Що вас цікавить?

Непідприємницькі юридичні особи в Цивільному кодексі України

19.10.2004
Професійне самоврядування

Відповідно до теорії цивільного права та світового досвіду нормативного регулювання діяльності третього сектору основним критерієм поділу НПО на установи та товариства є організаційна ознака.


Тобто, товариство – це в першу чергу об’єднання осіб і їх зусиль з метою досягнення статутних цілей, ознакою ж установи є консолідація різноманітних майнових ресурсів з аналогічною метою. Хоча в основу класифікації непідприємницьких юридичних осіб нового Цивільного кодексу України, вочевидь, закладався аналогічний критерій, що підтверджує частина перша статті 81 ЦК, під час роботи над проектом кодексу дана ідея була знівельована. Фактично на сьогодні  основним критерієм поділу на товариство та установи є можливість участі засновника(ів) в управління юридичною особою. Нажаль аналогічне розуміння поділу існує і в багатьох практиків[1]. Зупинимось на цьому питанні більш докладно.

Цивільний кодекс визначає, що товариство – це „організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві . Товариство може бути засновано однією особою, якщо інше не встановлено законом” (ч. 2 ст. 83). В свою чергу „непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками” (ч. 1 ст. 85). Дане визначення не має принципових недоліків, якщо не акцентувати увагу, по-перше, на можливості створення непідприємницького товариства однією особою, по-друге, на відсутності докладного визначення ознаки неприбутковості товариства. Тобто, чинна редакція статті 83 допускає створення з одного боку непідприємницького товариства закритого типу, коли поява нових членів неможлива взагалі або залежить лише від волі засновника, а з іншого допускається, що метою діяльності такого товариства може бути задоволення потреб, які прямо не пов’язані з отриманням прибутку засновником.

Отже, теоретично можна стверджувати, що відповідно до норм ЦК можливе створення непідприємницького товариства однією особою з метою опосередкованого задоволення майнових потреб інших осіб незалежно від соціально-економічного становища останніх. Зрозуміло, що це суперечить чинному Закону Україні „Про об’єднання громадян”, але норми даного Закону давно застаріли і не можуть слугувати орієнтиром чи серйозним контраргументом. Залишаються норми податкового законодавства, які зведуть таку ідею нанівець, але не з точки зору неможливості створення описаного „неприбуткового” товариства, а з точки зору ефективності та прибутковості його діяльності.

Звичайно при розгляді тексту ЦК під подібним кутом зору в першу чергу виникає думка про необхідність уточнення визначення неприбуткового товариства в новому спеціальному Законі. Проте, після вивчення норм ЦК, які визначають порядок створення та функціонування такої організаційно-правової форми юросіб як установа, зазначена думка втрачає значну частину своєї привабливості. Зокрема, частина третя статті 83 ЦК закріплює, що „установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом  об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна”. Як наслідок приватні установи, а точніше засновники, які особисто здійснюють управління установами, на зразок аналітичних центрів, приватних навчальних та науково-дослідних закладів і т. ін., опиняються в досить невизначеному стані. З одного боку, якщо вони – свідомі громадяни, які дотримуються букви закону, вони зобов’язані усунутись від керівництва, з іншого наслідки такого усунення будуть в переважній більшості випадків негативними. Вихід – перетворення установи в непідприємницьке товариство закритого типу, що, звичайно, вирішує проблему, не суперечить законодавству, проте не відповідає фактичній організаційно-правовій формі. Ще професор Покровський в своїй класичній праці „Основні проблеми цивільного права”, аналізуючи специфіку статусу юридичної особи, зазначав, що “…до форму юридичної особи можуть відноситись не лише спілки; вже в пізньому римському праві ця форма була пристосована й для так званих установ (Stiftungen, foundations). Ті або інші цілі (піклування про бідних, насадження освіти й т.п.) можуть виходити далеко за межі індивідуального життя; тим часом служіння їм може становити найзаповітніше прагнення людини. Через це природно бажання й тут відокремити служіння цим цілям від певного фізичного суб’єкта, надати цьому служінню характер міцності й сталості. Це досягається створенням установ: для постійного служіння зазначеній меті призначається майно й визначаються ті органи, які будуть експлуатувати його відповідно призначенню”.[2]

Ми дозволимо собі передбачити, що при запропонованому Цивільним кодексом визначенні така форма юридичної особи як установа фактично виявиться мертвою. Уявляється, що в формі установ існуватимуть лише фонди, які взагалі-то є специфічним видом установ, якщо не окремою організаційно-правовою формою. До речі, саме щодо усунення засновників від управління фондами заперечень немає, внаслідок особливостей форм та видів діяльності, а також їх цілей.

В рамках даної статті хотілося б звернути увагу і на розуміння специфіки установи науковцями і практиками, як виключно непідприємницької форми юридичної особи. Звичайно світовий досвід та наукові праці підтверджують цю позицію, погоджуємося з нею і ми. Але при аналізі Цивільного кодексу України 2003 року виникають сумніви щодо аксіоматичності даного твердження.

Відсутність прямого посилання на заборону підприємницького характеру діяльності установи ще не дозволяє зробити такого висновку. Умовно можна стверджувати, що ЦК передбачає виключно непідприємницький характер установи, лише виходячи з норм статті  86 „Здійснення підприємницької діяльності непідприємницькими товариствами та установами”, але частина третя статті 83, яка містить визначення установи, зазначає лише, що „установою є організація, створена … для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього [переданого засновниками – Д.У.] майна.”. Але мета на практиці може бути і підприємницькою, якщо суворо слідувати букві закону. Наприклад, може бути створена установа з метою забезпечення майнових потреб засновників та членів їх сімей шляхом використання переданого їй у користування торгівельного комплексу.

Звичайно, перелічені недоліки нового ЦК можна назвати надуманими з точки зору практики, але тоді постає питання доцільності реформування нормативної бази взагалі. Адже практика, особливо на теренах колишнього СРСР, демонструє здатність пристосовуватись практично до будь-якого законодавства і часто негативно сприймає навіть позитивні зміни в нормативному регулюванні. Як відомо, сьогодні абсолютна більшість недержавних неприбуткових установ функціонує як об’єднання громадян з закритим формальним членством. Тобто реальне керівництво організацією здійснює одна особа чи обмежене коло осіб, які і займають керівні посади в установі, інші учасники (а часто і засновники) об’єднань існують лише де-юре для відповідності вимогам законодавства. Нажаль, ЦК не дозволяє відмовитись від такого методу функціонування неприбуткових установ, навпаки, норми щодо можливості зміни мети діяльності та структури управління установи за рішенням суду (див. чч. 1-3 ст. 103 ЦК) примушують ставитись до цієї форми юрособи більш ніж обережно.

Окремо хотілося б зупинитись на поділі юридичних осіб на юридичні особи приватного та публічного права відповідно до положень частини другої статті 81 Цивільного кодексу. При загалом позитивному сприйнятті ідеї чіткого закріплення такого поділу в українському законодавстві ми не бачимо серйозного обґрунтування для визначення його критеріїв саме в Цивільному кодексі, оскільки частина третя тієї ж 81-ої статті прямо зазначає, що даним кодексом “… встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права“, а “порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом”.

Окрім цього, ми не розуміємо підстав звуження кола непідприємницьких юридичних осіб публічного права. Визначення юрособи цього виду виключно за ознакою наявності розпорядчого акту Президента України, органу державної влади, влади Автономної республіки Крим чи місцевого самоврядування про створення особи є з одного боку занадто розмитим, а з іншого завузьким. Занадто розмитим визначення виглядає в зв’язку з відсутністю чіткого критерію, що необхідно вважати розпорядчим актом, яким створюється юридична особа, про що ми ще згадаємо нижче. Обмеженість визначення полягає у тому, що воно не охоплює політичні партії, які відповідно до сучасної світової практики та теорії є саме публічно правовими утвореннями.

Підтверджує дану позицію і чинний Закон “Про політичні партії в Україні”, що визначає партію як  зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах, і що створюється та діє лише зі всеукраїнським статусом (ст.ст.2,3). Тобто, у випадку партій ми хоч і маємо справу з умовно приватною ініціативою, але, зважаючи на рівень представництва та основну мету діяльності, елемент приватності в діяльності партії є не більшим ніж у будь-якої юридичної особи створеної за наказом органу влади. Не слід забувати, що в органах влади також працюють звичайні люди, а отже елемент суб’єктивності і, як наслідок, приватності залишається в будь-якому випадку. Окрім того, в цивілізованому суспільстві політичні посади, від яких залежить державна та регіональна політика, займають саме представники провідних партій, і взагалі вплив партій на суспільне життя є більш ніж вагомим.

Якщо ж використовувати критерії класифікації Цивільного кодексу України, то фактично ми отримаємо класифікацію не за ознакою публічності, а за ознакою форми власності юридичної особи. Тут необхідно зазначити, що подібний висновок робимо не лише ми. Як свідчить досвід участі в різного роду круглих столах, конференціях та інших подібних заходах, згадані норми статті  81 ЦК не просто трактуються, а безпосередньо сприймаються частиною дослідників саме під таким кутом зору. При цьому цивілістична наука[3] і закордонна практика нормотворення відносять до публічних юридичні особи не стільки за ознакою форми власності та волевиявлення, скільки за їх основною метою та домінуючими сферами діяльності.

Окремим питанням виступає статус державних чи комунальних установ соціального характеру (лікарень, бібліотек тощо), а також підприємств. Відповідно до норм Цивільного кодексу данні юридичні особи є публічними, оскільки створюються вони на підставі розпорядчих актів уповноважених органів влади чи місцевого самоврядування, проте зрозуміло і випливає зі змісту статті 13 Конституції України, що їх участь в цивільних правовідносинах повинна регламентуватись Цивільним кодексом. На нашу думку виходи можливі два:

  • держава спеціальними законами поширює загальні правила гри на ці юридичні особи, але тоді незрозуміло навіщо взагалі було згадувати про їх особливості в рамках ЦК
  • для даних юросіб створюються окремі правила, порушуючи при цьому в тій чи іншій мірі норму статті 13 Конституції про те, що “усі суб’єкти власності рівні перед законом”, оскільки деякі суб’єкти в такому випадку стають дещо “рівнішими”.

Під кінець хотілося б звернути увагу нормотворців, науковців та практиків на неоднозначність положень нового Цивільного кодексу і запропонувати їм об’єднати зусилля з метою вдосконалення другого по важливості після Конституції законодавчого акту. Зокрема вбачається за необхідне усунення проблем розглянутих в даній статті наступним чином:

·        чітко визначити статус і особливості непідприємницьких товариства та установи, визнавши за засновниками право управління останніми;

·        поширити статус юридичних осіб публічного права на політичні партії (а можливо і на деякі інші недержавні утворення, наприклад, на органи професійного самоврядування, створення яких передбачено законами “Про аудиторську діяльність”, “Про третейські суди”, а також проектами законів “Про нотаріат”, “Про адвокатуру”, “Про рієлторську діяльність”), усунувши при цьому можливість поширення такого статусу на державні та комунальні юридичні особи приватного характеру.

Зрозуміло, що думки викладені в статті не претендують на істину в останній інстанції і потребують додаткового обговорення, але порушені питання, на нашу думку, вже найближчим часом можуть завдати шкоди діяльності третього сектору.


[1] Див. наприклад: Н. Гончарова. Юридичні особи в контексті нових ЦК і ГК України//Юридичний вісник України. – 2004 р. – №10, Стор. – 8.

[2] Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М. – 1998. С. 146.

“„…в форму юридического лица могут относиться не только союзы; уже в позднем римском праве эта форма была приспособлена и для так называемых учреждений ( Stiftungen, foundations). Те или другие цели (призрение бедных, насаждение просвещения и т.п.) могут выходить далеко за пределы индивидуальной жизни; между тем служение им может составлять заветнейшее стремление человека. Ввиду этого естественно желание и здесь отделить служение этим целям от определенного физического субъекта, придать этому служению характер прочности и постоянства. Это достигается созданием учреждений: для постоянного служения указанной цели назначается имущество и определяются те органы, которые будут эксплуатировать его соответственно назначению”.

[3] Див. наприклад, Е.О. Харитонов, Н.А. Саниахметова. Гражданское право: частное право. Цивилистика. Физические лица. Юридические лица. Вещное право. Обязательства. Виды договоров. Авторское право. Представительство. – К., 2002. С. 115;

Цивільне право України. Д.В. Боброва, О.В. Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К., 2000. Книга 1. Гл. 14 (Н.С. Кузнєцова, В. В. Луць). С. 127