Міжнародні стандарти запровадження державного фінансування партій

До числа основних документів, які наразі визначають міжнародні стандарти у сфері державного фінансування партій, слід віднести:

1) Правила щодо фінансування політичних партій, прийняті Венеціанською Комісією на 46-му пленарному засіданні у м. Венеція (9–10 березня 2001 року);

2) Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи 1516 (2001) «Фінансування політичних партій», прийняті Постійним Комітетом від імені Асамблеї 22 травня 2001 року;

3) Рекомендації REC (2003) 4 Комітету Міністрів Державам-членам Ради Європи, прийняті Комітетом Міністрів на 835-му засіданні Заступників Міністрів (8 квітня 2003 року), якими було затверджено Спільні правила проти корупції у фінансуванні політичних партій та виборчих кампаній (Додаток);

4) Регламент Європейського парламенту і Ради (ЄС) № 2004/2003 від 4 листопада 2003 року про статус і фінансування політичних партій на європейському рівні.

У межах цих документів всім країнам Європи рекомендовано запровадити державне фінансування політичних партій.

Загалом, необхідність запровадження державного фінансування політичних партій пояснюється двома головними обставинами.

З одного боку, із розвитком демократії та плюралізму у ХХ столітті вплив партій на стан справ у кожній державі став визначальним (через інститут виборів і прихід до влади представників партій на національному, регіональному та місцевих рівнях). Цей факт обумовив підвищений інтерес до діяльності найбільш потужних політичних партій з боку олігархів, які прагнуть впливати на ті сфери, які для них є визначальними.

З іншого боку, з кожним роком обсяг витрат, який є необхідним для нормального функціонування та ведення ефективної політичної боротьби, зростає з кожним днем, що обумовлено, передусім, стрімким розвитком різних видів ЗМІ та суттєвим збільшенням вартості їхніх послуг. Власних коштів (у вигляді членських внесків і внесків приватних осіб) на ефективну політичну боротьбу у таких партій катастрофічно не вистачає, що стимулює (підштовхує) їх до пошуку «додаткових» джерел фінансування. І саме в цей момент «на допомогу» цим партіям приходять гроші з бізнесу – гроші, за допомогою яких, олігархи та фінансово-промислові групи прагнуть у незаконний спосіб лобіювати власні економічні інтереси.

Наслідком існування такої ситуації є те, що партії повністю або частково втрачають свою незалежність (адже відстоюють вже не інтереси своїх виборців, а інтереси тих спонсорів, які й визначають модель їхньої поведінки), а громадяни – інтерес до політичного життя в країні, що в свою чергу ставить під загрозу базові принципи функціонування плюралістичної демократії.

Описана вище проблема в різні періоди була притаманна практично всім країнам Європи. Про це, зокрема, свідчать численні скандали, які мали місце наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття в різних країнах Європи, та охопили практично всю територію нашого континенту.

Враховуючи зазначене, а також беручи до уваги зміст міжнародних документів у цій сфері, з упевненістю можна стверджувати, що запровадження державного фінансування «поточної» (статутної, програмної) діяльності партій переслідує дві основні цілі:

1) надати можливість політичним партіям (передусім тим, які представляють істотну частину електорату) стати фінансово незалежними від окремих фізичних чи юридичних осіб або так званих «промислово-фінансових груп»;

2) запобігти втраті інтересу громадськості до політичного життя у своїх країнах.

Державне фінансування політичних партій, як слушно зазначалося у Пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання і протидії політичній корупції», дозволяє посилити рівень фінансової, організаційної і кадрової спроможності партій, диверсифікувати джерела фінансування партійної діяльності, зменшити рівень залежності партій від великих донорів, зменшити ризики корупції у політиці за рахунок зменшення залежності партій від приватних донорів, компенсувати скорочення кількості членів партій і, відповідно, надходжень від членських внесків, переорієнтувати діяльність партій з постійного пошуку джерел фінансування на внутрішньопартійний розвиток, створити умови для чесної та вільної політичної конкуренції, розвитку нових партій тощо[1].

Запровадження державного фінансування партій вимагає дотримання державами низки принципів, серед яких можна виокремити такі:

1) забезпечення обґрунтованого балансу між державним і приватним фінансуванням (державне фінансування не повинне послаблювати зв’язки між партією та виборцями);

2) запровадження таких критеріїв розподілу державного фінансування, які відповідатимуть вимогам об’єктивності, справедливості та розумності;

3) неприпустимість будь-якого втручання держави у діяльність політичних партій;

4) запровадження обов’язкової фінансової звітності щодо всіх надходжень та витрат партій, які отримують державне фінансування;

5) забезпечення якісного контролю за витрачанням державних коштів (а також інших форм контролю), який має здійснювати ефективний і незалежний ревізійний орган;

6) запровадження ефективної системи заходів юридичної відповідальності, яка повинна передбачати можливість повної або часткової втрати державного фінансування такими партіями, а також примусове відшкодування незаконно витрачених партіями державних коштів.

Зокрема, у розділі «А» Рекомендацій ПАРЄ 1516 (2001) «Фінансування політичних партій» від 22 травня 2001 року йдеться про те, що державне фінансування політичних партій:

а) повинне, з одного боку, визначатися пропорційно до політичної підтримки, яку має партія, з урахуванням таких об’єктивних критеріїв як кількість поданих голосів або здобутих місць у парламенті, а, з іншого боку, надавати новим партіям можливість з’являтися на політичній арені та на чесних умовах конкурувати з більш стійкими партіями;

б) не повинне перевищувати рівня, необхідного для забезпечення фінансової незалежності політичної партії від окремих осіб, адже надмірне державне фінансування партій може призвести до послаблення зв’язків між партіями та їхнім електоратом (йдеться про те, що у партій зникне стимул до виконання взятих на себе зобов’язань, до пошуку нових прихильників партії тощо).

Дмитро Калмиков, експерт Центру політико-правових реформ

---