preloader

Що вас цікавить?

“Картина гнітюча”. Микола Хавронюк про імплементацію європейського законодавства

28.11.2013
Кримінальна юстиція /
Концепція реформування кримінальної юстиції

Інтерв’ю з доктором юридичних наук, директором з наукового розвитку Центру політико-правових реформ Миколою Хавронюком про те, як українська влада досі виконувала зобов’язання перед ЄС щодо імплементації його законодавства. Загальне резюме – в конфлікті між потребами демократичних перетворень та політичною доцільністю впевнено перемагає друге.


Напередодні саміту у Вільнюсі, де Україна, швидше за все, так і не підпише угоду про асоціацію з ЄС, “ОстроВ” поговорив з доктором юридичних наук, директором з наукового розвитку Центру політико-правових реформ Миколою Хавронюком про те, як українська влада досі виконувала зобов’язання перед ЄС щодо імплементації його законодавства. Загальне резюме – в конфлікті між потребами демократичних перетворень та політичною доцільністю впевнено перемагає друге.

– Чи є в світі аналоги проекту закону про лікування засуджених, який поки так і не змогла прийняти ВР?

– Практика така, що, якщо людина захворіла під час відбування покарання, то, відповідно до принципів гуманізму, яких дотримуються у західних демократіях, ця людина повинна лікуватися. Відмінність нашої країни в тому, що у нас тюремне лікування за допомогою градусника і таблетки “Димедролу” не йде ні в яке порівняння з тим лікуванням, яке забезпечується в тюрмах Великобританії, Франції чи Голландії. Тобто, у них у в’язниці часто можна лікуватися краще, ніж у нас на волі. І якщо людина захворіла там серйозною хворобою, то ніхто не буде перешкоджати тому, щоб перевезти її в клініку. Питання про перевезення ув’язненого в іншу країну не ставиться, тому що в цьому немає необхідності.

Що стосується пострадянських держав , то і в їх законодавстві є норми, подібні тим, що містяться в наших Кримінальному та Кримінальному процесуальному кодексах, про те, що, якщо людина захворіла, її потрібно або відправляти на лікування, або звільняти від відбування покарання. Відмінність у тому, що в Білорусі, наприклад, покарання хворій людині може бути замінено більш м’яким, і немає вимоги про повернення до в’язниці після одужання.

У Литві та Естонії подібні норми застосовуються лише до осіб, які мають тяжкі невиліковні захворювання.

– Норма, що припускає, що період лікування – це тільки “канікули”, і по його закінченню засуджений повинен повернутися у в’язницю, справедлива? Як щодо положення, що ув’язнена людина (конкретно – Тимошенко) не може виїхати на лікування до тих пір, поки не відшкодує завдану злочином шкоду?

– Навіть якщо людина засуджена за такий тяжкий злочин, як вбивство, і дійсно серйозно захворіла, то ми не можемо просто спостерігати за тим, як вона помирає. Тому й варто придумати такі канікули, коли людину можна відпустити на лікування, щоб вона вилікувалася, і після цього, якщо є необхідність, повернути її до в’язниці.

Що стосується відшкодування шкоди, то ця вимога була б справедливою, якби людину звільняли від відбування покарання. Але питання стоїть всього лише про канікули для лікування. Негуманно і нелогічно вимагати попереднього відшкодування збитку від, можливо, вмираючої людини, не даючи їй шанс на лікування.

– Чи реальний з правової точки зору варіант із помилуванням Тимошенко?

– Помилування можна здійснити буквально за лічені хвилини. Президенту слід лише дати вказівку юридичному управлінню своєї адміністрації терміново підготувати зміни до порядку застосування помилування (там має бути написано, що не є обов’язковим прохання засудженого про помилування, а досить ініціативи самого президента) і підготувати указ про помилування. Терміново готуються два коротких – у кілька рядків – документи, – і ось вони вже готові і підписані.

– Юрій Луценко ж не просив про помилування.

– Я навів приклад бездоганно реалізованого рішення.

– Опозиція відмовилася від свого варіанту законопроекту про прокуратуру заради можливості прийняти проект про лікування ув’язнених. Якщо порівняти два проекти закону про прокуратуру, то який з них був би кращий для країни?

– Був проект закону про прокуратуру, спрямований до Венеціанської комісії, Комісія зробила до нього певні зауваження, Адміністрація Президента ці зауваження не врахувала, і внесла до парламенту законопроект у тому ж вигляді, в якому він вирушав на експертизу. Прийняти його в другому читанні ніщо не заважало. Опозиція готова була проголосувати за нього навіть у такому вигляді, хоча раніше, вивчивши висновки Венеціанської комісії, врахувала її рекомендації та зареєструвала в парламенті свій законопроект. Тобто варіант від опозиції кращий за президентський, оскільки в ньому враховані інтереси правової держави, а не відомчі інтереси прокуратури.

– Чим важливий для нас взагалі новий закон про прокуратуру?

– Він дуже важливий. Нам потрібне справедливе правосуддя. Треба, щоб кожна людина могла піти до суду і захистити свої інтереси. Заважала цьому до цих пір багато в чому саме прокуратура, яка частково взяла на себе функції суду, мала необмежену владу і використовувала її, щоб тиснути на суддів.

Крім того, сила прокуратури – в загальному нагляді, який передбачає можливість контролю за виконанням законів усіма, окрім, хіба що, звичайних громадян, і застосування до порушників відповідних заходів. І цими повноваженнями прокуратура не тільки широко користується, а й зловживає. Усі це знають, але довести в суді, природно, за таких умов жодного факту неможливо.

Ми хотіли перетворити прокуратуру в службу державного обвинувачення європейського зразка, яка повинна була б ” вступати в гру” тільки в тих випадках, коли є кримінал. Виявляти ж кримінал повинні інші контролюючі органи – кожен у своїй сфері.

Не менш важливо зробити кожного прокурора персонально відповідальним за те кримінальне провадження, яке він веде. А для цього його потрібно зробити самостійним, незалежним від вищестоящих прокурорів.

А тому потрібно вилучити із законодавства положення про те, що будь-який вищестоящий прокурор може керувати нижчестоящим.

Сьогодні прокурору можуть просто подзвонити “зверху” і сказати “не роби так, а роби інакше”. І він не має правових підстав навіть зажадати письмової вказівки. Практично кожен працівник обласної прокуратури вважає себе начальником усіх районних прокурорів, їхніх помічників і так далі. Багато вищих прокурорів у такій системі можуть зателефонувати будь-якому нижчестоящому і зажадати або порушити кримінальне провадження, або закрити його, або повернути розслідування під іншим кутом і так далі.

– Тобто всі ці речі намагалася вилучити Венеціанська комісія, і всі вони залишилися в президентському варіанті закону про прокуратуру?

– Частково. Загальний нагляд фактично вилучений. Визначено, хто саме є вищим у прокурорській ієрархії, і позначено, що вищі прокурори повинні давати лише письмові вказівки, і то в певних рамках, і що прокурор може відмовитися їх виконувати, і доповісти про це іншому вищестоящому прокурору. Шкода, що всі ці правила не поширили на генерального прокурора.

У новому законі є багато й інших хороших норм. Наприклад, у кінцевих положеннях є доповнення до закону про адвокатуру та адвокатську діяльність, які передбачають посилення ролі адвокатів у кримінальному процесі.

– Яких ще змін потребує правоохоронна система?

– Треба, перш за все, приймати закон про поліцію. Створювати місцеву поліцію, адміністративну та кримінальну. Скоротити поліцію, чітко провести межі відповідальності між різними підрозділами, ліквідувати внутрішні війська, служби охорони, прикордонну службу – всі ці функції насправді повинна виконувати поліція.

– Що таке місцева поліція?

– Місцева поліція утримується за рахунок місцевих бюджетів та відповідальна перед органами місцевого самоврядування. Її керівництво обирається або призначається певними органами місцевого самоврядування. І вона має чіткий набір функцій, які може виконувати тільки в межах відповідних населених пунктів.

– У чому сенс такого перетворення?

– Ця реформа спрямована, в першу чергу, на спеціалізацію, на чітке визначення функцій і завдань поліції і посилення контролю громадськості за тим, як поліція виконує свої функції. Зараз слідчий міліції, крім того, що він розслідує справи, залучається до охорони громадського порядку, наприклад. Такого бути не повинно.

Реформа повинна також передбачати деполітизацію міліції, щоб вона мала реальну можливість відмовлятися від виконання незаконних наказів, і демілітаризацію.

– Кримінальний процесуальний кодекс діє вже більше року. Свої недоліки він вже встиг проявити?

– Залишилися точкові проблеми, але для їх усунення варто було б почекати роки два, щоб зрозуміти, як це зробити найкращим чином. Потрібно щось робити з реєстрацією повідомлень про злочин. Чинний КПК має деякі прогалини, які дозволяють не реєструвати такі повідомлення.

Друга проблема полягає в тому, що Кодекс прямо і остаточно не заборонив прокурорам створювати багатотомні справи. Адже ідея була інша: до суду приносять тільки акти проведених експертиз, протоколи огляду місця події, якісь речові докази. Все інше з’ясовується в суді. Суд повинен сам проводити всі допити, щоб картина злочину малювалася в ході судового процесу. А зараз прокурор малює картину злочину, передає судді – суддя її читає, картина відкладається у нього в голові, і в суді він уже не чує протилежних доводів сторони захисту.

Ще одна проблема: прокурори і слідчі тривалий час розслідують кримінальну справу, а потім викликають особу і повідомляють, що вона підозрювана. Не встигає ще людина прийти в себе, як їй вже повідомляють про те, що справу відправляють до суду, і часу зібрати докази своєї невинності їй не залишають.

– Позитивні результати дії КПК?

– Головний – він звільнив із слідчих ізоляторів дуже багато людей. СІЗО спорожніли наполовину.

Почали застосовувати альтернативні запобіжні заходи, які дозволяють тримати правопорушників під постійним контролем, не відриваючи їх при цьому від сімей і роботи.

Стало менше обшуків, для яких раніше було достатньо відмашки прокурора. Зараз, щоб провести обшук, прокурор повинен отримати дозвіл слідчого судді.

Раніше було так, що один прокурор наглядає за розслідуванням справи, а інший іде в суд як державний обвинувач, не знаючи суті цієї справи, і наполягає на обвинуваченні не з почуття справедливості, а лише переживаючи за честь мундира. Зараз прокурор, знаючи, що саме він піде до суду, сам збирає й оцінює докази, і якщо бачить, що кримінальне провадження у судовому плані безперспективне, закриває його. Тому судових помилок повинно ставати все менше.

У кримінальному процесі з’явилося більше елементів приватного права. Є перелік з понад ста видів злочинів, порушення кримінального провадження за якими неможливе без заяви потерпілого.

З’явилося також два види угод: з прокурором і з потерпілим, так що рішення у справі тепер не завжди вже залежить тільки від прокурора і суду. В умовах високої корупції в судах це важливо для людей – мати реальну можливість вирішення юридичного конфлікту.

– За Вашими оцінками, чи достатньо інтенсивно і правильно йде в країні процес імплементації законодавства ЄС?

– Це дуже довгий шлях, який неможливо пройти за пару років. Я, правда, можу сказати, що наші політики не дуже-то й стараються. Якщо порівняти те, що зроблено, зі списком зобов’язань, то картина гнітюча: добре, якщо виконана хоча б десята частина…

– У громадськості є механізми їх стимулювання, механізми впливу на політиків у таких справах?

– Громадські організації можуть пропонувати свої концепції та законопроекти, але не мають можливості змусити владу їх прийняти. Наприклад, Центр політико-правових реформ ще сім років тому розробив Кодекс адміністративних процедур, який описує державні установи як контори з надання послуг громадянам. Він вже два або три рази розглядався Кабінетом міністрів, але справа не просунулася далі, тому що у наших державних діячів все ще немає демократичного розуміння того, що таке держава.

Опубліковано в інтернет-виданні “ОстроВ” 27 листопада 2013 року