preloader

Що вас цікавить?

Основні засади правового регулювання адміністративних процедур

28.04.2004
Публічна адміністрація /
Адміністративна процедура

Стаття – Ігор Коліушко, Віктор Тимощук. Адміністративна реформа для людини (науково-практичний нарис), за загальною редакцією І.Б.Коліушка. – К.: Факт, 2001. – С.13-46. далі


Адміністративна реформа для людини (науково-практичний нарис), за загальною редакцією І.Б.Коліушка. – К.: Факт, 2001. – С.13-46.

До сьогоднішнього дня регулювання процесуальної (процедурної) діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування є однією з найболючіших проблем в правовому полі України. Зокрема, більшість відносин є або неврегульованими взагалі, або врегульованими підзаконними нормативними актами, або врегульованими в деяких законах, але фрагментарно і суперечливо. Саме тому, одним із засобів прискорення адміністративної реформи в Україні має стати нормативний акт, який регулюватиме процесуальні відносини органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з одного боку з громадянами і приватними юридичними особами з іншого.

Найбільш поширеними видами адміністративно-процедурних відносин є відносини, що складаються при здійсненні проваджень у справах:

1) за заявами фізичних та юридичних осіб, в тому числі з надання управлінських послуг;

2) за ініціативою органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, в тому числі в порядку здійснення їх контрольних повноважень;

3) щодо притягнення органами виконавчої влади та місцевого самоврядування фізичних та юридичних осіб до адміністративної відповідальності;

4) за скаргами фізичних та юридичних осіб.

Законодавче впорядкування таких відносин є необхідним насамперед для того, щоб захистити права і інтереси приватних суб’єктів, а також, щоб врегулювати діяльність органів влади, чого вимагає Конституція України, відповідно до якої “органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України” (частина друга статті 19).

Закон про адміністративну процедуру може бути прийнято у формі єдиного кодифікованого акта або ж у формі декількох законодавчих актів, які врегульовують окремі інститути адміністративно-процедурної діяльності. Одразу необхідно зазначити, що іноземний досвід кодифікації законодавства про адміністративну процедуру є достатньо обмеженим, адже відповідні кодифіковані акти в західних демократичних країнах почали з’являтися лише в останні десятиріччя, а то й роки. Наприклад, в Німеччині закон про адміністративну процедуру було прийнято в 1976 році, в Данії аналогічний закон введено в дію протягом 1986-1987 років, в Італії адміністративну процедуру кодифіковано законом від 1990 року, а в Нідерландах відповідний закон набув чинності в 1994 році.

До речі, перший закон про адміністративну процедуру в країнах Західної Європи було прийнято в Іспанії в 1958 році, в той же час в колишніх соціалістичних Угорщині та Польщі теж були прийняті аналогічні кодекси (відповідно в 1957 та 1960 роках). Згодом і в Іспанії, і в нових європейських демократичних країнах законодавство про адміністративну процедуру було оновлено відповідно до сучасних вимог захисту прав людини та демократичних засад управління. Але не всі країни здійснили кодифікацію. Зокрема, у Франції, яка по-праву вважається “батьківщиною” класичного адміністративного права, законодавство про адміністративну процедуру залишається некодифікованим.

Україна правильно вирішила йти шляхом прийняття єдиного кодифікованого акта про адміністративну процедуру. При підготовці такого законопроекту необхідно знайти розумний компроміс між двома найважливішими цілями адміністративної процедури: забезпеченням дотримання прав приватних осіб та створенням умов для ефективної діяльності адміністрації. Можна стверджувати, що прийняття парламентом такого законодавчого акта буде справжнім “проривом” у проведенні адміністративної реформи та визначним досягненням вітчизняної адміністративно-правової науки. Адже справедливо вважається, що реформа адміністративного права і адміністративних установ є необхідним другим кроком правової реформи після прийняття Конституції.

На даний момент робочою групою Міністерства юстиції України підготовлено проект Кодексу загальних адміністративних процедур України (в даній публікації аналізується текст проекту станом на 25 січня 2001 року). В преамбулі проекту визначено, що “цей Кодекс визначає процедури розгляду та вирішення індивідуальних адміністративних справ фізичних і юридичних осіб та оскарження індивідуальних адміністративних актів”. При цьому зі змісту проекту випливає, що мова йде переважно про справи за заявами фізичних та юридичних осіб (хоча фрагментарно згадується і категорія справ за ініціативою органів), а також про адміністративне оскарження – тобто оскарження до вищестоящого органу або особи.

Перш за все необхідно визначитися з термінологією, яка має відношення до з’ясування сутності адміністративних процедур та їх правового регулювання. При цьому, потрібно поставити собі за мету при роботі над відповідним законопроектом зробити його мову максимально доступною, адже він розрахований на широкі кола громадян. Учасниками адміністративно-процедурних відносин є заявник, уповноважений орган, а також заінтересовані особи. Західні експерти, зокрема німецький професор Отто Люхтергандт, наголошує, що є окрема категорія учасників – “адресат адміністративного акта”. Мова йде про “втручальну” діяльність, і майбутній адміністративний акт стосуватиметься цієї особи безпосередньо, тож вона на відміну від заінтересованої особи повинна автоматично ставати учасником провадження.

Під “індивідуальною адміністративною справою” ми розуміємо “справу, що стосується конкретних фізичних або юридичних осіб, яка розглядається органом виконавчої влади чи місцевого самоврядування (надалі – уповноважений орган) та вирішується шляхом прийняття індивідуального адміністративного акта”. При цьому враховуючи, що адміністративний акт може бути не лише індивідуальним, але й нормативним чи договірним (адміністративна угода), як наприклад у Франції, а також, те що адміністративний акт може бути виражений не лише в письмовій формі, ми пропонуємо використовувати саме термін “індивідуальний адміністративний акт” і визначати його як “виражене в будь-якій формі рішення уповноваженого органу в індивідуальній адміністративній справі”.

До речі, в законодавстві деяких країн окремі “поточні” заходи адміністрації не вважаються адміністративним актом. Наприклад, за законодавством Польщі надання дозволу на певну діяльність є адміністративним актом, а реєстрація такого дозволу – ні. Проте відмова в реєстрації з боку службовця, на якого покладені такі обов’язки, вважається адміністративним актом.

Виходячи з викладеного вище, адміністративну процедуру можна визначити як встановлену законодавством послідовність (порядок) процедурних дій у межах певних стадій провадження в індивідуальній адміністративній справі. А за процедурами розгляду скарг (позовів) громадян на рішення, дії та бездіяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб у судах пропонується закріпити поняття “адміністративний процес”, подібно до кримінального та цивільного процесу.

Отже, предметом регулювання адміністративно-процедурного кодексу повинні бути відносини, що складаються при здійсненні проваджень у справах: 1) за заявами фізичних та юридичних осіб, в тому числі з надання управлінських послуг; 2) за ініціативою органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, в тому числі щодо здійснення їх контрольних повноважень; 3) за скаргами фізичних та юридичних осіб.

В багатьох країнах законом про адміністративну процедуру регулюються також відносини щодо накладання адміністративних стягнень, а також щодо підготовки підзаконних нормативних актів. В деяких країнах, наприклад в Нідерландах, цим же законом регулюється і судове оскарження адміністративних актів. На нашу думку, було б доцільно включити до адміністративно-процедурного кодексу і процедурну частину Кодексу про адміністративні правопорушення, залишивши для останнього суто матеріальні норми, але більшість науковців не підтримують таких змін. Крім того, в Україні існує проект Закону “Про нормативно-правові акти” (з незрозумілою, правда, долею), а також паралельно готується проект Адміністративно-процесуального кодексу, який регламентуватиме судовий адміністративний процес. Всі ці фактори також впливають на визначення предмету регулювання проекту адміністративно-процедурного кодексу.

Досить гостро в Україні стоїть питання винятків по колу суб’єктів, на яких поширюватиметься дія цього кодифікованого акта. Найбільш проблематичним є урядовий рівень. Звичайно, в демократичних європейських країнах сама постановка цього питання є дивною, адже як правило, ні уряд, ні навіть міністерства індивідуальних адміністративних актів не приймають. Зважаючи на нашу специфіку, поки Кабінет Міністрів України буде вирішувати індивідуальні адміністративні справи, ця діяльність Уряду також має бути законодавчо регламентованою. Тим більше, ми не повинні допустити в перелік винятків таких суб’єктів як податкові та митні органи, тощо.

Загалом можна відзначити, що незважаючи на структуру законів про адміністративну процедуру в різних європейських країнах, предмет регулювання і самі підходи до регулювання адміністративних процедур є достатньо подібними. Можна сказати навіть більше – протягом останніх років напрацьовано ряд обов’язкових вимог до нормативного регулювання адміністративних процедур, тобто принципів (або обов’язкових стандартів) при незабезпеченості яких важко говорити про якість такого регулювання, а відповідно і про створення умов для ефективної діяльності адміністрації, і особливо – про захист прав та свобод громадян та приватних інституцій у відносинах з державою.

До таких принципів можна віднести: верховенство права, законність, відкритість, публічність, підконтрольність, обов’язковість мотивування рішень, обмеження дискреційної влади та гарантування правового захисту. Більшість з цих принципів задекларовані і в проекті Кодексу загальних адміністративних процедур України, але механізми їх реалізації вимагають додаткової уваги, і навіть саме розуміння – додаткового пояснення.

Так, принцип верховенства права або німецький відповідник – принцип правової держави має багато критеріїв. За словами німецьких фахівців таких критеріїв близько 40, але головними, серед тих, що мають відношення стосовно адміністративних процедур можна назвати: пріоритет прав і свобод людини в державній діяльності; гуманізм і справедливість; неприпустимість ототожнення права та закону, і тим більше – підзаконного нормативного акта. Цей принцип можна вважати ключовим, адже саме гуманний та справедливий підхід до вирішення будь-якої справи, визнання людини головною соціальною цінністю є тими досягненнями, в яких знаходить відображення сама мета адміністративної реформи – зміна ідеології держави: не управління суспільством, а служіння людині і суспільству.

При цьому, ми повинні зробити все можливе, щоб принцип верховенства права не просто формально декларувався, а став реальним інструментом захисту прав людини. До речі, іноземний досвід дає підстави стверджувати, що саме завдяки реалізації цього принципу держава в особі її органів та чиновників отримує “людське обличчя”, а не залишається бездумною безжалісною машиною.

Другим стрижневим принципом є принцип законності. Цей принцип означає, що повноваження і організація діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування визначається законом як актом парламенту. Тобто органи влади, їх посадові та службові особи можуть вживати лише ті заходи, які їм дозволені законом.

Загальновизнаним європейським принципом державного управління є принцип відкритості та прозорості. “Відкритість і прозорість є також необхідними інструментами забезпечення верховенства права, рівноправності перед законом і звітності”. Тут необхідно звернути увагу на два різні підходи в Європі. Так, у Німеччині, в Нідерландах, як і в більшості інших країн Європи відкритість зводиться до можливості учасників адміністративної справи знайомитися з матеріалами справи, при цьому більш важливим є захист державної, комерційної таємниці та приватної інформації. Навіть заінтересовані особи, щоб отримати інформацію мусять спочатку довести, що рішення по даній справі може вплинути на їх права та інтереси.

Лише про початок провадження в адміністративній справі мають повідомлятися всі заінтересовані особи. Якщо справа стосується великої кількості осіб, таке сповіщення повинно проводитися шляхом широкого інформування. В законодавстві деяких країн є обов’язок адміністративних органів оприлюднювати (публікувати) адміністративні акти, або навіть проекти таких актів, або обов’язок заявників інформувати потенційних зацікавлених осіб про свої наміри, наприклад, обов’язок власника земельної ділянки розмістити інформацію про план будівництва з відповідним проектом.

Заявникові та особам, яких стосується адміністративний акт має повідомлятися вся дотична інформація, якою орган володіє, за деякими винятками, зокрема, пов’язаними з вимогами національної безпеки. Слід погодитися з думкою, що доцільно також запроваджувати механізми повідомлення заявникам та заінтересованим особам інформації про рух справ, зокрема, про заслуховування експерта чи свідка, проведення інших процедурних дій. Уповноважений службовець повинен надавати сторонам інформацію ще до того, як вони використають своє право бути заслуханим. Повинні надаватися для ознайомлення і протоколи чи звіти слухання справи, якщо їх ведення передбачено законодавством.

В північноєвропейських країнах (зокрема, в Швеції, Фінляндії) відкритість є ключовим принципом функціонування державного апарату та держави в цілому. В цих країнах крім того, що є абсолютно відкритою інформація про органи влади та їх діяльність (закінчуючи заробітною платою найвищого службовця чи політика) будь-яка особа може без будь-яких перешкод знайомитися з інформацією в будь-якій адміністративній справі, зокрема завдяки Інтернету, навіть якщо не має жодного відношення до цієї справи. Загалом же, загальною тенденцією в Європі є спрямованість на максимальну відкритість, оскільки саме відкритість вважають головним засобом боротьби з корупцією, а ця проблема є дуже гострою для України.

Не менш важливим є принцип публічності. Цей принцип означає, що рішення має прийматися публічно, тобто якщо рішення по справі може стосуватися конкретних осіб, то такі особи повинні бути повідомлені про існування такої справи та про свою можливість взяти участь в такій справі. І насамперед, має бути забезпечене право особи бути вислуханим компетентним службовцем. Винятки з цього правила можуть допускатися лише у разі необхідності прийняття негайного рішення, тобто якщо справа вимагає негайного вирішення.

Можна тут виділити обов’язок заслухати громадянина як мінімум хоча би перед прийняттям “обтяжуючого” акта, а також обов’язок проведення слухання справи, якщо справа стосується не лише однієї особи, а декількох, і тим більше якщо інтереси цих осіб є різними. Особливу увагу необхідно звернути на справи, які мають велике суспільне значення, тобто стосуються великої кількості осіб чи навіть територіальних громад. Інформація щодо таких справ має поширюватися публічно, а рішення – оприлюднюватися.

До речі, порушення права бути вислуханим за словами німецьких та нідерландських практиків є найбільш поширеним порушенням адміністративної процедури. Саме через це порушення в більшості випадків і приймаються незаконні або невиважені рішення, адже як правило, більшість скарг обгрунтовується саме тим, що не враховано певні обставини справи. В цих же країнах є й інші приклади забезпечення права бути вислуханим. Так, нині в Берліні стоїть питання про розширення аеропорту. З цього приводу більше 100 тисяч осіб подали свої скарги на даний проект. І для того, щоб вислухати кожного з них, спеціально виділено декілька десятків службовців, які вислуховують цих громадян і фіксують їх аргументи.

Одним з базових принципів адміністративної діяльності є принцип підконтрольності. Цей принцип означає, що уповноважені органи влади повинні підлягати обов’язковому контролю з боку інших органів влади. Тут важливо виділити деякі моменти. По-перше, визнається, що скарга на акт подається спочатку до органу, який прийняв акт. Цим забезпечується можливість органу самостійно виправити свою помилку. До того ж це гарантія кваліфікованого перегляду.

По-друге, визнається обов’язковою стадією оскарження – адміністративне оскарження, тобто оскарження до вищестоящого органу або особи. Це не лише сприяє “розвантаженню” адміністративних судів та ефективному, швидкому і дешевому перегляду рішення, але й забезпечує можливість переглянути рішення на предмет його доцільності (виваженості), адже суди не можуть втручатися у владу адміністрації і переглядають рішення лише на предмет його законності. Нарешті завжди визнається гарантована можливість оскарження адміністративного акта в судовому порядку.

Що стосується спеціальних апеляційних адміністративних інстанцій, то на нашу думку з цього приводу необхідно зробити декілька зауважень. По-перше, завжди бажано, щоб скарги розглядали не ті службовці, які готували рішення, що оскаржується. По-друге, коли має місце достатньо великий обсяг скарг є доцільним утворення окремих органів чи структурних підрозділів по розгляду скарг. Важливим є питання правового статусу та складу таких органів.

Наприклад, в проекті Кодексу загальних адміністративних процедур України передбачено, що такі апеляційні органи є спеціальними підрозділами центральних органів виконавчої влади, і складаються вони з професійних юристів, які призначаються на посади та звільняються з посад Урядом за обов’язковою участю в цьому процесі Міністра юстиції. Тут теж виникають різні питання. Чи не доцільніше зробити пріоритетним завданням створення потужних адміністративних судів, адже ці апеляційні органи вимагають і кваліфікованих кадрів, і певного фінансування? Чому можливість створення таких органів передбачена лише на рівні центральних органів виконавчої влади, адже переважна кількість скарг подається на найнижчих рівнях місцевого самоврядування? Який сенс ієрархічної підпорядкованості арбітрів Міністру юстиції?

На нашу думку, заслуговує на увагу досвід організації апеляційних органів в окремих європейських країнах. Так, в Нідерландах є поширеною практика, коли в муніципалітетах утворюються спеціальні дорадчі комісії по розгляду скарг на розпорядження муніципалітету. Члени комісії обриються муніципальним парламентом з числа місцевих жителів. Рішення комісії носить дорадчий (рекомендаційний) характер. Точніше, якщо комісія відмовляє в задоволенні скарги, таке рішення є остаточним. Якщо комісія задовольняє скаргу, то секретар комісії, яким є працівник юридичної служби муніципалітету, готує проект рішення комісії і направляє його уповноваженому суб’єктові для прийняття остаточного рішення. В абсолютній більшості випадків влада прислухається до рекомендацій дорадчих комісій. Подібна практика організації спеціальних апеляційних органів є і в деяких землях та містах Німеччини.

Саме такий “непрофесійний” розгляд скарг забезпечує достатньо об’єктивний їх розгляд та гуманний підхід, а також сприяє збільшенню довіри громадян до влади. Тому доцільно передбачити альтернативну можливість створення як професійних, так і непрофесійних органів чи підрозділів по розгляду скарг.

Всі рішення органів влади повинні бути мотивованими, в тому числі з посиланням на правові норми. Мотиви ці повинні бути повідомлені особі, якої стосується рішення. Якщо акт письмовий, то в рішенні повинні бути зазначені і мотиви, і правове обгрунтування, і порядок оскарження. Якщо адміністративний акт усний, то мотиви повинні бути роз’яснені особі, і якщо вона не погоджується з прийнятим рішенням, то акт має бути оформлений письмово та виданий особі. “Необхідно також вказувати причини, з яких не взяті до уваги аргументі чи доказові елементи, надані однією із сторін”. Навіть якщо рішення прийнято за власним розсудом, в акті все одно мають бути наведені мотиви, якими керувався орган.

Взагалі новим для українського адміністративного законодавства є принцип обмеження юридичними критеріями дискреційної влади. Зокрема такими обмежувачами є: обов’язок діяти виважено (розсудливо) та використовувати владу саме для тих цілей, для яких вона надана. Наприклад, в параграфі 40 Закону ФРН про адміністративну процедуру визначено, що “якщо орган влади має право виносити рішення за власним розсудом, він повинен діяти відповідно до цілей наданих йому повноважень та дотримуватись законодавчих меж”.

Фундаментальним принципом і адміністративних процедур, і взагалі правової держави є принцип гарантованого правового захисту – тобто можливості захисту, в тому числі – судового, впродовж усього провадження по справі, а також можливість оскарження процедурних дій, бездіяльності та рішень. Конституція України теж закріпила цей принцип в статті 55. Але відрізняються підходи як в тлумаченні аналогічної норми в різних країнах, так і в специфіці регламентації порядку оскарження індивідуального адміністративного акта. Є особливості в оскарженні поведінки посадових та службових осіб, на відміну від оскарження адміністративного акта. Цьому питанню присвячено окремий матеріал в даному збірнику.

Необхідно зупинитися на ряді інших правових проблем адміністративної процедури. Зокрема, дискусійним залишається питання строків провадження в справі. Наприклад, в проекті Кодексу загальних адміністративних процедур України встановлено за загальним правилом тридцятиденний або п`ятнадцятиденний (якщо справа не вимагає додаткової перевірки) строк розгляду справи за заявою. Передбачена можливість продовження уповноваженим органом строків розгляду справи, але “не більше ніж на п’ятнадцять днів, із винесенням обґрунтованого рішення про продовження строків, про що письмово повідомляється суб’єкту звернення”.

Німецький досвід застерігає від формального підходу до визначення строків провадження в індивідуальних адміністративних справах. Вважається, що окремі провадження взагалі неможливо поставити в строкові рамки. Зокрема, мова йде про “втручальну” діяльність та про складні провадження за заявами, наприклад, про отримання дозволу на будівництво АЕС, адже тут потрібно багато погоджень, експертиз, слухання тощо.

При встановленні строків ми маємо пам’ятати для чого вони встановлюються – для стимулювання органу і конкретного службовця діяти. Але обмеження строками не повинні впливати на якість вирішення справи. Адже службовець швидше дасть негативну відповідь для заявника на будь-якій формальній підставі, якщо буде очевидним, що в нього не має часу для вирішення справи, ніж порушить встановлений законом строк.

Тому доцільно диференційовано визначати строк провадження щодо управлінських послуг у конкретних законах, що регулюють порядок надання цих послуг, з урахуванням складності процедури та практики. В інших провадженнях, насамперед, втручальних для стимулювання органу до діяльності можна робити акцент саме на процедурних строках, наприклад, встановити строк, коли має бути розпочато слухання по справі або встановити періодичність інформування зацікавлених сторін про рух справи тощо.

На нашу думку, має бути надана можливість пролонгації строків за згодою заявника. Адже саме заявнику вирішувати чи добре працював орган у його справі, і в такому випадку заявник очевидно дасть згоду на продовження строку аби отримати позитивний результат, або погано працював чи зовсім не працював, і тоді може бути, що особа буде зацікавлена в отриманні навіть негативного акта аби мати можливість його оскаржити.

Якщо враховувати, що пропонується доповнити проект Кодексу нормами про порядок регулювання проваджень за ініціативою уповноважених органів при здійсненні контрольних повноважень, то вимагають правової регламентації не тільки підстави проведення контрольних перевірок та особливості підготовки до перевірок, зокрема попередження про перевірку, порядок витребування документів тощо, але й строки та періодичність здійснення контрольних перевірок.

Цікавим у питанні строків є досвід Нідерландів. Так, більшість з процедурних строків є достатньо великими за нашими уявленнями. Наприклад, строк розгляду заяви чи скарги за загальним правилом від десяти до чотирнадцяти тижнів, строк наданий органу для підготовки письмового акта – шість тижнів після слухання справи. Тобто як і в Німеччині, законодавець віддав перевагу якості вирішення справи над швидкістю. Але в тому ж законодавстві Нідерландів є правило про те, що якщо особа не отримала відповіді по своїй заяві у визначений строк (всі відносини між адміністрацію і особою здійснюються тільки в письмовій формі), то вважається, що прохання особи, викладене в заяві, задоволено.

Деякі фахівці рекомендують закріплювати специфічний обов’язок “діяти у сприятливий момент, оскільки важливою проблемою є забезпечення оперативності ухвалення адміністративного рішення”. І хоча ми не є прихильниками оціночних категорій в законодавстві, але без них неможливо обійтися, адже закон не може передбачити всіх випадків, які можуть виникати в житті.

Досить гостро стоїть і питання оплатності та визначення вартості адміністративних процедур. За загальним правилом, нести витрати по справі повинна сторона, яка ініціювала провадження. Винятком з цього правила можуть бути випадки, коли при втручальній діяльності витрати можуть покладатися на приватну особу, наприклад, коли при здійсненні контрольних повноважень були виявлені правопорушення з боку громадянина чи юридичної особи.

Складнішим є питання визначення розміру оплати. Найкраще, звичайно, якщо приватні ініціатори провадження відшкодовують собівартість провадження. Але якщо мова йде про нескладні провадження, це можливо і реально. Якщо ж вимагається проведення експертиз, перевірок, великої кількості погоджень тощо, то собівартість таких проваджень є достатньо високою. При цьому необхідно пам’ятати, що органи влади утримуються на гроші платників податків, і було б цинічно перетворювати державу на комерційне підприємство. До того ж більшість заяв, з якими звертаються приватні суб’єкти до влади спрямовані на реалізацію прав та свобод, гарантованих Конституцією.

До речі в Німеччині, плату за управлінські послуги умовно називають “збір” і розмір цього збору в більшості випадків є встановленим в законодавстві. При визначенні розміру збору враховуються критерії: собівартості, конституційності (тобто можливість обмеження певних прав вартістю процедури і відповідність такого обмеження гарантіям Конституції) і доцільності. Інколи використовуються також непрямі критерії визначення розміру збору, наприклад, потенційні доходи від діяльності, на яку дається дозвіл. В інших провадженнях, тобто крім управлінських послуг, не сплачується збір, адже наперед неможливо визначити вартість такого провадження, а покриваються витрати. При цьому існує правило (на жаль, не відомо наскільки воно формальне), що покривається близько 10% витрат.

В Нідерландах всі послуги які надаються адміністрацією, в тому числі “найдрібніші” довідки є платними. Розмір плати за одну й ту ж послугу може суттєво відрізнятися в різних муніципалітетах, оскільки саме останні встановлюють тарифи плати. Незвичайним для нас є і порядок оплати складних проваджень. Так, спочатку особа повинна заплатити за розгляд заяви (подання скарги є безоплатним!), а в результаті позитивного вирішення справи додатково необхідно внести плату за сам дозвіл, наприклад, дозвіл на будівництво тощо.

Розгляд зазначених вище питань показує наскільки складним є процес кодифікації законодавства про адміністративну процедуру, але якщо інші країни пройшли цей шлях за декілька десятків років, то ми повинні зробити цю роботу в набагато коротші строки. При цьому ми вже маємо одну перевагу – інформацію про іноземний досвід застосування аналогічного законодавства.