preloader

Що вас цікавить?

Розумний строк розгляду справи у суді: європейські стандарти та українські реалії

16.12.2010
Судівництво /
Судова реформа

Значення строків розгляду справ для прав і свобод осіб

Існування будь-якого правового спору (цивільного, господарського, адміністративного, кримінального) супроводжується невизначеністю у правовідносинах. Дійсно, у разі порушення, невизнання чи оспорювання цивільного чи іншого права, особа не може належним чином реалізувати його, поки триває спір. Ще більш невизначеним є становище особи, проти якої висунуте кримінальне обвинувачення, особливо, у разі застосування до неї запобіжних заходів (взяття під варту, підписка про невиїзд тощо). Правова невизначеність усувається ухваленням остаточного рішення у справі та його виконанням.


Відповідно до вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція) справи про цивільні права та обов’язки осіб, а також справи про кримінальне обвинувачення мають бути розглянуті у суді впродовж розумного строку. Ця вимога спрямована на швидкий захист судом порушених прав особи, оскільки будь-яке зволікання може негативно відобразитися на правах, які підлягають захисту. А відсутність своєчасного судового захисту може призводити до ситуацій, коли наступні дії суду вже не матимуть значення для особи та її прав.

Запровадження в новому процесуальному законодавстві України поняття розумних строків розгляду справ у суді зумовлює необхідність з’ясування суті цього поняття та його тлумачення Європейським Судом з прав людини (далі – Європейський Суд).

Розумні строки розгляду справ в українському законодавстві

Для наближення до європейських стандартів український законодавець почав використовувати критерій “розумності” для встановлення строків розгляду справ у суді. У новому Цивільному процесуальному кодексі (ч. 1 ст. 157) йдеться про розгляд справ протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження, а справ про поновлення на роботі, про стягнення аліментів – одного місяця. Призначення справи до апеляційного розгляду має відбутися у розумний строк, але не пізніше п’ятнадцяти днів після закінчення дій з підготовки справи до розгляду (ч. 2 ст. 302). 

Правило про розгляд справ у розумний строк (але не більше двох місяців) міститься також у ч. 1 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства. Крім того, про розумний строк йдеться також у правилах про підготовку адміністративної справи до розгляду (ч. 2 ст. 110) та проведення попереднього судового засідання (ч. 1 ст. 111).

У Кодексі адміністративного судочинства вперше здійснено спробу на законодавчому рівні визначити поняття розумного строку. Так, згідно з п. 11 ст. 3, розумний строк – це найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах.

Таким чином, крім традиційного визначення граничних строків розгляду, у нових кодексах висувається додаткова вимога про необхідність дотримання розумного для кожного випадку строку. Це означає, що цивільна чи адміністративна справа у нагальних випадках повинна бути розглянута швидше, не чекаючи закінчення граничного строку. Тобто, якщо процесуальним законом і встановлені конкретні максимальні строки розгляду судової справи, їх дотримання не можна вважати єдиним критерієм для визначення розумності часу вирішення конкретної справи.

Практика Європейського Суду

Для визначення того, чи була розумною тривалість розгляду справи у суді, перш за все, Європейський Суд встановлює початок цього строку та його закінчення.

Перебіг строку у справах про цивільні права та обов’язки відраховується з моменту відкриття провадження у справі, а в окремих випадках – і з моменту виникнення права на подання позову до суду. Початок перебігу строку у справах про кримінальне обвинувачення визначається моментом пред’явлення обвинувачення, тобто моментом “офіційного повідомлення особі компетентним органом державної влади про наявність припущення про те, що цією особою вчинене кримінально каране правопорушення”. В Україні поняття “кримінальне обвинувачення” необхідно тлумачити, виходячи з видів правопорушень, які підпадають під ознаки кримінального правопорушення, що були виведені Європейським Судом. Тому, кримінальне обвинувачення може вважатися пред’явленим у випадках затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, повідомлення про підозру у вчиненні злочину через здійснення відмітки у протоколі допиту підозрюваного, складення протоколу про вчинення адміністративного правопорушення, за яке передбачена сувора санкція у вигляді арешту, оплатного вилучення майна, конфіскації майна та позбавлення спеціального права, складення протоколу про вчинення корупційного діяння, санкцією за яке може бути відмова у призначенні на посаду або позбавлення права балотуватись у депутати або на виборні посади в державні органи.

Різним є момент закінчення перебігу строку. У справах про цивільні права та обов’язки таким моментом найчастіше Європейський Суд визнає повним виконанням судового рішення. У справах про кримінальне обвинувачення перебіг строку розгляду справи закінчується ухваленням остаточного рішення у справі.

Для встановлення розумності строку розгляду конкретної справи у національних судових органах Європейський Суд виробив у своїй практиці кілька взаємопов’язаних критеріїв:

– складність справи;

– поведінка заявника (тобто особи, яка звернулася до Європейського Суду);

– поведінка судових та інших державних органів;

– важливість предмету розгляду для заявника.

Довга тривалість розгляду справи може бути визнана розумною, якщо сама справа є складною як з фактичного, так і з правового боку.

У разі необхідності, особа, яка звертається до Європейського Суду із заявою про визнання розгляду справи необґрунтовано довгим, має довести, що вона особисто не вчиняла дій, спрямованих на затягування процесу. Тобто, Європейський Суд кожного разу оцінює поведінку заявника та її вплив на тривалість розгляду справи. Однак, аналізуючи одну зі справ про кримінальне обвинувачення, Суд зазначив, що неможливо вимагати від особи, щоб вона сприяла суду у розгляді справи, якщо таке сприяння приведе до її засудження.

Яскравим прикладом, коли поведінка заявників стала однією з причин тривалого розгляду спору, є справа Чірікоста і Віола проти Італії, де 15-річний строк розгляду було визнано виправданим, оскільки самі заявники сімнадцять разів зверталися з проханням про відстрочення процесу і не заперечували проти шістьох перенесень розгляду, здійснених на підставі заяви іншої сторони у справі.

Водночас використання всіх засобів оскарження, які передбачені національним законодавством, не вважається Європейським Судом таким, що свідчить про затягування строків розгляду справи через поведінку заявника. 

Крім поведінки заявника, при встановленні розумності строків розгляду справ Європейський Суд аналізує і поведінку органів влади. Серед основних причин затягування розгляду справ з вини держави, як правило, бувають: велике навантаження на суди, недофінансування судів, відсутність достатньої кількості суддів та допоміжних працівників тощо. Подібні проблеми в організації правосуддя притаманні не лише для України. Свого часу Європейський Суд зазначив, що “… навіть реформування Цивільного процесуального кодексу не змогло розв’язати реальну проблему функціонування судів в Італії, яка полягає в постійній нестачі засобів та персоналу на всіх рівнях судової системи”.

Подолання зазначених проблем є завданням кожної держави, оскільки держави-учасниці Ради Європи зобов’язані “організовувати свою правову систему таким чином, щоб забезпечити додержання вимог параграфу 1 статті 6 (Конвенції – уточнення авт.), разом із вимогами судового розгляду продовж розумного строку”.

Затягування строків розгляду спорів може відбуватися також внаслідок несвоєчасного проведення судових експертиз. Європейський Суд зобов’язує суддів слідкувати за проведенням цих експертиз: “Експерти працюють в межах судового розгляду, який контролюється суддею. Він залишається відповідальним за підготовку справи до судового розгляду та швидкий хід процесу”. 

Порушенням розумних строків розгляду справ про цивільні права та обов’язки може вважатися тривале невиконання судових рішень з вини державних органів. Згідно з прецедентною практикою Європейського Суду, процедура виконання рішень суду є невід’ємною частиною судового розгляду. У  цьому випадку неможливо не процитувати прецедентне положення рішення у справі Хорнсбі проти Греції: “параграф 1 статті 6 (Конвенції – уточнення авт.) гарантує кожній особі розгляд судом спорів про її цивільні права й обов’язки; у такий спосіб реалізується “право на суд”, найважливішим аспектом якого є право доступу до правосуддя, тобто право звернутися до суду у цивільних справах. Однак це право стало б ілюзією, якби правова система держави дозволяла, щоб остаточне, обов’язкове судове рішення залишалося недіючим на шкоду одній зі сторін. Важко уявити, що стаття 6 (Конвенції – уточнення авт.), докладно описуючи надані сторонам процесуальні гарантії – справедливий, публічний і швидкий розгляд, – залишила реалізацію судових рішень без захисту. Якщо вважати, що стаття 6 (Конвенції – уточнення авт.) говорить тільки про доступ до правосуддя і судового процесу, то це, імовірно, привело б до ситуацій, несумісних із принципом верховенства права, який Договірні Держави зобов’язалися дотримуватися, коли вони ратифікували Конвенцію. Виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, повинне, таким чином, розглядатися як невід’ємна частина “суду” у розумінні статті 6 (Конвенції – уточнення авт.); більш того, Суд уже застосовував цей принцип у справах про тривалість розгляду”.

Насамкінець, для визначення розумності строків розгляду справ Європейський Суд часто звертається до характеристики впливу часу розгляду справи на становище особи. Звісно, що ступінь ризику у кримінальних справах, зокрема коли особа перебуває під вартою, є більшим, ніж у справах про цивільні права та обов’язки. Хоча Європейський Суд застерігає від повільного розгляду окремих цивільних справ, результати яких суттєво впливатимуть на становище осіб. Серед таких справ – справи про опіку; трудові справи; справи, пов’язані з травматизмом; справи щодо ВІЛ-інфікованих тощо.

Засоби оскарження надмірної тривалості розгляду справ у суді

Важливість гарантії розгляду справ упродовж розумного строку зумовив вироблення позиції Європейського Суду щодо необхідності існування у національному праві спеціальних правових інструментів, за допомогою яких заявник міг би оскаржити тривалість провадження та прискорити його. Так, у справі Кудла проти Польщі Європейський Суд констатував порушення статті 13 Конвенції, оскільки заявник не мав у своєму розпорядженні ефективного національного засобу правового захисту, за допомогою якого він зміг би відстояти своє право на “судовий розгляд упродовж розумного строку” відповідно до параграфу 1 статті 6 Конвенції. Наслідком відсутності зазначених правових механізмів стало також те, що заявник не міг отримати належну компенсацію за шкоду, завдану перевищенням розумних строків розгляду його справи.

Багато європейських країн вже почали формувати механізми захисту прав осіб від надмірної тривалості розгляду справ у національних судах з метою приведення внутрішнього законодавства у відповідність до вимог Конвенції. На виконання Рішення Європейського Суду у справі “Кудла проти Польщі” у Польській Республіці прийнято Закон “Про порушення права сторони на розгляд справи без необґрунтованої затримки судового розгляду”. В Італії також діє так званий Закон Пінто, який передбачає національні засоби правового захисту у разі порушення розумної тривалості судового розгляду.

Згідно з цими законами, заява про відшкодування шкоди, завданої порушенням строків розгляду справи, подається до суду вищого рівня щодо того судового органу, який допустив стверджуване порушення. Питання про порушення строків розгляду справи судами вищого рівня вирішують безпосередньо ці самі суди. За наслідками розгляду заяви суд може ухвалити рішення про задоволення вимог та визнання факту порушення строків розгляду справи та відшкодування особі завданої шкоди.

Необхідно зауважити, що українське законодавство поки що не передбачає права учасників процесу оскаржувати надмірну тривалість провадження у справі та не гарантує права на відшкодування шкоди, завданої внаслідок необґрунтованого затягування розгляду справи в суді.

Щоправда, під час підготовки проекту нового Цивільного процесуального кодексу пропонувалося передбачити право оскаржувати зволікання із вирішенням справи в апеляційному та касаційному порядку. Так само під час доопрацювання проекту Кодексу адміністративного судочинства висловлювалися пропозиції визначити особливості розгляду справ щодо оскарження бездіяльності судів при розгляді ними справ. Такі пропозиції не знайшли текстуального втілення у прийнятих Кодексах. Однак це, на наш погляд, не перешкоджає адміністративним судам відкривати провадження у таких справах і розглядати їх. Це стимулюватиме законодавця до детальної регламентації порядку вирішення цих справ.

Висновки

Держава є відповідальною за додержання національними судами розумних строків розгляду справ. Тому, важливим у цьому процесі є діяльність з повного укомплектування суддівського корпусу та фінансування усіх потреб судової влади. А встановлення бюджетного фінансування витрат держави на відшкодування шкоди особам внаслідок бездіяльності суду, зокрема яка призвела до порушення розумних строків розгляду справи, дозволить особам отримувати реальне відшкодування понесених втрат.

Адміністративні суди, в свою чергу, можуть використовувати надані їм Кодексом адміністративного судочинства України повноваження на розгляд справ про оскарження бездіяльності суду, яка проявляється у порушенні розумних строків розгляду справи, і вирішувати питання про відшкодування шкоди, завданої такою бездіяльністю суду.

Суддям доцільно додержуватися розумних строків розгляду справи і завершувати справи у розумний для кожного випадку строк, не очікуючи на закінчення граничного строку, визначеного процесуальним кодексом.


Олександр Банчук, експерт Центру політико-правових реформ (м. Київ)

Опубліковано: Банчук О. Розумний строк розгляду справи у суді: європейські стандарти та українські реалії // Адвокат. – 2005. – № 11 (62). – С. 7-10.