Господарські суди VS Адміністративні

Залишається актуальною також проблема розмежування компетенції судів. Вона має об’єктивний характер, що пов’язано зі спеціалізацією судів. Схожі проблеми час від часу виникають щодо розмежування юрисдикції загальних і господарських судів. Зазвичай вони не вимагають законодавчого втручання і успішно вирішуються шляхом напрацювання відповідної судової практики, діяльністю судів вищих інстанцій, наданням роз’яснень судам нижчого рівня.

Відновлення дискусії

Начебто для розв’язання проблеми розмежування юрисдикції між адміністративними та господарськими судами до парламенту подано законопроект «Про внесення змін і доповнень до Кодексу адміністративного судочинства України та Господарського процесуального кодексу України щодо розмежування компетенції адміністративних та господарських судів» (№ 2146 від 12 вересня 2006 року). Згідно з проектом, публічно-правові спори, у яких хоча б однією зі сторін є суб’єкт господарської діяльності, суди будуть розглядати за правилами господарського судочинства. Сьогодні ці справи, як і інші публічно-правові спори, суди вирішують за правилами адміністративного судочинства.

Однак у проекті насправді йдеться лише про зміну юрисдикції для певної частини справ, а не розмежування компетенції адміністративних та господарських судів. Адже розмежування передбачає введення додаткових критеріїв або конкретизацію переліку справ, що давало б можливість однозначно визначити компетентний суд для розгляду справи. Тобто насправді метою проекту є повернення господарським судам тієї частини справ, яку вони не хочуть втрачати, і збереження за адміністративними судами лише спорів між громадянами та адміністративними органами.

Внесення цього законопроекту – це, по-суті, спроба реанімувати дискусію, яка відбулася у парламенті минулого скликання перед ухваленням Кодексу адміністративного судочинства. Тоді представники господарських судів наполягали, щоб у компетенції господарських судів залишити спори, що виникають у сфері контролю за господарською діяльністю, зокрема податкові спори. Але парламент не підтримав цю пропозицію, адже визначальною характеристикою адміністративних справ є не те, чиї права у них порушено – звичайної фізичної особи чи суб‘єкта господарювання, а те, ким і за яких умов вони порушені – адміністративним органом при здійсненні ним владних повноважень. Тож всі адміністративні спори, у тому числі за участі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, віднесли до юрисдикції адміністративних судів. Хоча тимчасово, до створення місцевих та апеляційних адміністративних судів, спори між органами влади і суб’єктами господарювання розглядають господарські суди, але за правилами адміністративного судочинства.

Що краще?

Правила господарського судочинства спеціально не адаптовані до вирішення спорів з державними органами чи органами місцевого самоврядування і більше розраховані на вирішення приватноправових спорів. Наприклад, правила адміністративного судочинства передбачають особливі критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб‘єкта владних повноважень; невисокий розмір судового збору (державного мита) за звернення до суду; обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності; ініціативність суду у з‘ясуванні обставин у справі; звільнення особи від сплати судових витрат на користь суб’єкта владних повноважень у справах за позовом суб’єкта владних повноважень тощо. Подібні правила відсутні у Господарському процесуальному кодексі.

Впровадження ідеї проекту приведе до нерівності фізичних осіб, з одного боку, і юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (суб’єктів господарської діяльності), з іншого боку, в процесуальних можливостях щодо захисту їхніх прав у публічно-правових спорах з державними органами та органами місцевого самоврядування. Так, наприклад, у разі оскарження індивідуального правового акта фізичні особи зможуть звернутися з позовом до суду за місцем свого проживання, а суб’єкти господарської діяльності змушені будуть звертатися за місцезнаходженням відповідача. Сьогодні ж і фізичні, і юридичні особи звертаються з позовом у таких справах до суду за місцем свого проживання (знаходження).

Таким чином, віднесення до господарської юрисдикції спорів між суб’єктами владних повноважень і суб’єктами господарської діяльності позбавить останніх ефективних засобів, які передбачені в адміністративному судочинстві для захисту їхніх прав.

Водночас втілення пропозиції законопроекту у життя може привести до ситуації, коли один і той самий спір розглядатимуть різні суди і за різними правилами судочинства: за позовом фізичної особи – за правилами адміністративного судочинства, а юридичної особи – за правилами господарського судочинства. Адже часто підзаконні акти, зокрема рішення щодо будівництва, реєстрації різноманітних майнових прав, прав інтелектуальної власності тощо, стосуються прав та інтересів і фізичних, і юридичних осіб. Це матиме наслідком ухвалення різних судових рішень щодо одного й того ж спору.

Така можливість може бути використана недобросовісними учасниками спору (шляхом ініціювання позовів від різних осіб – юридичної і фізичної). Подібна ситуація склалася у справах, пов’язаних з корпоративними відносинами, – коли один і той самий спір вирішують різні суди – господарські і загальні – за позовами відповідно господарського товариства і учасників цього товариства – фізичних осіб.

Належне урядування та єдність практики

Значення практики адміністративного судочинства для розвитку матеріального права не можливо переоцінити. Як показує досвід інших країн, адміністративні суди можуть і повинні дати потужний імпульс для розвитку адміністративного законодавства і права. У контексті євроінтеграції на адміністративні суди покладається відповідальне завдання впроваджувати європейські стандарти належного урядування (good governance) через оцінку діяльності органів влади при вирішенні конкретних судових справ.

В адміністративному судочинстві існують критерії, запозичені з досвіду багаторічного функціонування європейського адміністративного простору, на основі яких суд має оцінювати адміністративні акти. Щоб почувати себе упевненим у суді, чиновник повинен враховувати ці критерії при прийнятті рішень. Інакше справу в суді буде програно. Таким чином, діяльність адміністративних судів з часом має змінити діяльність органів публічної адміністрації, посадових чи службових осіб – не лише змусить їх керуватися законом, а й навчить тлумачити закон, виходячи з принципу верховенства права, а не вишукуючи букву закону, яка їм вигідна в даній ситуації.

Розгляд адміністративних за своєю природою спорів різними судами за різними правилами судочинства піде не на користь формуванню якісного адміністративного законодавства і права. За таких умов не можна досягнути єдності судової практики у сфері адміністративного права і забезпечити однакові вимоги до діяльності органів виконавчої влади.

Український досвід та аналогічний досвід інших країн показує, що проблеми розмежування юрисдикції час від часу виникають, але судова практика успішно долає їх. Після напрацювання судової практики в адміністративних справах більшість проблем щодо розмежування юрисдикції буде знято.

Цікаво, що становлення адміністративної юстиції відбувалося і відбувається з великими труднощами не лише в Україні. Європейський суд з прав людини в одному зі своїх рішень наголосив: «Сам факт створення та існування адміністративних судів, безумовно, можна привітати як одне з провідних досягнень держави, заснованої на верховенстві права, – зокрема, з огляду на те, що ці суди здобули юрисдикцію розглядати акти адміністративних органів не без відповідної боротьби» (з рішення у справі «Кресс проти Франції» від 7 червня 2001 року). Спроби обмежити предмет адміністративного судочинства засвідчують наявність такої боротьби з адміністративними судами і в Україні. Вкрай важливо, щоб у результаті цієї боротьби особа не втратила тих засобів захисту своїх прав від порушень з боку влади, якими вона наділена в адміністративному судочинстві.

---

Ігор Коліушко,

Радник Президента України

 

Роман Куйбіда,

заступник голови

Центру політико-правових реформ

Опубліковано: Юридичний вісник України. – 2006. – №47. – С. 6.