Що вас цікавить?

Реалії та перспективи розвитку третейського судочинства в Україні

19.10.2004
Судівництво /
Судова реформа

Звернення до третейських судів є особливим засобом вирішення майнових спорів як між суб’єктами господарської діяльності, так і між громадянами – фізичними особами. Такий засіб вирішення існуючих протиріч може бути застосований для досягнення взаємовигідного для сторін спору рішення без втручання органів державної судової влади. Отже, економиться час, гроші, окрім того часто третейський суд допомагає зберегти нормальні стосунки між сторонами, особливо якщо спір виникає внаслідок саме непорозумінь, а не внаслідок свідомого законного чи не зовсім утиску інтересів однієї сторони діями іншої. Для третейського суду абсолютно не є обов’язковою така ознака органів судової влади як постійність функціонування та складу, хоча такий варіант не виключається. Як приклад постійно діючих третейських судів можна навести третейські суди при реґіональних торгово-промислових палатах. Як правило, третейські суди розглядають справи відповідно до своїх власних реґламентів, отже, відпадає і їх залежність від процесуальних кодексів. Переваги інституту третейських судів широко використовуються правовими системами розвинутих країн Європи, Америки та Азії.

Проте, існуючий насьогодні стан українського законодавства у галузі третейського судочинства можна назвати незадовільним. Поруч з наявністю цілого ряду норм законів та підзаконних актів (Цивільний, Цивільний процесуальний, Арбітражний процесуальний кодекси, Закони України “Про арбітражний суд”, “Про товарну біржу” та ін.), якими передбачена можливість вирішення спорів третейськими судами, не існує єдиного нормативного акту, яким би було належним чином врегульовані питання створення і функціонування третейських судів, порядок розгляду спорів у цих установах і т. ін. Більш того, щодо деяких питань держава фактично сприймає початок вирішення спору третейським судом як спробу ухилення від відповідальності і не визнає факти звернення до третейських судів в якості підстав для призупинення застосування штрафних санкцій.

В залежності від специфіки спорів та сторін у спорах діяльність третейських судів регулюється Додатком №2 “Положення про третейський суд” до Цивільного процесуального кодексу України, введеним у дію Законом УРСР № 1501-06 від 18 липня 1963 р., та “Положенням про третейські суди для вирішення господарських спорів між об’єднаннями, підприємствами організаціями та установами”, затвердженим постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР № 121 від 30 грудня 1975 р. Але до останнього часу у Верховній Раді України не було на розгляді жодного законопроекту, який би міг врегулювати дане питання на належному рівні.

Перший варіант проекту Закону України “Про третейські суди в Україні” був розроблений у кінці 1995-1996 роках народним депутатом В. І. Шишкіним та Г. Кацандою – тогочасним головним консультантом Комітету Верховної Ради з питань правової політики. (Даним проект та стаття пана Шишкіна були опубліковані у той час у періодиці). У зв’язку з рішенням Комітету Верховної Ради з питань правової політики його внесення та розгляд у Верховній Раді України були відкладені до прийняття пакету законів у галузі судової реформи в Україні.

На момент прийняття цього рішення члени Комітету не могли передбачити, що процес нормотворчого забезпечення судової реформи настільки розтягнеться у часі. Проте, розвиток суспільних відносин в Україні не стоїть на місці, про що свідчать як завантаженість загальних та арбітражних судів сьогодні, так і підвищення інтересу до третейського судочинства серед певного кола народних депутатів України. На сьогодні необхідність належного нормативного врегулювання роботи третейських судів України логічно випливає з розвитку економічних відносин та тенденцій побудови в Україні громадянського суспільства.

Додатковим поштовхом до роботи в напрямі законодавчого забезпечення діяльності третейських судів можна вважати і прийняття Верховною Радою 5 березня цього року нового Закону України “Про судоустрій”. На жаль на момент написання цієї статті не можна сказати чи підпише даний Закон Президент України, і якою буде взагалі подальша доля судової реформи на Україні. Але, не зважаючи на можливі варіанти розвитку подій щодо судової реформи та реформи процесуального законодавства, необхідність реформи законодавства про третейські суди ні в кого викликати заперечень не повинно. Хотілося б у цьому аспекті ще раз закцентувати увагу на тому, що система третейських судів взагалі не входить до органів судової влади.

В нових умовах функціонування економіки неодноразово надходили пропозиції про прийняття базового Закону “Про третейські суди”, нарешті, дане питання зсунулось з мертвої точки. В даний момент на розгляді у Верховній Раді України знаходиться два альтернативних проекти Закону України “Про третейські суди”. Перший внесений народними депутатами України Пересуньком С.І., Шаровим І.Ф., Шпигом Ф.І. та Янковським М.А., №6263, другий внесений народним депутатом Кінахом А. К., №6263-1. Найближчим часом передбачається внесення народними депутатами Шишкіним В. І. та Коліушком І. Б. третього альтернативного проекту (необхідно звернути увагу читачів, що даними проектами не передбачено скасування діючого Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”).Отже, спробуємо коротко охарактеризувати усі три.

Перший проект (№6263), на думку фахівців “Центру політико-правових реформ”, є досить невдалим. Фактично цим проектом передбачено створення третейських судів для вирішення спорів виключно між юридичними особами. Виключається можливість функціонування постійно діючих третейських судів. Питання формування та функціонування третейських судів, порядок розгляду справ врегульовані дуже поверхово. Достатньо, мабуть, сказати, що проект складається лише з восьми статей.

Щодо проекту А. К. Кінаха, (№6263-1), та проекту В. І. Шишкіна і І. Б. Коліушка, який було розроблено на основі першого варіанту законопроекту від 1996 р., то слід зазначити, що концептуально дані проекти дуже схожі. Обидва проекти враховують існуючу світову практику щодо цього питання. Різниця, здебільшого, полягає у процедурних, термінологічних і деяких редакційних розбіжностях. Слід також зазначити, що проект Шишкіна і Коліушка є краще структурованим і, на відміну від проекту Кінаха, загалом відмовляється від позовного порядку вирішення спорів третейськими судами, хоча і не забороняє вводити саме такий порядок реґламентами постійно діючих третейських судів.

Натомість, проектом Кінаха передбачено створення органу третейського професійного самоврядування – Третейської палати. В принципі таке нововведення можна було б віднести до переваг проекту, якби не занадто стислий обсяг відповідного розділу. Як наслідок перетворення чудової ідеї у суто декларативні норми двох останніх статей проекту.

Обидва законопроекти спрямовані на врегулювання діяльності і сприяння розвитку в Україні третейських судів як специфічного інституту врегулювання спірних правовідносин шляхом досягнення згоди між сторонами без втручання органів державної влади. Передбачається існування двох типів третейських судів:

постійно діючих, які створюються і функціонують як самостійна юридична особа, що забезпечує розгляд спору фахівцями саме в галузі третейського судочинства;

та третейських судів, які створюються лише для вирішення одного конкретного спору, що дозволяє сторонам більш оптимально підбирати склад суду, враховуючи специфіку спірних правовідносин.

 В той же час передбачена і можливість звернення до органів державної влади у випадку незадовільного вирішення спору чи відмови однієї з сторін виконати рішення арбітражу.

Визначені питання формування та реєстрації третейських судів, фінансування їх діяльності, виконання їх рішень. У зв’язку з великою роллю договірних відносин та самоврядних моментів у функціонуванні третейських судів проекти мають досить багато норм, які дозволяють сторонам самостійно визначати процедурні питання розгляду спору. В той же час норми проектів мають і чіткі вказівки щодо всіх етапів діяльності третейського суду за умови, що сторони не зможуть досягнути повної згоди у процедурних питаннях чи будуть недостатньо обізнані у питаннях функціонування третейських судів.

Також проектами урегульовані процес розгляду спору третейським судом, права сторін, процедури доказування, укладання мирової угоди. Слід зазначити, що проект Шишкіна і Коліушка має навіть окремий розділ “Докази”, що зможе суттєво полегшити роботу третейського судді, особливо при вирішенні складних спорів. В обох проектах перелічено коло осіб, які не можуть бути третейськими суддями та коло юридичних осіб, які не можуть створювати третейські суди і звертатися до діючих.

Аналізуючи розбіжності двох останніх проектів важко визначити більш оптимальний. Можливим виходом з цієї ситуації, мабуть, є об’єднання зусиль авторів та створення єдиного тексту законопроекту, який би взяв все краще з двох та, будемо сподіватись, отримав би у процесі розробки додаткові позитивні доробки.  Окрім того, створення єдиного проекту дозволило б уникнути зайвих складностей при прийнятті остаточного варіанту Закону Верховною Радою.

Усі три проекти зараз знаходяться на еспертизі у Німецькому фонду міжнародного правового співробітництва, результати якого очікуються восени. Тоді ж вони будуть внесені на розгляд Комітету з питань правової політики і по тому – Верховної Ради України.

З повним текстом законопроекту можна ознайомитися на веб-сайті  “Законопроекти України” за адресою www.zakon.com.ua.