидатів у списку або виключати когось із них, адже це фактично мінятиме результат волевиявлення громадян політичною партією на власний розсуд. У випадку зміни виборчого списку на власний розсуд політичною партії після голосування відбувається порушення як пасивного виборчого права (порушення прав кандидатів у народні депутати), так й активного виборчого права (спотворення результатів волевиявлення виборців).
Виходячи з викладеного, законодавчо передбачена можливість партії вилучати кандидатів у народні депутати з виборчих списків після встановлення результатів виборів, незалежно від того, вважаються вони обраними чи ні, не відповідає основним демократичним принципам формування державної  влади, оскільки порушує виборчі права.

Законодавчо передбачена можливість вилучення кандидатів у народні депутати, які після встановлення результатів виборів вважаються необраними, з виборчого списку політичної партії не відповідають принципам представницької демократії, оскільки порушують виборчі права.

2. Чи звужується зміст активного та пасивного виборчого права громадян України внаслідок запровадження та реалізації зазначених положень законів України?
Засадничий принцип народовладдя, що закріплений в Основному Законі України (частина друга статті 5) реалізується через активне та пасивне виборчі права громадян, які гарантується громадянам статтею 38 Конституції України: «громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування». Такі права є конституційними, а отже відповідно до статті 64 Конституції України «…. не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України».
Отже, виборчі права (право обирати та право бути обраним) громадян є непорушними та не можуть бути звужені, крім випадків, передбачених Основний Законом України.
Процедура виборів народних депутатів України детально регламентована Законом України «Про вибори народних депутатів України». Стаття 98 цього Закону встановлює, що «результатом виборів депутатів у загальнодержавному окрузі є визначення в порядку черговості у виборчих списках партій осіб, обраних депутатами від партій, відповідно до кількості депутатських мандатів, отриманих виборчими списками партій».
Частина восьма статті 85 Закону України «Про вибори народних депутатів України» передбачає, що «у виборчому бюлетені для голосування  у загальнодержавному окрузі виборець робить позначку «плюс» («+») або іншу, що засвідчує його волевиявлення, у квадраті проти назви партії, за кандидатів в депутати від якої він голосує».
Тим самим презюмується, що виборець підтримує саме кандидатів від партії, а не саму політичну партію.
Окрім того, у 2001 році Венеційська комісія у своєму Висновку щодо проекту конституційної реформи в Україні вже наголошувала, що депутати (як загалом і кандидати в народні депутати) повинні представляти народ, а не політичну партію.
Із зазначеного вище випливає, що прихильність виборця до тієї чи іншої партії формує, по-перше, персональний склад списку кандидатів політичної партії, а, по-друге, черговість розташування кандидатів у списку, який виборець отримує на виборчій дільниці.
Тому в разі подолання певним виборчим списком виборчого бар'єру і участі кандидатів, включених до цього списку, у розподілі депутатських мандатів необхідно вважати, що виборці схвалили й підтримали цей список саме у тому вигляді, який він мав на момент голосування. Можливість політичних партій змінювати виборчій список після голосування фактично спотворює результати народного волевиявлення, а отже звужує активне виборче право.
Аналогічного висновку дійшло і Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради, яке у своєму висновку на проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про вибори народних депутатів України» (щодо виключення кандидатів у народні депутати України з виборчого списку в багатомандатному окрузі)» від 24 грудня 2015 року вказало, що «після оголошення результатів виборів політична партія не може на власний розсуд вносити зміни до списку кандидатів, який було підтримано виборцями під час голосування, оскільки це означатиме, що партія фактично змінює рішення, прийняте виборцями».
Прийняття рішення про виключення кандидата в народні депутати зі списку політичної партії рішенням з'їзду (конференції, зборів) партії позбавляє також і пасивного виборчого права кандидатів у народні депутати, які за результатами виборів можуть стати народними депутати України, проте їх було виключено з виборчого списку згідно з рішенням політичної партії після встановлення результатів виборів.
І це при тому, що пункт 1.1.d Кодексу належної практики у виборчих справах (ухваленому Венеційською комісією 5-6 липня 2002  року) передбачає можливість позбавлення права обирати та бути обраним передбачено лише на підставі визнання особи недієздатною через психічне захворювання або засудження за тяжкі злочини. Окрім того, позбавлення політичних прав або визнання недієздатним через психічне захворювання має бути ясно проголошене в рішенні суду.
Аналогічне підхід міститься й у Пояснювальній доповіді, ухваленій Венеційською комісією 18-19 жовтня 2002 року, пункт 1.1.d якої містить таке: «Підстави для зупинення дії політичних прав мають бути передбачені в законі, спиратися на визнання особи недієздатною через психічну хворобу або засудження за серйозне правопорушення. Крім того, позбавити ту чи іншу особу політичних прав може  тільки суд шляхом ухвалення відповідного рішення».
Не менш важливим моментом в контексті виборчих прав громадян є й те, що оскаржуване положення частини третьої статті 105 Закону України «Про вибори народних депутатів України» не містить жодних підстав виключення партією кандидата із виборчого списку.
У такому випадку йдеться про те, що політичні партії прийматимуть рішення про виключення того чи іншого кандидата в депутати виключно на власний розсуд і фактично політична партія буде підміняти результати волевиявлення громадян України.
На думку експертів Центру політико-правових реформ, на практиці це може призвести до того, що політичні партії будуть включати до своїх списків відомих громадських активістів, журналістів, лідерів громадської думки та ін. для того, аби «підтягнути» власний рейтинг до прохідного бар’єру, а потім абсолютно легально позбавлятись кандидатів, які можуть стати «незручними» депутатами. Окрім того, не виключені й корупційні схеми, коли задля того, аби конкретна особа потрапила в Парламент, доведеться «розчистити» їй шлях від кількох кандидатів, що знаходяться у виборчому списку на вищих позиціях.  
Така думка підтверджується й практикою застосування положень, що оскаржуються.
Мається на увазі те, що політичні сили «Радикальна партія Олега Ляшка», «Об’єднання «Самопоміч», а також «Блок Петра Порошенка», які застосувавши норми статей 105 та 61 Закону, виключили кандидатів в народні депутати зі своїх виборчих списків, аргументували виключення кандидатів вкрай розмитими формулюваннями  «кандидати не підтримують зв’язку із партією» або «не беруть активної участі у партійній діяльності».
У такому випадку є побоювання, що в подальшому ми зіткнемось з небажанням громадян, гідних репрезентувати Український народ, балотуватись до Парламенту, адже їхнє ім’я та репутація можуть бути використані партією лише для введення в оману виборців.

Положеннями частини дев’ятої статті 61 та частини третьої статті 105 Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 року № 4061-VI, а також положеннями пункту 3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 16 лютого 2016 року № 1006-VIII, які уможливлюють виключення кандидатів у народні депутати України з виборчого списку партії у багатомандатному окрузі після голосування, звужується зміст як активного, так і пасивного виборчих прав громадян України.

3. Чи узгоджуються оскаржувані норми з міжнародними стандартами та основоположними засадами виборчого права?
У відповідях на попередні питання ми дійшли висновку, що законодавчо передбачена можливість вилучення кандидатів у народні депутати, які після встановлення результатів виборів вважаються необраними, з виборчого списку політичної партії не відповідає принципам представницької демократії та звужує виборчі права.
Проте, у низці міжнародних нормативно-правових актів послідовно закріплюють принципи представницької демократії, встановлюють  належні практики проведення виборів з метою забезпечення виборчих прав.
Зокрема, стаття 21 Загальної декларації прав людини 1948 року визначила, що «Кожна людина має брати приймати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятись у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні проводитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми,що забезпечують свободу голосування».
Стаття 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року визначає, що «кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації…і без необґрунтованих обмежень право і можливість: а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництва вільно обраних представників; b) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права  при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення».
Відповідно до пункту 1.1.d Кодексу належної практики у виборчих справах 2002 року позбавлення права обирати та бути обраним можливе лише на підставі визнання особи недієздатною через психічне захворювання або засудження за тяжкі злочини. Окрім того, позбавлення політичних прав або визнання недієздатним через психічне захворювання має бути ясно проголошене в рішенні суду.
Аналогічне трактування міститься й у Пояснювальній доповіді, ухваленій Венеційською комісією 18-19 жовтня 2002 року, пункт 1.1.d якої містить наступне: «Підстави для зупинення дії політичних прав мають бути передбачені в законі, спиратися на визнання особи недієздатною через психічну хворобу або засудження за серйозне правопорушення. Крім того, позбавити ту чи іншу особу політичних прав може  тільки суд шляхом ухвалення відповідного рішення».
Також згідно з пунктом 18 Доповіді про участь політичних партій у виборах, ухваленої Радою з демократичних виборів 16 березня 2006 року та Венеційською комісією 9-10 червня 2006 року, «…самого дотримання демократичних принципів повинно бути достатньо, щоб виключити можливість зміни порядку кандидатів всередині списку після того, як виборці подали свої голоси».
Більше того, зазначені положення Закону України «Про вибори народних депутатів України» були предметом розгляду міжнародних організацій. Так, представники Моніторингового Комітету Ради Європи 14 березня 2016 року оприлюднили свою думку щодо змін, внесених Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про вибори народних депутатів України» щодо виключення кандидатів у народні депутати України з виборчого списку партії у багатомандатному окрузі». Моніторинговий Комітет Ради Європи зазначив про неприпустимість підмінювання результатів волевиявлення громадян волею партійних лідерів.
Зокрема, на офіційному сайті Парламентської Асамблеї Ради Європи міститься інформація щодо того, що Моніторинговий Комітет вирішив звернутися до Венеційської Комісії за рекомендаціями та коментарями з приводу змін, які були внесені до Закону «Про вибори народних депутатів України», оскільки «…зміна виборчих списків після того, як пройшли вибори, суперечить європейським стандартам».
Венеційська комісія у пункті 39 Висновку «Про внесення змін до закону про вибори щодо виключення кандидатів в депутати з партійного списку» від 13 липня 2016 року «…вважає, що суперечить міжнародним стандартам можливість політичних партій постфактум заперечувати вибір електорату та обирати, хто з кандидатів з виборчого списку зможе бути обраним».

Оскаржувані норми Закону «Про вибори народних депутатів України» не відповідають міжнародним стандартам та основоположним засадам виборчого права на що, зокрема, зверталася увага Венеційською комісією та Моніторинговим комітетом Ради Європи.

4. Як співвідносяться між собою принципи партійної автономії та обов’язковості результатів народного волевиявлення в контексті цієї справи?
Принцип партійної автономії та принцип обов’язковості результатів народного волевиявлення не заперечують один одного, а логічно узгоджуються, оскільки є визначальними на різних етапах виборчого процесу.
Зокрема, професор А. Мелешевич одним з показників партійної автономії визначає роль політичної партії в отриманні представницького мандату певними особами. В контексті нашого питання йдеться про можливість політичної партії на власний розсуд формувати виборчі списки кандидатів, що балотуються до органу державної влади або органів місцевого самоврядування.  
Відповідно до статті 53 Закону України «Про вибори народних депутатів України» висування кандидатів, формування та затвердження виборчого списку кандидатів у депутати від партії у загальнодержавному окрузі та висування кандидатів у депутати від партії в одномандатних округах здійснюється партією на з’їзді (зборах, конференції) у порядку, встановленому статутом партії.  
При цьому презюмується, що партія є незалежною у формуванні свого виборчого списку, а вплив з боку державних органів влади заборонено.
Проте, після того як громадяни зробили свій вибір, віддавши свій голос за виборчий список певної партії, в силу ступає інших принцип – принцип обов’язковості результатів народного волевиявлення, який є складовою базового принципу народного суверенітету.
Інтерпретуючи положення статті 5 Конституції України, Конституційний Суд України в своєму Рішенні від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 дійшов висновку, що «результати народного волевиявлення, отримані через вибори, є обов'язковими».
Тут варто вказати, що обов’язкові вони для всіх учасників виборчого процесу: як політичних партій, так і Центральної виборчої комісії.   
Це підтверджується й пар. 129 Керівних вказівок регулювання політичних партій, в якому Венеційська комісія, торкаючись питання партійної автономії, прямо вказала, що «у системах із закритими виборчими списками партії мають можливість призначити кандидатів або визначити їх порядок у виборчому списку. Але партіям має бути заборонено змінювати порядок кандидатів у виборчому списку після того, як голосування почалось».
На цьому аспекті  Венеційська комісія наголосила й у своєму Висновку щодо змін до Закону України «Про вибори народних депутатів» щодо можливості виключення кандидатів із виборчого списку після завершення голосування 13 липня 2016 р.
Тобто, йдеться про те, що політична партія має право формувати на власний розсуд свій виборчий список, самостійно вирішуючи, кого до нього включати лише до голосування виборців, проте після початку голосування вся повнота влади щодо визначення своїх представників у парламенті переходить до громадян України.
Як зазначено у пункті 20 Висновку Венеційської комісії від 13 липня 2016 року «… існує точка відсікання, коли пропозицію виборцю вже сформовано та зафіксовано…і після того, як виборці висловились, не може бути жодних переміщень, як у частині обраних, так і частині тих, кого не обрали».
Аналогічне твердження міститься і в пункті 18 Доповіді про участь політичних партій у виборах, ухваленої Радою з демократичних виборів 16 березня 2006 року та Венеціанською комісією 9-10 червня 2006 року, де йдеться про те, що «…самого дотримання демократичних принципів повинно бути достатньо, щоб виключити можливість зміни порядку кандидатів всередині списку після того, як виборці подали свої голоси».
Окремим важливим питанням у цьому аспекті є повноваження Центральної виборчої комісії, які також зачіпаються змінами до Закону «Про вибори народних депутатів України».
Як зазначає Венеційська комісія, частина третя статті 105 Закону «Про вибори народних депутатів України» «…дає політичній партії силу покладати на ЦВК обов’язок виконання рішення партії щодо виключення того чи іншого кандидата зі списку без можливості поставити таке рішення під сумнів та/ або перевірити дотримання всіх процедурних норм його прийняття». Адже, відповідно до Закону, ЦВК має лише п’ять днів після того, як з’їзд партії прийняв рішення про виключення певного кандидата із свого виборчого списку, на те, аби таке рішення виконати, тоді як, не має можливості перевірити, чи дотримано законну процедуру прийняття такого рішення.

В контексті цієї справи принцип партійної автономії та принцип обов’язковості результатів народного волевиявлення не суперечать один одному, оскільки вони діють на різних етапах виборчого процесу.

5. Чи є допустимим внесення змін до тієї частини виборчого списку партії, до якої внесено кандидатів у народні депутати України, які за результатами виборів не набули статусу народного депутата України?

Після встановлення результатів виборів діє принцип обов’язковості результатів народного волевиявлення, що поширюється на весь виборчий список партії, незалежно від того, в прохідній чи непрохідній його частині опинився кандидат в народні депутати України.  
Виборча процедура регулюється Законом України «Про вибори народних депутатів України», в статті 98 якого зазначено, що «результатом виборів депутатів у загальнодержавному окрузі є визначення в порядку черговості у виборчих списках партій осіб, обраних депутатами від партій, відповідно до кількості депутатських мандатів, отриманих виборчими списками партій».
Частина восьма статті 85 Закону України «Про вибори народних депутатів України» передбачає, що «у виборчому бюлетені для голосування  у загальнодержавному окрузі виборець робить позначку «плюс» («+») або іншу, що засвідчує його волевиявлення, у квадраті проти назви партії, за кандидатів в депутати від якої він голосує».
Із зазначеного вище випливає, що виборець, при обранні тієї чи іншої політичної партії, керується, по-перше, персональним складом списку кандидатів політичної партії, а, по-друге, черговістю  розташування кандидатів у виборчому списку.
Тому в разі подолання певним виборчим списком виборчого бар'єру і участі кандидатів, включених до цього списку, у розподілі депутатських мандатів є всі підстави вважати, що виборці схвалили й підтримали цей список саме у тому вигляді, який він мав на момент голосування.
Конституційний Суд України, у своєму Рішенні від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 наголошує, що «результати народного волевиявлення, отримані через вибори, є обов'язковими».
Це підтверджується й пар. 129 Керівних вказівок регулювання політичних партій, в якому Венеційська комісія, торкаючись питання партійної автономії, прямо вказала, що «у системах із закритими виборчими списками партії мають можливість призначити кандидатів або визначити їх порядок у виборчому списку. Але партіям має бути заборонено змінювати порядок кандидатів у виборчому списку після того, як голосування почалось».
Видається, що у даному випадку йдеться про черговість усіх кандидатів в народні депутати у виборчому списку, а не лише черговість тих, хто стоїть у його прохідній частині.
Як зазначалось у Висновку Венеційської комісії від 13 липня 2016 року «… існує точка відсікання, коли пропозицію виборцю вже сформовано та зафіксовано…і після того, як виборці висловились, не може бути жодних переміщень, як у частині обраних, так і частині тих, кого не обрали».
Аналогічне твердження міститься і в пункті 18 Доповіді про участь політичних партій у виборах, ухваленої Радою з демократичних виборів 16 березня 2006 року та Венеціанською комісією 9-10 червня 2006 року, де йдеться про те, що «…самого дотримання демократичних принципів повинно бути достатньо, щоб виключити можливість зміни порядку кандидатів всередині списку після того, як виборці подали свої голоси».
Тому у цьому випадку вбачається, що при виключенні того чи іншого кандидата із виборчого списку політичної партії матиме місце порушення результатів волевиявлення громадян України.
Окрім того, не варто забувати й про те, що такими діями буде фактично позбавлено пасивного виборчого права, тобто права бути обраним, тих громадян, які за результатами виборів вважаються необраними, проте можуть стати народними депутатами в подальшому, коли обрані від партії народні депутати з тієї чи іншої причини складуть мандат. Фактично саме необхідність вилучення зі списку кандидата у народні депутати, якій мав отримати мандат, проте політична партія цього не хотіла й стали однією з причин цих неконституційних змін до  Закону «Про вибори народних депутатів України».

Внесення змін до будь-якої частини виборчого списку партії після того, як виборці віддали свій голос за конкретний виборчий список партії, на наш погляд, є недопустимим, оскільки спотворює результати народного волевиявлення.

6. Чи є прийнятним поширення дії Закону № 1006 на результати виборів, які уже відбулися, що уможливлює вилучення кандидатів у народні депутати України з виборчих списків партій, які були суб’єктами виборчого процесу на позачергових виборах народних депутатів України 26 жовтня 2014 року.

Частина перша статті 58 Конституції України, що «закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи».   
Тлумачення поняття «дія в часі» можемо знайти у Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення  положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9.02.1999 року, де говориться, що «дію в часі нормативно-правового акта треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце».
З вищенаведеного випливає, що поширення змін, внесених до Закону України «Про вибори народних депутатів України» 16 лютого 2016 року, на результати волевиявлення громадян України на парламентських виборах  у 2014 році не відповідає Конституції України, а саме суперечать частині першій статті 58.
    Окрім того, спірним моментом залишається законодавче формулювання частини третьої «Прикінцевих та перехідних положень» оспорюваного Закону, де вказано, що «дія цього Закону поширюється на виборчі списки кандидатів у народні депутати України від політичних партій, які були суб’єктами виборчого процесу на позачергових виборах народних депутатів України 26 жовтня 2014 року». Як зазначається в пункті 27 Рішення Венеційської комісії від 13 липня 2016 року: «в Законі декларується, що сфера його застосування охоплює виборчі списки кандидатів на позачергових виборах в жовтні 2014 року, а отже може бути інтерпретовано так, що дія Закону поширюється лише на конкретні вибори без будь-якого впливу на вибори майбутні». Окрім очевидної двозначності формулювання, це дає підстави вважати, що зміни до закону внесені під конкретні вибори до парламенту з метою усунення кандидатів з виборчих списків.
      
Положення пункту 3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 16 лютого 2016 року № 1006-VIII, якими дія зазначеного Закону  поширюється на результати позачергових виборів народних депутатів України 26 жовтня 2014 року не відповідає Конституції України, а саме суперечить частині першій статті 58.

Підсумовуючи відповіді на питання вважаємо, що положення частини дев’ятої статті 61 та частини третьої статті 105 Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 10.12.2011 р. не відповідають Конституції України (є неконституційними) як такі, що суперечать статті 5, частині першій статті 38,  частині першій статті 64 та статті 71 Конституції України. 

Висновок підготовлено експертами Центру політико-правових реформ І. Коліушком, доктором юридичних наук Б.Малишевим та К.Давиденко, обговорено та схвалено на засіданні колективу Центру 25 липня 2016 року.

Юлія Кириченко – керівник проектів з питань конституційного права
                            Центру політико-правових реформ