Тернистий шлях боротьби з експлуатацією дітей в Україні

За даними Міжнародної організації праці, наприкінці ХХ століття в усьому світі понад 250 мільйонів дітей віком від 5 до 14 років працювали попри законодавчу заборону та небезпеку цього явища. Близько половини з них працювали щодня протягом усього року. Дослідженням, проведеним Державним комітетом статистики України у співпраці з Міжнародною організацією праці, було встановлено, що в 1999 – 2000 роках середньомісячна чисельність працюючих дітей в Україні становила 456 тисяч осіб, із яких 48% – це діти у віці, у якому офіційно працювати заборонено.

Така ситуація засвідчувала неспроможність існуючих правових засобів, закріплених у міжнародному, конституційному та трудовому законодавстві України, ефективно протидіяти незаконному використанню праці дітей і зумовлювала необхідність ужиття більш рішучих заходів у боротьбі з розгляданим антисоціальним явищем. Саме томув ст. 150 нового Кримінального кодексу України (далі – КК України) уперше в історії українського законодавства було передбачено кримінальну відповідальність за експлуатацію дітей, які не досягли віку, з якого дозволяється працевлаштування, шляхом використання їх праці, з метою отримання прибутку (Законом України від 5 липня 2011 року «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо злочинів проти волі, честі та гідності особи» мету отримання прибутку було виключено з тексту диспозиції ст. 150 КК України).

Таке рішення українських парламентаріїв дало підстави для оптимістичних настроїв української спільноти щодо боротьби із суспільно небезпечним використанням праці дітей, навіть попри численні помилки, допущені законодавцем підчас конструювання ст. 150 КК України (на них зверталася увага в численних публікаціях І.М. Доляновської, М.О. Колесник, А.М. Орлеана та інших науковців).

З того часу сплинуло вже рівно 10 років, що на мою думку, дає можливість зробити певні висновки щодо того чи виправдалися ці сподівання.

Почнемо з поширеності цього явища. За офіційною інформацією в 2000 році в Україні працювало близько 220 тисяч дітей, які не досягли віку працевлаштування (48% від загальної кількості працюючих дітей). Практично всі такі випадки (крім поодиноких випадків, коли використання праці дітей відбувалося без мети отримання прибутку) з 1 вересня 2001 року стали підпадати під ознаки злочину, передбаченого ст. 150 КК України. З цього можна зробити висновок, що на момент набрання чинності ст. 150 КК України фактична поширеність експлуатації дітей в Україні перевищувала 200 тисяч осіб на рік (!). Така поширеність експлуатації дітей в Україні насторожувала настільки, що здавалося, що кількість зареєстрованих випадків експлуатації дітей у 2001 році перевищуватиме кількість традиційно найпоширеніших злочинів проти власності. Утім, хвилювання було даремним, адже за період чинності ст. 150 КК України в 2001 році по всій Україні було порушено лише 1 кримінальну справу за фактом вчинення експлуатації дітей, у 2002 році – 10, у 2003 – 17, у 2004 – 9, у 2005 – 29, у 2006 – 15, у 2007 – 17, у 2008 – 17, у 2009 – 27, у 2010 році – 14і за 8місяців 2011 року – 13кримінальних справ. Таким чином, за повних 10 років чинності ст. 150 КК України було порушено всього 169кримінальних справ або по 17 кримінальних справ у середньому за рік. Із цього випливає, що співвідношення між фактичною поширеністю і кількістю виявлених фактів експлуатації дітей правоохоронними органами нині виглядає приблизно як 10000 до 1 (!).

Звичайно ж можна припустити, що криміналізація експлуатації дітей здійснила такий вплив на суспільство, що фактична поширеність явища використання праці дитини, яка не досягла віку працевлаштування, зменшилася в десятки тисяч разів. Однак таке припущення видається примарним, принаймні через те, що суспільству поки що невідомі випадки настільки значного превентивного впливу лише самої наявності кримінально-правової заборони. Проведене нами кримінологічне дослідження також не дає підстав для такого припущення. Так, за результатами проведеного у вересні 2010 року опитування дітей Луганщини мною було встановлено, що, як мінімум, кожна 15-та дитина віком від 7 до 16 років цього регіону експлуатується сторонніми особами, що складає 6,7% від загальної кількості населення такого віку.

Про що говорять нам ці цифри? Чи існує якась тенденція цього явища? Спробуємо порівняти та розібратися.

Для того, щоб порівняти ці показники для початку їх слід привести так би мовити до спільного знаменника. Так, за даними Всеукраїнського перепису населення станом на 1 січня 2001 року в Україні мешкало 6,1 мільйони осіб віком від 7 до 16 років. Як вже зазначалося раніше, 220 тисяч (або 0,22 мільйони) таких осіб залучалися до праці з порушенням норм чинного трудового законодавства (випадків залучення до праці осіб віком до 7 років виявлено майже не було). Це означає, що на початок 2001 року кількість експлуатованих дітей віком від 7 до 16 років становила приблизно (бо Державним комітетом статистики України досліджувалося соціальне явище, а не факти, які містять ознаки складу злочину) 3,6% усього населення України віком від 7 до 16 років або кожна 28-ма дитина такого віку. Такими чином, отримані нами дані про факти експлуатації дітей у 2010 році (6,7%) перевищують показники 2001 року (3,6%) майже вдвічі. При цьому я, звичайно ж, не беруся стверджувати, що по всій території Україні спостерігається така ж тенденція, однак її наявність в Луганській області дає підстави відкинути припущення про те, що в інших регіонах нашої країни має місце значне зменшення кількості фактів експлуатації дітей (особливо враховуючи той факт, що виявлені правоохоронними органами факти експлуатації дітей рівномірно поширені всією територією України).

Викладене змушує констатувати, що кримінально-правова заборона використання праці дитини, яка не досягла віку працевлаштування, поки що суттєво не впливає на загальноукраїнські процеси в цій сфері. Причин цього може бути безліч: надмірна криміналізація, невдале конструювання норми, проблеми доведення тих чи інших ознак складу злочину, незацікавленість правозастосовців у виявленні таких фактів тощо. Утім, щоб хоч частково знайти відповідь на питання про те, чому ж криміналізація експлуатації дітей поки що не дає суттєвих результатів у боротьбі з суспільно небезпечним використанням праці дітей слід звернутися до вже існуючої (хоч і не багатої) практики застосування приписів ст. 150 КК України.

Так, вивчивши матеріали 85 кримінальних справ, порушених за ст. 150 КК України (що становить половину від усіх) я встановив, що 22 справи (26%) із них було закрито у зв’язку з відсутністю в діянні особи складу злочину. Ще 1 кримінальну справу (1%) було закрито через малозначність діяння. У 3-х кримінальних справах (4%) дії винних було перекваліфіковано зі ст. 150 КК України на ч. 2 ст. 172 КК України.

Всі останні 59 кримінальних справ (69%) було направлено до суду в порядку, передбаченому ст. 232 КПК України, або з постановою органу досудового слідства щодо звільнення особи від кримінальної відповідальності. Із них 1 кримінальну справу (1%) суд закрив через відмову прокурора підтримувати державне обвинувачення; у 2-х – виправдав обвинувачених, у 31-й – звільнив обвинувачених чи підсудних від кримінальної відповідальності, у 18-и – призначив покарання, звільнивши засуджених від його відбування, і лише в 7-и – засудив осіб до реального відбування покарання (із яких у 2-х – за сукупністю вироків, а у 5-и – за вчинення лише експлуатації дітей).

Із наведеної судової статистики одразу звертає на себе увагу значна кількість (55% від загальної кількості справ, у яких винність осіб у вчиненні експлуатації дітей не ставилася під сумнів) кримінальних справ, у яких суд звільнив обвинувачених від кримінальної відповідальності. Це при тому, що в теорії кримінального права загальновизнаним є положення, що типовим правовим наслідком злочину є і повинно залишатися настання кримінальної відповідальності та її реалізація в передбачених законом формах. До речі, в усіх випадках застосування положень ст. 48 КК України (а це 49% від загальної кількості звільнених від кримінальної відповідальності за вчинення експлуатації дітей), мало місце порушення норм чинного законодавства, адже в жодній із досліджених нами кримінальних справ судами не було встановлено таких об’єктивних змін після вчинення злочину, які свідчили б про те, що вчинена експлуатація дітей втратила суспільну небезпеку або винна особа перестала бути суспільно небезпечною. Звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили експлуатацію дітей, досить часто відбувалося на підставі законів України про амністію (33% від загальної кількості звільнених від кримінальної відповідальності за вчинення експлуатації дітей).

Насторожує й питома вага засуджених, яких було звільнено від покарання – 76% від загальної кількості засуджених. У той час як середньостатистичний показник за 2002–2010 роки щодо звільнення засуджених від покарання становив лише 57%. Різниця в цих показниках обумовлена тим, що 91% засуджених за вчинення експлуатації дітей суди звільняють від відбування покарання з випробуванням, тобто коли таке звільнення є правом суду, а не його обов’язком.

Така ситуація одразу змушує нас замислитися над питанням про те, чому суди у 87,5% кримінальних справ (у яких винність осіб у вчиненні експлуатації дітей не ставилася під сумнів) не застосовують до винних реальне покарання?

Не витрачаючи часу на здогадки, одразу ж звернемося до тих нечисленних кримінальних справ, у яких суд засудив винних до реального відбування покарання за вчинення лише злочину, передбаченого ст. 150 КК України.

Так, у кримінальній справі за обвинуваченням особи у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 150 КК України, Підволочиський районний суд Тернопільської області із застосуванням ст. 69 КК України призначив засудженому покарання у виді штрафу розміром 510 гривень. Тобто, у єдиному випадку реального застосування заходів кримінально-правового впливу щодо особи, яка скоїла злочин, передбачений ч. 1 ст. 150 КК України, суд призначив мінімальний розмір найменш суворого виду кримінального покарання. Це при тому, що згідно з санкцією ч. 1 ст. 150 КК України таке діяння карається арештом на строк до 6 місяців або обмеженням волі на строк до 3 років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Призначення покарання з реальним його відбуванням за ч. 2 ст. 150 КК України було зафіксовано мною в чотирьох кримінальних справах. У жодній з них суди не призначали ні основного, ні додаткового покарання, передбачених у санкції ч. 2 ст. 150 КК України. В усіх розглядуваних кримінальних справах на підставі ст. 69 КК України суди відмовлялися від призначення додаткового покарання, що передбачено в санкції ч. 2 ст. 150 КК України як обов’язкове, а також переходили до більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції ч. 2 ст. 150 КК України – штрафу. Розміри ж цих штрафів є незначними: у першій із зазначених кримінальних справ засудженому було призначено штраф у сумі 850 гривень, у другій – 935 гривень, у третій – 1200 гривень, а у четвертій – 1700 гривень. Співвідношення призначених розмірів штрафу до законодавчо передбаченої варіативності розміру цього виду покарання (ч. 2 ст. 53 КК України) складає 5%, 6%, 7% і 10,5% – відповідно. Із викладеного випливає, що в усіх випадках реального застосування заходів кримінально-правового впливу щодо осіб, які вчинили злочин, передбачений ч. 2 ст. 150 КК України, суди призначають близький до мінімуму розмір найменш суворого виду кримінального покарання. І це за тієї обставини, що санкція ч. 2 ст. 150 КК України безальтернативно передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від 2 до 5 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років.

Отже, поки що в Україні виходить так, що кримінальні справи за ст. 150 КК України порушуються лише щодо кожного десятитисячного експлуататора, покарання у виді штрафу призначається лише щодо кожного 13 із них, а ті покарання, які передбачено в санкціях цієї норми не застосовуються взагалі (!!!).

У зв’язку з цим, хотілося б зазначити, що попри те, що встановлення кримінальної відповідальності за експлуатацію дітей є прогресивним кроком вітчизняного законодавця (безспірним досягненням вітчизняного кримінального права), все ж низка проблем у конструюванні цієї норми та практиці її застосування призвели до того, що цей правовий механізм протидії незаконному використанню праці дітей поки що абсолютно не працює.

Опубліковано: Калмиков Д. Експлуатація дітей. Тернистий шлях боротьби / Д. Калмиков // Дзеркало тижня. Україна. – 2011. – № 34. – 23–30 вересня. – С. 6.