Вступ до монографії

“”Історія кримінального права європейських країн””

Микола Хавронюк

доктор юридичних наук, професор,

директор з наукового розвитку

Центру політико-правових реформ

Без розуміння минулого не може бути розуміння майбутнього. Як зазначали давні римляни, до досвіду яких ми маємо намір звернутися, historiam nescire, hoc est semper puerum esse (не знати історії, це значить завжди бути дитиною). Будь-яку правову проблему неможливо розв’язати, не дослідивши належним чином її генезис. Торкаючись комплексу сучасних проблем, пов’язаних зі злочином і покаранням, ми мусимо визнати, що ці проблеми виникли не сьогодні, а мають певну історію, дослідити яку представляється можливим лише у контексті історії розвитку кримінального права і його формалізованої частини –кримінального законодавства.

Ще у 1900 р. відбувся перший Міжнародний конгрес з порівняльного права. На ньому було визначено, що порівняльне право є необхідним для: вивчення історії права та його філософського осмислення; для національного права у плані його удосконалення; для взаєморозуміння народів і створення найліпших форм міжнародних відносин.

Порівняльно-історичний метод дозволяє прийти до важливих висновків про роль і місце кримінального права в історії людської цивілізації, прослідкувати формування основних тенденцій у кримінальній політиці, узагальнити досвід криміналізації і декриміналізації деяких діянь, виявити передумови скасування одних покарань і введення інших. Знаючи достоїнства і недоліки правових реформ, які проводились у той чи інший час, можна не тільки більш об’єктивно оцінити теперішнє, а й спробувати заглянути у майбутнє.

Проте, як буде показано нижче, історія кримінального права є, хоча і великою, але лише гілкою на стовбурі історії права загалом. Наше дослідження аж ніяк не вийде почати безпосередньо з історії саме кримінального права: адже як таке воно на певному історичному відрізку просто не виділялось.

За часів Радянського Союзу було видано чимало наукових праць, присвячених історії кримінального права України та Росії, а також інших окремих держав Європи. Проте, історія кримінального права Європи як цілісної системи загалом не досліджувалась.

Виходячи із зазначеного, вважаємо цю працю актуальною і у значній мірі новою для науки кримінального права України.

Перш ніж перейти власне до питань генезису кримінального права Європи, треба визначитись зі стадіями цього процесу, які не можуть, на наш погляд, розглядатися окремо від стадій розвитку права.

Загалом стадії розвитку права в науці історії держави і права виділяють по різному. Позиції дослідників історії права залежать передусім від загальних підходів до періодизації права, однозначне визначення яких утруднюється значною різницею циклічного розвитку у різних цивілізацій і народів, передусім народів Заходу і Сходу.

С.С. Алексєєв розрізняє чотири стадії розвитку позитивного права: 1) право сильного – доцивілізаційна стадія, коли складаються лише найпростіші початки справедливості; 2) право влади – існує у феодальному суспільстві з освіченою владою, капіталістичному суспільстві в умовах нерозвинутих, а наразі – авторитарних і тиранічних форм, у соціалістичному суспільстві; 3) право держави – існує у межах окремої країни в суспільстві, в якому отримують розвиток демократичні і гуманістичні цінності, демократична і правова культура; 4) право громадянського суспільства – його основою є природні права людини. За таких умов об’єктивне право здатне протистояти державі, а людська особистість, за висловом І.О. Покровського, може заявляти претензію на роль рівноправної з державою держави з правом суверенітету на певній власній території

Така періодизація для історії кримінального права також може мати значення. Утім, вона видається нам дещо непрактичною у контексті саме даного дослідження.

Одна з найбільш вдалих, як на наш погляд, класифікацій стадій розвитку права, належить Т.В. Кашаніній. Нею виділяються три стадії: 1) дитинство права (архаїчне право); 2) юність права (право станове, корпоративне); 3) зрілість права (право загальнодержавне). Ця класифікація дещо нагадує ту, що визначив глава німецької історичної школи права Фрідріх Карл фон Савін’ї: “”дитинство””, “”учене право”” і кодифіковане право

Проте, повністю скористатися цією класифікацію у контексті нашого дослідження ми не можемо. Хоча б з тієї причини, що у становому (корпоративному) праві дуже мало було кримінально-правових норм. Тому оберемо іншу класифікацію – основним критерієм якої є початок і завершення процесу рецепції (запозичення) римського права. Тим більше, що йдеться про дослідження права саме романо-германської правової сім’ї.

Вододілом у розвитку європейського права (власне права – у його певному відділенні від процесу державотворення) вважається ХІІІ ст. На думку фахівців, період до ХІІІ ст. був першим періодом становлення і розвитку романо-германської правової сім’ї. Саме у цьому столітті вона заявила про себе, і саме тоді, завдяки рецепції римського права, почали стиратися відмінності між так званими латинськими (романськими) системами і германськими. Другий період – до XVIII ст. – був періодом створення “”університетської концепції права””. Право у цей час існувало як загальноєвропейське. Третій період, який продовжується до цих пір, характеризується посиленим розвитком законодавства у межах окремих держав та його кодифікацією. Крім того, саме до ХІІІ ст. відносяться перші початки спеціальних розробок кримінального права.

На нашу думку, сучасні реалії дозволяють говорити і про четверту стадію розвитку права – стадію загального міждержавного, зокрема європейського права. Це право створюється Організацією Об’єднаних Націй, Радою Європи, Європейським Союзом та іншими міждержавними інституціями, має обов’язковий характер для усіх держав-учасниць, а виконання його норм забезпечується потужним механізмом, який складається із спеціальних судових (наприклад, Гаазький Міжнародний Суд) та правоохоронних (Рада безпеки ООН, Інтерпол, Європол) органів, міжнародно-правових санкцій тощо. Цей, четвертий, період розвитку кримінального права характеризується вже частковою декодифікацією кримінального законодавства, а також запозиченням представниками романо-германської правової сім’ї у представників англосаксонської і навпаки окремих правових традицій. Існуючі тенденції не виключають і відмови держав у майбутньому від формування тих чи інших власних галузей законодавства на користь єдиних міждержавних відповідних галузей (це може бути, наприклад, єдиний Кримінальний кодекс Європейських країн, значення якого важко було б переоцінити з точки зору втілення у ньому єдиних високих стандартів демократії, рівності і справедливості), а у далекому майбутньому – злиття національних систем в єдину світову систему права (що не виключає врахування і певних національних особливостей – традицій, наукових поглядів тощо).

---

Мелешко Н.П., Тарло Е.Г. Уголовно-правовые системы России и зарубежных стран (криминологические проблемы сравнительного правоведения, теории, законодательная и правоприменительная практика). – М., 2003. – С. 9.