Вибори 2012: адмінресурс + політична корупція?

17 листопада Верховна Рада 366 голосами ухвалила новий Закон про вибори народних депутатів. Ним передбачається комбінована виборча система – половина складу Парламенту обиратиметься за мажоритарною системою в одномандатних округах, а інша половина – за пропорційною в єдиному загальнодержавному окрузі із жорсткими (закритими) списками.

Встановлення такої виборчої системи зовсім не відповідає політичним обіцянкам парламентських партій щодо запровадження пропорційної виборчої системи із відкритими списками, а також рекомендаціям ПАРЄ. 

Виправдання деяких народних депутатів, що українські виборці не готові до відкритих списків, звучать, як мінімум, непрофесійно. Адже строку, який залишився до початку виборчої кампанії, цілком достатньо, аби підготувати майбутніх членів виборчих комісій і виборців до голосування з преференціями в регіональних округах. Більше того у Верховній Раді вже давненько лежить проект Виборчого кодексу, який передбачає саме таку систему виборів і отримав схвальний висновок Венеціанської комісії. Проте, зазначений документ так і не отримав підтримки депутатів. 

Дивною видається ситуація, коли практично усі політичні сили визнають очевидні переваги та необхідність запровадження пропорційної виборчої системи із відкритими списками, розуміючи її здатність істотно підвищити якість українського політикуму, а голосують за виборчу систему, яку можна визначити формулою «адміністративний ресурс + політична корупція».

Інтерес Партії регіонів саме у такій виборчій системі є зрозумілим. Маючи підтримку менше чверті виборців, вони саме стільки мали б отримати місць у Парламенті, якби вибори відбувалися справедливо і повністю на пропорційній основі. Тому питання змішаної системи стало принциповим для діючої влади – більшу присутність у майбутньому скликанні Парламенту вона прагне забезпечити використанням повністю контрольованого адмінресурсу в одномандатних мажоритарних округах. Це яскравий приклад принесення в жертву суспільних інтересів інтересам вузької групи політиканів, які прийшовши до влади нізащо не хочуть її втратити.

Та ще більше дивує те, що ухвалення такого виборчого Закону підтримали представники опозиції. Ця підтримка дозволяє тепер владі представляти антисуспільний виборчий закон як результат консенсусу всіх парламентських політичних сил. Якщо ж подивитись у чому полягали поступки з боку влади, то виявляється, що вона всього лиш відмовилася від прямого закріплення в Законі деяких процедурних положень призначених для зловживань на виборах і фальсифікації їх результатів. 

У демократичному суспільстві предметом компромісу не може бути питання що закласти у виборчий закон – більше чи менше неконституційних норм та можливостей для зловживань. Справжня опозиція не мала б брати участь у подібних торгах.

Тим більше, що цей «компроміс» в основному впливає не на саму можливість зловживань на виборах, а лише на можливість їх встановлення при перевірках і розслідуваннях. Але хто сказав, що опозиція буде допущена до перерахунку голосів чи інших перевірок у разі виявлення порушень? Чи є незалежними суди, які розглядатимуть справи про порушення виборчих процедур? А отже, чи залишає цей закон шанс Українському народу мати справжній представницький орган? 

Над цими питаннями варто задуматися і громадянам, і опозиції в першу чергу.