preloader

Що вас цікавить?

Корінна реформа кримінального процесу – в інтересах кожної людини

26.09.2011
Кримінальна юстиція /
Кримінальний процес

Україна залишилася останньої державою на просторах СНД, в якій відсутній новий кримінальний процесуальний кодекс. Така ситуація, окрім, виключно інтересу не відставати у правовому розвитку від сусідніх країн має також інші, більш негативні, наслідки для українського суспільства.


Україна залишилася останньої державою на просторах СНД, в якій відсутній новий кримінальний процесуальний кодекс. Така ситуація, окрім, виключно інтересу не відставати у правовому розвитку від сусідніх країн має також інші, більш негативні, наслідки для українського суспільства.

Чинний закон не стоїть на перешкоді порушенням прав людини з боку органів влади, що підтверджується рішеннями Європейського Суду з прав людини проти нашої держави. Створена у радянський час система кримінального переслідування залишається заформалізованою і від цього неефективною для суспільства. Втрачає (якщо вже не повністю втратив) свою дієвість принцип невідворотності покарання, а у окремих верств населення починає розвиватися небезпечне відчуття безкарності і можливості про все «домовитися» з представниками правоохоронних відомств.     

На початку роботи робочої групи над новим проектом КПК, який наразі винесений Урядом на громадське обговорення, була принципова домовленість всіх її членів про необхідність кардинальних змін у системі розслідування і розгляду кримінальних справ. На глибоке переконання учасників групи, будь-які юридико-технічні покращення не зможуть змінити існуючої системи кримінальної юстиції. Вона пристосує їх до своєї багатолітньої практики і, зрештою, зведе нанівець ці добрі починання.  

Саме під таким кутом зору потрібно оцінювати всі попередні проекти КПК, кілька варіантів яких було підготовлено за роки незалежності нашої країни. Жодним чином не применшуючи заслуги перед суспільством авторів цих законопроектів (відомих вчених, суддів, прокурорів, слідчих), потрібно визнати, що моделі пропонованих ними кримінальних процесів майже не відрізнялися від існуючого стану. До того ж експерти Ради Європи неодноразово піддавали ці проекти нищівній критиці у невластивій для них формі. Навіть пропонувалося відкласти подальше їх удосконалення і розпочати складення нового тексту (висновок на проект КПК України експерта Драго Коcа, серпень 2004 року).

Тому нинішній проект Кримінального процесуального кодексу підготовлений свого роду з «чистого аркуша» – на основі європейських стандартів і досвіду провідних європейських країн.

Принципові зміни обговорюваного зараз проекту Кодексу стосуються досудових стадій. Саме на цьому етапі відбувається найбільша кількість порушень прав людини – необґрунтовані факти порушень кримінальних справ, затримань і взяття під варту, насильство над особами з метою вибивання зізнань у вчиненні злочину, багаторічні розслідування справ, що має наслідком перебування особи невизначено довгий час у статусі підозрюваної, обвинуваченої тощо.

Перш за все, згідно з проектом стороні захисту надаються рівні із обвинуваченням права щодо збору необхідної інформації для ефективного відстоювання своєї позиції перед судом. Це зроблено не шляхом простого перерахування процесуальних прав підозрюваного і його захисника, а запровадженням цілісних механізмів щодо допиту обома сторонами свідків перед суддею, можливості безперешкодного доступу за рішенням суду до предметів і документів, інших можливих джерел доказів, що знаходяться в третіх осіб.

Рівність сторін у справі залишалася б ілюзорною при збереженні нинішнього доказового права. Відповідно до існуючого регулювання, вся зібрана представниками обвинувачення інформація автоматично визнається доказом і стороні захисту дуже важко надалі  в суді оскаржувати законність отримання цих даних. Це означає, що будь-який протокол органу досудового слідства отримує вагу доказу. Саме тому поширеними стають випадки знущань над особами лише з однією метою – отримати письмове зізнання у вчиненні злочину. І вже проблемою обвинуваченого залишається доведення того, що це зізнання «вибите» правоохоронцями.   

Пропонується, щоб лише суд надалі визнавав доказами інформацію, надану обома сторонами у справі. Зізнання, зроблені під тиском сторони обвинувачення, не матимуть жодного (ні практичного, ні правового) значення для розгляду справи в суді.  Більшетого, суд буде зобов’язаний доручити провести розслідування, якщо вбачатиме можливе застосування насильства або про це заявлятиме сам обвинувачений. Це стане найдієвішим засобом протидії насильству в діяльності силових структур.

З огляду на подібні зміни в процедурі і змісті доказування, на свідків покладатиметься обов’язок з’являться на допит і відповідати на питання протягом допиту лише перед судом. Збереження нинішніх примусових повноважень у органів слідства щодо отримання показань призвело би до порушення принципу рівності. Адже сторона захисту таких можливостей позбавлена.  Слід звернути увагу на те, що список свідків, яких необхідно викликати до суду, сьогодні готується та надається суду стороною обвинувачення. Звісно, сторона  обвинувачення намагається обмежити присутність тих осіб, які можуть зруйнувати  позицію обвинувачення. У проекті нового КПК таке право належатиме у рівній мірі обом сторонам – як обвинувачення, так і захисту.

Захист прав осіб під час досудових стадій забезпечуватиметься за допомогою судового контролю, здійснюваного слідчими суддями, обраними в порядку черговості для кожного конкретного випадку. Тільки вони за наслідками судового розгляду вирішуватимуть питання про привід осіб, їх виклик, застосування запобіжних заходів, надання дозволів на проведення негласних слідчих дій (нинішніх оперативно-розшукових заходів), продовження строків досудового розслідування, оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів розслідування і т.д.

В проекті КПК чітко прослідковується ідея про можливість втручання в приватну сферу осіб і її обмеження лише на підставі рішення суду. Навіть розслідування фактів вчинення протиправних діянь не повинно ставати підставою для органів правопорядку в обмеженні прав осіб, за винятком чітко встановлених законом випадків протягом максимально коротких строків. А обґрунтованість реалізації таких повноважень всеодно надалі перевірятиметься судовим органом.

Іншим принциповим досягненням стало розмежування повноважень між слідством, прокуратурою і судом. Безспірним досягненням пострадянського розвитку України є закріплення і реалізація принципу розподілу державної влади. Ця засада є визначальною для існування демократичного суспільства. Вона означає, що парламент повинен приймати закони, уряд – їх застосовувати, а суд – здійснювати правосуддя. Будь-яке змішування цих функцій веде до узурпації влади однією з її гілок.

Але ця ідея за 18 років побудови незалежної країни не знайшла свого аналогічного відображення у сфері кримінального процесу. Тому слідчі органи виконують повноваження прокуратури (за своїм змістом), коли пред’являють обвинувачення особі чи відмовляють у порушенні справи, та повноваження суду – у випадках визнання певної інформації доказами і їх процесуального закріплення, прийняття рішення про обмеження прав осіб (привід осіб, відсторонення від посади тощо). Навіть більше, слідчі як представники сторони обвинувачення виконують функції захисту, коли призначають захисників або не допускають їх до участі в справі.

Виходячи з цього, запропоновано провести чіткий «розподіл влади» між органами кримінальної юстиції. Органи розслідування зобов’язані здійснювати тільки поліцейські повноваження щодо пошуку інформації про протиправні діяння, прокуратура – висувати обвинувачення і підтримувати його в суді, а суд – здійснювати правосуддя(детальніше про цедив.: Головко Л.М. Перспективы реформирования органов, осуществляющих обеспечение безопасности и борьбу с преступностью в Респулике Казахстан // Перспективы развития судебно-правовой реформы в Республике Казахстан. – Алматы, 2009. – С. 77-80). Подібне розмежування компетенції не повинно розглядатися як посягання на усталений протягом багатьох десятиліть порядок і має сприйматися всіма зацікавленими суб’єктами як даність нинішнього правового порядку, аналогічна принципу розподілу державної влади.

Саме таке змішування функцій і отримувана внаслідок цього майже безмежна влада у сфері кримінального процесу приводили протягом всього радянського і пострадянського періоду до боротьби між правоохоронними органами за право здійснювати досудове слідство і дізнання. Вважаємо, що такі «відомчі війни» залишаться в історії.

Однією з головних відмінностей розробленого Проекту від чинного Кодексу є зміна співвідношення між етапами досудового розслідування і судового розгляду. В Україні судова стадія залишається своєрідною фікцією і вона відбувається не з метою встановлення реальної невинуватості чи винуватості осіб, а тільки на тій підставі, що положення про неї передбачені  законом.

Такі критичні висновки автор дозволяє собі зробити на підставі аналізу судової статистики. У 2008 році було постановлено у кримінальних справах близько 146 000 вироків. З них виправдальних рішень суду, які набрали законної сили, назбиралося трохи більше 450. Це означає, що виправдальні вироки українського суду становлять аж 0,3 % від загальної кількості судових рішень. Це вердикт для нинішнього кримінального процесу – йому суд не потрібен.

Згідно зі статистикою, суди не здійснюють реального правосуддя у кримінальному провадженні, а лише «освячують» і надають правової форми всім переданим від прокуратури матеріалам.

Ми не можемо собі уявити таких результатів у інших видах процесу (цивільному, господарському, адміністративному), коли у ста відсотках випадків справи програватимуть відповідачі. Суспільство б задумалося про доцільність подальшого існування в державі такого цивільного, господарського чи адміністративного суду. Але воно чомусь мовчить і вважає виправданою ситуацію у більш чуттєвій соціальній сфері – визнання певної особи злочинцем.

Твердження про те, що ці дані свідчать про високу якість роботи органів кримінального переслідування вважаємо безпідставними. Адже у  країнах Західної Європи  з усталеними  демократичними традиціями кількість виправданих осіб становить 10%, чи навіть 20% від загальної кількості обвинувачених.

Виходячи з цього, робоча група вирішила зробити судовий розгляд головним етапом кримінального провадження. Для цього досудове розслідування перетворено із забюрократизованої, довготривалої, примусової процедури на швидку і мінімально формалізовану підготовчу стадію. Від таких змін тільки виграють органи слідства, оскільки в них суттєво зменшиться обсяг „паперової” роботи.

Але найголовніше досягнення цього проекту Кримінального процесуального кодексу полягає в тому, що він цілком виписаний під кутом зору інтересів підозрюваних і обвинувачуваних осіб. Таке негласне завдання ставилося перед кожним членом робочої групи – оцінювати приписи Проекту під власним кутом зору як обвинуваченої людини. Подібне спрямування ідеології законопроекту суттєво його відрізняє від чинного Кодексу і попередніх проектів, які виписані під кутом зору слідчого, прокурора чи судді.

Запропоновану ідею намагаються розкритикувати, ніби то забувається загальна мета щодо захисту суспільства від протиправних посягань. Переконані, більш важливішим суспільним інтересом повинно стати правило – «краще 1000 злочинців помилково виправдати, ніж одного невинного засудити».

Проект КПК у запропонованому вигляді вже встигли назвати «другою Конституцією» країни. Але для життя багатьох людей цей документ може стати більш важливим нормативних актом. Адже на відміну від Основного Закону, він не тільки проголосить права осіб у відносинах з представниками держави, але встановить реально діючі механізми їх реалізації і захисту від порушень.

Тому, розроблений проект Кодексу гідний стати справжньою Декларацією про права і свободи підозрюваних і обвинувачуваних осіб.

Опубліковано: Юридичний вісник України. – 2009. – 26 грудня – 1 січня. – № 52 (756). – С. 5.