Корупція у парламенті. Коментар Центру політико-правових реформ

У засобах масової інформації було поширено копію відповіді заступника Генерального прокурора України В. Занфірова на заяву народного депутата України Р. Забзалюка про факти хабарництва у парламенті. У цьому листі вказано, що зазначені у заяві дані не свідчать про факти вчинення злочинів, передбачених статтями 368, 369 Кримінального кодексу, і у зв’язку з цим відмовлено у порушенні кримінальної справи.

 

З приводу цієї позиції Генеральної прокуратури Центр політико-правових реформ вважає за необхідне вказати наступне.

Відповідно до прямої вказівки Закону (пункт 2 примітки до статті 368 Кримінального кодексу України) народний депутат України є службовою особою, яка займає особливо відповідальне становище. Цей його статус обумовлений важливістю функцій, на виконання яких він уповноважений, а також тим, що народний депутат України перед вступом на посаду присягає додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, а повноваження народних депутатів України визначаються виключно Конституцією та законами України (статті 76 і 79 Конституції України).

Частина 4 статті 368 КК України передбачає відповідальність за одержання службовою особою, яка займає особливо відповідальне становище, в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища, а частина 4 статті 369 КК України – за давання хабара службовій особі, яка займає особливо відповідальне становище (у тому числі народному депутату України), або організованою групою осіб чи її учасником. Склад злочину «давання хабара» наявний, коли хабар дається за виконання чи невиконання певних дій не тільки в інтересах того, хто його дає, а і в інтересах третіх осіб – як фізичних, так і юридичних.

Під «будь-якою дією» у контексті статті 368 КК України розуміється дія, яку службова особа могла чи повинна була виконати з використанням наданої їй влади або покладених на неї організаційно-розпорядчих чи інших обов’язків. Конкретний перелік і зміст цих дій повинен бути встановлений під час досудового розслідування у справі.

Суб’єктом давання хабара може бути будь-яка осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності. Якщо цей злочин вчинено службовою особою, і хабар нею дано за виконання чи невиконання дії, яка завідомо є зловживанням владою чи службовим становищем (стаття 364 КК України) або перевищенням влади чи службових повноважень (стаття 365 КК України), вона повинна нести відповідальність також і за ці злочини як їх співучасник (зокрема підбурювач).

Відповідно до статті 80 Конституції України народні депутати України не несуть юридичної відповідальності лише за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах. Давання та одержання хабара (неправомірної вигоди) не стосуються цих винятків.

Водночас, слід враховувати, що одержання хабара і одержання неправомірної вигоди є корисливими злочинами. Тому у випадках, коли службова особа, котра одержала хабара за виконання чи невиконання будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища (або одержала неправомірну вигоду за вплив на прийняття рішення іншою особою, уповноваженою на виконання функцій держави), заздалегідь не мала наміру привласнити предмет злочину, а діяла з метою викрити того, хто систематично здійснює підкуп службових осіб, її дії необхідно кваліфікувати з урахуванням положень КК України щодо крайньої необхідності. Згідно зі статтею 39 КК України стан крайньої необхідності характеризується необхідністю усунути небезпеку, що безпосередньо загрожує, зокрема, суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Вітчизняні ЗМІ вже багато років повідомляють про випадки політичної корупції, пов’язаної з підкупом народних депутатів України за перехід їх з однієї фракції в іншу, відповідне голосування та інші дії. Водночас, до 2012 року жодні правові засоби для усунення небезпеки таких проявів політичної корупції, навіть після прийняття у 2011 році нового антикорупційного законодавства, державними органами, у тому числі спеціально уповноваженими суб’єктами у сфері протидії корупції, не застосовувались. Отже, можна говорити про те, що небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами. Також немає підстав говорити про перевищення меж крайньої необхідності.

Про наявність же складу провокації пропонування хабара (стаття 370 КК України) можна говорити тільки у тих випадках, коли особа сама була ініціатором таких дій, тобто підбурювала іншу особу запропонувати їй хабар, втягуючи її «у пастку». Надання згоди одержати хабар завідомо з метою викрити того, хто його надасть, не є такою провокацією.

Відповідно до частини першої статті 112 Кримінально-процесуального кодексу України у справах про злочини, передбачені статтями 368 і 369 КК України, так само як у всіх справах про злочини, вчинені службовими особами, які відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про державну службу» займають особливо відповідальне становище, досудове слідство провадиться слідчими прокуратури.

Стаття 24 Закону України «Про прокуратуру» вимагає від прокурора у разі порушення закону посадовою особою або громадянином залежно від характеру порушення закону винести мотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо цих осіб. Аналогічні положення містяться і в статті 98 КПК України: за наявності належних приводів і підстав прокурор зобов’язаний винести постанову про порушення кримінальної справи і направити її для провадження досудового слідства.

Таким чином, в описаній вище правовій ситуації Генеральний прокурор України (або відповідний підпорядкований йому прокурор) зобов’язаний порушити кримінальну справу і передати її до провадження слідчого прокуратури. По завершенні певного етапу розслідування (до стадії пред’явлення обвинувачення) Генеральний прокурор України, за умови, що відповідні факти знайшли своє процесуальне підтвердження, повинен внести на розгляд Верховної Ради України подання про надання згоди на притягнення відповідного народного депутата України до кримінальної відповідальності – як це випливає із положень статті 80 Конституції України, статті 27 Закону України «Про статус народного депутата України» і статті 218 Регламенту Верховної Ради України.

Злочин, передбачений частиною 4 статті 368 КК України, відноситься до категорії особливо тяжких злочинів, а злочин, передбачений частиною 4 статті 369 КК України – до категорії тяжких злочинів. Отже, можливість притягнення відповідних суб’єктів до кримінальної відповідальності – за визначеними статтею 49 КК України строками давності – триватиме п’ятнадцять і десять років, відповідно.