Краще б ми адвокатували закон про цивільну зброю

Микола Хавронюк,
доктор юридичних наук, професор,
Центр політико-правових реформ

У такому вигляді, як його запропонував пан Юрій Луценко, проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо діяльності Національного антикорупційного бюро (реєстраційний № 1660 від 27 грудня 2014 р.) може бути прийнято, але тільки в дикій африканській країні, в якій ніким і ніколи не чути було навіть міф про цивілізацію, тобто ні про аристотелевську логіку, ні про теорію права і законодавчу техніку, ні про права людини, високий суд, створений для їхнього захисту, та інші моральні, політичні і правові досягнення людства. Між тим, вже наступного дня після реєстрації цей законопроект – як надзвичайну цінність для народу – включено до порядку денного Верховної Ради України.

Проект же, розроблений антикорупційною групою РПР (проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо уточнення їх окремих положень з питань запобігання і протидії корупції та легалізації (відмиванню) доходів», реєстр. № 1406 від 11 грудня 2014 року), який потребує невідкладного прийняття – відсунуто в далеку шухлядку.

Розглянемо, що ж такого цінного запропонував суспільству колишній міністр внутрішніх справ.

1. Щодо ст. 351-1 КК України «Невиконання вимоги Національного антикорупційного бюро України».

Диспозиція і санкція цієї статті дуже прості:

«Невиконання вимоги Національного антикорупційного бюро України або/і його співробітника про надання інформації,–
карається штрафом від ста до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років».

Але відповідно до ст. 11 та інших статей КК України злочином може бути лише суспільно небезпечне діяння.

Просте невиконання вимоги будь-якого державного органу чи посадової особи не може бути злочином, бо очевидно не є суспільно небезпечним – навіть у разі, якби йшлося про невиконання ЗАКОННОЇ вимоги. А у статті 351-1 фактично пропонується встановити кримінальне покарання за відмову назвати себе чи показати дорогу до найближчого лікеро-горілчаного.

КК України містить достатньо (і навіть забагато) підстав кримінальної відповідальності за діяння, які можуть стати на заваді виконанню правоохоронцями своїх обов’язків. Йдеться, зокрема (але не лише), про:

• опір працівникові правоохоронного органу (ч. 2 ст. 342);
• примушування його до виконання явно незаконних дій (ч. 3 ст. 342);
• втручання в діяльність (вплив у будь-якій формі) на працівника правоохоронного органу (ст. 343).

2. Щодо ст. 368-2 КК України «Незаконне збагачення».

Зайве казати про те, що зміст однієї й тієї ж самої статті КК не може тричі змінюватися протягом півроку.

Єдиним виправданням для авторів пропонованої цим проектом редакції статті 368-2 КК є те, що вони розірвали зв’язок підстав відповідальності за незаконне збагачення з неправдивим декларуванням, яке має здійснюватися згідно із Законом України "Про запобігання корупції", бо інакше до початку застосування статті 368-2 КК довелося б чекати ще півтора роки – до 1 квітня 2016 р.

Погані ж новини полягають у тому, що порушується уніфікована термінологія нового антикорупційного законодавства і з’являються нові терміни з невизначеним або нечітко, незрозуміло чи суперечливо визначеним змістом, що має надзвичайно негативні наслідки. Йдеться про поняття:

• «майно» (це «грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи») – замість поняття «неправомірна вигода», яке включало не лише «грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи», а й «будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру» (див. ст. 1 Закону «Про запобігання корупції»), або замість поняття «грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи» (див. примітку до ст. 364 КК).

Автори законопроекту, крім того, забули внести зміни до інших статей КК, в яких є відсилання до статті 368-2.

Нарешті, дещо інше визначення майна наведено у ст. 233-1, якою цим проектом пропонується доповнити Цивільний кодекс (ЦК) України. У ч. 2 ст. 233-1 зазначено буквально: «для цілей цієї статті та статей 2332 – 2333 термін "майно" означає майно, доходи від майна та майнових прав»;

• «необґрунтоване майно». Його ознаками є: а) вартість – перевищує 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; 2) непідтвердженість в установленому законом порядку [яким саме законом це має бути підтверджено, неясно. – М.Х.] законності джерел походження грошових коштів чи іншого майна [про «переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи» різко забуто. М.Х.], використаних для його придбання»);
• «передача необґрунтованого майна» – укладення будь-яких угод, на підставі яких виникає право власності на майно, а також надання членам сім'ї, близьким родичам чи пов'язаним особам грошових коштів чи майна для укладання таких угод. Тут не враховано, що поняття «угода» в ЦК України не застосовується (є поняття «правочин»), але застосовується в Господарському кодексі та деяких інших законах. А тому неясно, що слід розуміти під «укладенням угод» – укладення правочинів відповідно до ЦК України, чи укладення угод відповідно до інших, крім ЦК, актів законодавства, чи укладення угод в найширшому, словниковому, розумінні цього слова;
• «члени сім’ї і близькі родичі» та просто «родичі» – замість понять «члени сім’ї» та «близькі особи» (див. ст. 1 Закону «Про запобігання корупції»). При цьому у ч. 3 ст. 233-1 ЦК пропонується визначити, що «члени сім'ї або близькі родичі посадової особи (особи) – це її чоловік (дружина), неповнолітній син (дочка), пасинок (падчерка) або інша особа, яка постійно проживає з цією посадовою особою (особою), родич за висхідною або низхідною лінією, сестра, брат, пасинок (падчерка) одного з батьків або сина (дочки), сестри, брата, батьків чоловіка (дружини)»;
• «пов’язані особи» – «особи, які не є членами сім'ї або родичами, але які при сприянні особи, уповноваженої на виконання функцій держави чи місцевого самоврядування, отримали у власність необґрунтоване майно, а також особи, яким такою особою було передано необґрунтоване майно».

З цього визначення неясно: а) наскільки широким є коло «родичів» (на відміну від кола «близьких родичів»); б) як бути (в контексті кваліфікації), якщо певні особи при сприянні уповноваженої особи отримали необґрунтоване майно, але не у власність; в) як бути, якщо передача певним особам необґрунтованого майна була здійснена не особисто уповноваженою особою, а «при її сприянні»; в) йдеться лише про фізичних осіб чи, як у ст. 233-1 ЦК – також і про юридичних. Загалом у ст. 233-1 ЦК йдеться про пов’язаних осіб як фізичних або юридичних осіб, які є власником (утримувачем) майна, стосовно якого існують докази того, що воно отримано або що ним користується, розпоряджається (розпоряджалася) відповідна посадова особа (особа) або член її сім’ї, або її близький родич.

Отже, в однакових правових ситуаціях пропонується користуватися зовсім різним термінологічним інструментарієм.

Чи не забагато суперечностей і прогалин для антикорупційного закону?

3. Щодо ст. 368-4 КК України «Підкуп особи, яка надає публічні послуги».

Тут пропонується визначити, що рішення про звільнення від кримінальної відповідальності приймається органом досудового розслідування або судом. При цьому абсолютно не береться до уваги факт створення колізії з десятками положеннями КК України і КПК України, відповідно до яких рішення про звільнення від кримінальної відповідальності може бути прийнято ВИКЛЮЧНО СУДОМ.

4. Щодо ст. 370 КК України «Провокація підкупу».

В одному невеличкому реченні низка суперечливих правових ситуацій: під провокацією підкупу пропонується розуміти переконання особи на 1) отримання або 2) надання неправомірної вигоди, щоб потім викрити – але викрити не лише того, хто 1) одержав або 2) надав неправомірну вигоду, а й того, хто 3) прийняв пропозицію, 4) прийняв обіцянку неправомірної вигоди чи 5) пропонував або 6) обіцяв таку вигоду.

5. Щодо ст. 208 КПК України «Затримання уповноваженою службовою особою».

Крім існуючих підстав для затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, а саме лише у випадках: 1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення і 2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин, пропонується ще третя: 3) «якщо є обґрунтовані підстави вважати, що ця особа може ухилятися від слідства».

Очевидно, в ініціатора законопроекту геть погано з пам’яттю. Тож вимушені йому нагадати цитатами з рішення Європейського суду з прав людини від 3 липня 2012 року у справі «Луценко проти України»:
«У неділю 26 грудня 2010 року о 12:45 заявника було затримано біля його дому працівниками Служби безпеки України та слідчим ГПУ… Суд задовольнив подання та постановив обрати щодо заявника запобіжний захід у вигляді взяття під варту, погодившись з обґрунтуванням, наведеним ГПУ, та встановивши, що… він ухилявся від виконання процесуальних дій та рішень слідчого… не визнав своєї вини…». «СУД ОДНОГОЛОСНО… 3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з затриманням заявника».

Агов, пане Луценко! Це не Ви виграли в України! Це народ України виграв у судів Януковича. І цим виграшем Ви тепер розпоряджатися не маєте права. Почитайте про це уважніше в ст. 46 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини та в Законі України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

6. Щодо деяких інших положень КПК України.

У ст. 216 КПК України «Підслідність» пропонується визначити, що детективи Національного антикорупційного бюро України здійснюють досудове розслідування, серед іншого, злочинів, передбачених статтями 364–370 КК України, якщо вони були вчинені службовими особами Національного антикорупційного бюро України (крім Директора Національного антикорупційного бюро України, його першого заступника, заступника).

Наступний крок, за такою логікою, це передача підслідності всіх проваджень про службові злочини, вчинені слідчими Служби безпеки – до Служби безпеки, слідчими Державного бюро розслідувань – до Державного бюро розслідувань, а слідчими міліції – до міліції. Нехай кожен сам себе ловить за хвіст.

Також назвемо спробу запровадити:

• вибір підслідності Бюро за власним вибором (ст. 216 КПК);
• безстроковий контроль Бюро банківських рахунків юридичних і фізичних осіб (ст. 159-1 КПК);
• інші надзвичайні повноваження Бюро всупереч досягненням верховенства права (статті 170, 271 КПК та ін.).

7. А особливу увагу звернемо на пропоновані три види так званих угод підозрюваного зі слідством (статті 468–472-3 КПК):

1) угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості;

2) угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим щодо міри покарання;

3) угода між прокурором та засудженою особою про співпрацю.

Наслідками цих угод за проектом може стати не лише повне чи часткове звільнення засудженої особи від відбування покарання за вироком суду, який вступив у законну силу, а й повне чи часткове звільнення підозрюваного, обвинуваченого від цивільної відповідальності у вигляді відшкодування державі збитків унаслідок вчинення ним кримінального правопорушення.

Безсоромно чорним по білому в законопроекті написано фактично усім зрозуміле: «поділишся – відпустимо».

Це – крапка. Ще є інші вади у законопроекті №1660. Але більше немає слів.