Експертний висновок на тему: «Значення рішень судів некримінальної юрисдикції для кримінальних проваджень»

І. Проблема

Виникла практика, коли у справах, що розслідуються Національним антикорупційним бюро України (далі – НАБУ), з'являються рішення судів у цивільних чи адміністративних справах, які встановлюють факти, що мають значення для кримінальних проваджень.

Приклади:

1) «справа Кулика» (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62691169):

27 жовтня 2016 року Печерський районний суд м. Києва у складі головуючого судді Васильєвої Н.П., розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання однією сім’єю, визнання майна таким, що набуте у спільну сумісну власність, визнання права власності на частину нерухомого майна, набутого у спільну сумісну власність, вирішив відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання однією сім’єю, визнання майна таким, що набуте у спільну сумісну власність, визнання права власності на частину нерухомого майна, набутого у спільну сумісну власність.

2) «справа Насірова» (http://reyestr.court.gov.ua/Review/70508068):

23 листопада 2017 року Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Аблова Є.В., суддів – Григоровича П.О., Смолія І.В., розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про встановлення наявності та відсутності повноважень суб'єкта владних повноважень, встановив:

– наявність повноважень у Голови Державної фіскальної служби України приймати рішення про розстрочення та/або відстрочення грошових зобов'язань або податкового боргу платників податків без обмежень у сумі та в межах одного бюджетного року;

– відсутність повноважень у Голови Державної фіскальної служби України на здійснення аналізу фінансового стану платника податку, який звернувся із заявою про розстрочку та/або відстрочку грошового зобов'язання та/або податкового боргу при прийнятті рішення про таку розстрочку та/або відстрочку;

– відсутність повноважень у Голови Державної фіскальної служби України на прийняття рішення про відмову в розстрочці та/або відстрочці грошового зобов'язання та/або податкового боргу за наявності висновку територіального органу Державної фіскальної служби про можливість розстрочення та/або відстрочення грошового зобов'язання платника податку та/або податкового боргу та заяви платника податку про їх розстрочку та/або відстрочку з додатками, визначеними пунктом 3.1. Порядку розстрочення (відстрочення) грошових зобов'язань (податкового боргу), затвердженого Наказом Міністерства доходів і зборів України № 574 від 10.10.2013 року.

Іншими словами, це судове рішення перекладає відповідальність за надання розстрочок компаніям Олександра Онищенка з голови ДФС, яким у той час був Роман Насіров, на керівників місцевих державних податкових інспекцій.

Наразі розгляд адмінпозову Насірова до ДФС в апеляційному суді призупинено – до прийняття рішення Вищою радою правосуддя[1].

3) справа “рюкзаків Авакова” (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67745579):

10 липня 2017 року Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії: головуючого судді Аблова Є.В., суддів – Григоровича П.О., Смолія І.В., розглянувши в адміністративну справу за позовом ТОВ «Ібіс» до Міністерства внутрішніх справ України, про визнання протиправними дій та скасування протокольного рішення, за участю третіх осіб: ТОВ «Дніпровенд», ФОП ОСОБА_1, ТОВ «Таллегпром», про визнання протиправними дій службових (посадових) осіб МВС України під час проведення 16.02.2015 року переговорної процедури закупівель речового майна, зазначеного в п. 1.9 пропозиції Учасників, і про скасування протокольного рішення №7 від 16.02.2015 року Комітету з конкурсних торгів МВС України в частині акцептування пропозиції Учасників, вказаної у п. 1.9, та визначення Учасників переможцями даної процедури закупівлі, постановив в задоволенні адміністративного позову товариства з обмеженою відповідальністю «Ібіс» відмовити повністю.

4) справа “Трейд коммодіті” (http://reyestr.court.gov.ua/Review/72978371):

14 березня 2018 року Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Огурцова О.П., суддів: Арсірія Р.О., Кузьменка В.А., розглянув адміністративну справу за позовом Міністерства оборони України до Державної аудиторської служби України, треті особи: ТОВ «Трейд Коммодіті»; НАБУ; ТОВ «Геос-Груп» про визнання протиправною та скасування вимоги від 09.03.2017 р. №31-14/352.

Йдеться про вимогу Державної аудиторської служби України на ім'я Міністерства оборони України №31-14/352 «Щодо усунення порушень законодавства», в якій вказано про те, що за результатами перевірки державних закупівель Міністерства оборони України за період з 01.01.2015 по 31.10.2016 рр. встановлено низку порушень, які відображено в акті від 01.02.2017 № 31-21/1 та призвели до матеріальної шкоди (збитків).

Суд повністю задовольнив адміністративний позов Міністерства оборони України до Державної аудиторської служби України і визнав протиправною та скасував вимогу Державної аудиторської служби України щодо усунення порушень законодавства в ході перевірки державних закупівель Міністерства оборони України, яка оформлена листом від 09.03.2017 № 31-14/352.

Згадані чотири рішення засвідчують появу непоодиноких прецедентів, коли сторона кримінального провадження використовує не передбачені КПК України «винаходи» для забезпечення перемоги собі як стороні в кримінальному провадженні. Але чи може бути така перемога зарахована під кутом зору законності і верховенства права?

ІІ. Питання:

– який вплив на доказову базу у кримінальному провадженні мають рішення судів інших юрисдикцій;

– які існують можливості використання у кримінальних провадженнях під час судового розгляду рішень судів інших юрисдикцій та висновків, окреслених у цих рішеннях, та ризики, пов’язані із цим;

– чи вправі суддя у кримінальному провадженні відхилити як доказ рішення суду некримінальної юрисдикції, яке набрало законної сили;

– яким чином такі рішення судів мають долучатись до справи;

– якою є практика Європейського суду з прав людини щодо преюдиціального значення для кримінальних проваджень під час судового розгляду рішень судів інших юрисдикцій та висновків, окреслених у цих рішеннях;

– якими є рекомендовані дії для органів досудового розслідування у разі ініціювання фігурантами справ зазначених проваджень.

ІІІ. Дослідження

1. Термін «преюдиція» походить від лат. praejudicium – вирішення питання наперед; заздалегідь прийняте рішення. «Преюдиція» або «преюдиціальність», на думку авторів деяких словників, означає, що суд, який розглядає справу, повинен приймати без перевірки і доказів факти, встановлені іншим рішенням суду, що набуло законної сили[2]. Це – широке розуміння поняття «преюдиція» («преюдиційність»).

Преюдиція може бути:

а) внутрішньогалузевою (стосується використання рішень судів, прийнятих внаслідок розгляду кримінальних проваджень);

б) міжгалузевою (стосується рішень інших судів, прийнятих внаслідок розгляду цивільних, господарських, адміністративних справ, справ про адміністративні правопорушення);

в) міжнародною – преюдиція судових рішень міжнародних судових установ (зокрема, Європейського суду з прав людини).

Отже, чи передбачена законами України «преюдиція» («преюдиціальність») та якою вона є?

2. Закон «Про судоустрій і статус суддів» містить лише одну відповідну відсильну норму:

«Стаття 13. Обов’язковість судових рішень

…2. Обов’язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом».

Таким законом є, зокрема, КПК України. Саме його положеннями і потрібно керуватися.

3. В КПК України про преюдицію згадується двічі: один раз в позитивному значенні, другий – в негативному, причому в обох випадках вона має вузький зміст:

Стаття 90. Значення рішень інших судів у питаннях допустимості доказів

1. Рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів.

Стаття 198. Значення висновків, що містяться в ухвалі про застосування запобіжних заходів

1. Висловлені в ухвалі слідчого судді, суду за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, обвинувачення, не мають преюдиціального значення для суду під час судового розгляду або для слідчого чи прокурора під час цього або іншого кримінального проваджень.

Отже, з цього можна зробити такі попередні два висновки:

1) закон може як прямо передбачати преюдиціальність певного судового рішення, так і прямо заперечувати її;

2) преюдиція може бути внутрішньогалузевою, міжгалузевою і міжнародною.

Крім того, зі статті 90 КПК України прямо випливають ще й такі два висновки:

1) судове рішення, яке має преюдиційне значення, саме по собі не є доказом для суду. Воно має значення лише при вирішенні питання про допустимість доказів (див. також назву статті 90). Як відомо зі ст. 84 КПК України, доказами є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню;

2) преюдиційне значення судове рішення має лише за сукупності таких умов:

а) це судове рішення (національного суду чи міжнародної судової установи) набрало законної сили. Якщо воно не набрало законної сили, преюдиція відсутня;

б) цим судовим рішенням встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо судовим рішенням встановлені інші факти, які не стосуються порушення прав людини і основоположних свобод, преюдиція відсутня. Понад те: преюдиція відсутня навіть у разі, якщо судовим рішенням встановлено порушення прав і свобод людини, гарантованих не Конституцією України, а, наприклад, Цивільним кодексом України, або міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких не надана Верховною Радою України.

Наприклад, якщо рішенням суду в цивільній справі встановлено порушення конституційного права на свободу пересування людини, яку притягують до кримінальної відповідальності, скажімо, за втечу з місця позбавлення волі або за порушення правил адміністративного нагляду, то докази на користь цієї людини, які містяться в преюдиційному рішенні суду у цивільній справі, суд повинен визнати допустимими.

4. Остання теза випливає із структурно-логічного зв’язку положення ст. 90 КПК України з положенням ст. 87 КПК України, яка визнає недопустимими докази, отримані внаслідок істотного порушення прав людини, інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав людини.

Стаття 87 передбачає, що обставини отримання доказів має з’ясувати суд, який розглядає кримінальне обвинувачення, а ст. 90 – визначає умови, за яких висновок про порушення прав людини суд має прийняти без заперечень та застережень, а саме – коли цей висновок зроблено національним судом або міжнародною судовою установою. За такої умови факт порушення прав людини стає res judicata, і сторони та суд позбавляються можливості його оспорювати.

Водночас, якщо у рішенні національного суду чи міжнародної судової установи встановлена відсутність порушення прав людини, то таке рішення, відповідно до ч. 1 ст. 90, преюдиціального значення не має, сторони не можуть посилатися на нього як на преюдиціальний факт, а суд не може відмовитися досліджувати обставини, які можуть свідчити про порушення прав людини і певним чином позначатися на доказах.

5. Як зазначено вище, судове рішення, яке має преюдиційне значення, саме по собі не є доказом для суду, а має значення лише при вирішенні питання про допустимість доказів. Так само не є доказом і фактичні дані (факти), що містяться в судовому рішенні іншого суду.

Якщо ж піти від зворотного і визнати судове рішення (ухвалу, постанову тощо) або встановлені ним факти доказом, то тим самим будуть створені численні колізії у кримінальному процесуальному законодавстві, а саме заперечені положення:

– ч. 1 ст. 22 КПК України: «Кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом»;

– ч. 1 ст. 23 КПК України: «Суд досліджує докази безпосередньо»;

– ч. 2 ст. 23 КПК України: «Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом»;

– ч. 3 ст. 56 КПК України: «Під час судового провадження в будь-якій інстанції потерпілий має право… брати участь у безпосередній перевірці доказів»;

– ч. 1 ст. 86 КПК України: «Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення»;

– ч. 2 ст. 91 КПК України: «Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження»;

– ч. 1 ст. 92 КПК України: «Обов’язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, – на потерпілого»;

– ч. 2 ст. 92 КПК України: «Обов’язок доказування належності та допустимості доказів… покладається на сторону, що їх подає»;

– ч. 1 ст. 94 КПК України: «Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення»;

– ч. 2 ст. 94 КПК України: «Жоден доказ не має наперед встановленої сили».

Нарешті, відповідно до ч. 3 ст. 374 КПК України, у мотивувальній частині вироку зазначаються: у разі визнання особи виправданою – підстави для виправдання обвинуваченого з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення; у разі визнання особи винуватою – докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів. Іншими словами, вирок має бути оснований на доказах, а не на судових рішеннях інших судів, які мають преюдиційне значення, скільки б таких рішень не було.

6. Оскільки процесуальними джерелами доказів є тільки показання, речові докази, документи і висновки експертів (ч. 2 ст. 84 КПК України), то у випадку, якщо визнати встановлені судовим рішення факти доказом, слід визначитися, яким саме джерелом доказів є таке судове рішення, зокрема чи є воно документом (оскільки очевидно, що ні показанням, ні речовим доказом, ні висновком експерта воно не є).

Але аналіз положень ст. 99 КПК України приводить до висновку, що процесуальними документами, які можуть бути визнані документами в сенсі цієї статті, є лише складені в порядку, передбаченому цим Кодексом, протоколи процесуальних дій.

Порядку отримання судових рішень інших судів, які теоретично могли б використовуватися як джерела доказів, КПК України не містить. При цьому ч. 1 ст. 86 КПК України визначає, що доказ визнається допустимим лише, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

Водночас, відповідно до ч. 1 ст. 317 КПК України, судові рішення та інші документи і матеріали, що мають значення для цього кримінального провадження, долучаються до обвинувального акта (чи клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності), разом з матеріалами, наданими суду під час судового провадження його учасниками. Але слід пам’ятати, що ці матеріали не можуть надаватися суду до початку судового розгляду (ч. 5 ст. 291 КПК України).

7. Інші процесуальні кодекси прямо не говорять про преюдицію (преюдиціальність), у них непрямо йдеться про згадувану в Законі «Про судоустрій і статус суддів» (ч. 2 ст. 13) «обов’язковість урахування» судових рішень для інших судів.

Так, зазначається:

1) у ГПК України:

Стаття 75. Підстави звільнення від доказування

«…4. Обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

… 6. Вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов’язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

7. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов’язковою для господарського суду»;

2) у ЦПК України:

«Стаття 82. Підстави звільнення від доказування

1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

4. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

… 6. Вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов’язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

7. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов’язковою для суду»;

3) у КАС України:

«Стаття 78. Підстави звільнення від доказування

1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини, визнаної у результаті зловмисної домовленості її представника з іншою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

4. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

… 6. Вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов’язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

7. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов’язковою для суду.

8. Обставини, встановлені рішенням третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, підлягають доказуванню в загальному порядку при розгляді справи судом».

З наведених положень ГПК, ЦПК і КАС України випливають висновки про те, що згадана обов’язковість урахування судових рішень:

а) є вкрай обмеженою і в кожному випадку її застосування її необхідність пояснюється безпосередньо в законі: обставини не доказуються, якщо «у справі беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини»; судове рішення є обов’язковим «лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою»; «обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання»;

б) є відмінною від тієї обов’язковості судових рішень, що передбачена у ст. 90 КПК України. Це означає, що суд у кожному конкретному випадку повинен зважати на специфіку преюдиції судового рішення в різних процесах;

в) не є обов’язковою для суду – в частині «правової оцінки, наданої судом певному факту при розгляді іншої справи».

Хоча аналогічного положення немає в КПК України, однак зрозуміло, що:

– межі дії преюдиціальності судового рішення об’єктивно визначаються тим, що встановлені судом у рамках його предмета розгляду факти в одній справі можуть мати зовсім інше правове значення в іншій справі;

– існують значні особливості процедури доказування та її наслідків в різних видах судочинства;

– рішення суду, навіть і таке, що набрало законної сили, може бути скасоване чи змінене касаційним судом або за іншою передбаченою законом процедурою (через інститут конституційної скарги або звернення до ЄСПЛ абощо). При цьому КПК України не визначає, що робити у такому випадку з рішенням суду, яке ґрунтувалося на преюдиціальному і скасованому судовому рішенні.

8. Аналіз положень усіх процесуальних кодексів України показує, що навіть внутрішньогалузева преюдиція має досить обмежену силу. Так:

– постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими (ч. 2 ст. 316 ГПК України);

– постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими (ч. 2 ст. 417 ЦПК України);

– постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими (ч. 6 ст. 353 КАС України).

Щодо кримінального процесу подібна обмеженість випливає, зокрема, з принципів змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; безпосередності дослідження показань, речей і документів (статті 22 і 23 КПК України). Тому будь-який диктат вищих судових інстанцій виключається: призначаючи новий розгляд у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції не має права вирішувати наперед питання про достовірність або недостовірність доказів, переваги одних доказів над іншими; суд касаційної інстанції не має права встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу (ч. 2 ст. 415, ч. 1 ст. 433 КПК України).

ІV. Висновки

1) Преюдиційне значення судове рішення суду іншої юрисдикції має лише, якщо воно набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

В інших випадках судове рішення суду іншої юрисдикції не має жодного преюдиційного значення для суду, який розглядає кримінальну справу.

2) Судове рішення суду іншої юрисдикції не є доказом, не містить доказів і не має безпосереднього впливу на доказову базу.

3) У випадках, коли судовим рішенням суду іншої юрисдикції встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, воно має значення при вирішенні питання про допустимість відповідних (окремих) доказів.

4) Суддя у кримінальному провадженні уповноважений відхилити як доказ рішення суду некримінальної юрисдикції, яке набрало законної сили, оскільки воно не є доказом.

5) Судові рішення, що мають значення для цього кримінального провадження, долучаються до обвинувального акта (ч. 1 ст. 317 КПК України).

6) Практики Європейського суду з прав людини щодо преюдиціального значення для кримінальних проваджень під час судового розгляду рішень судів інших юрисдикцій та висновків, окреслених у цих рішеннях, не існує.

7) Стосовно органів досудового розслідування і прокуратури діє правило, визначене у ч. 2 ст. 13 Закону «Про судоустрій і статус суддів»: «Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України». Аналогічні положення містяться в усіх процесуальних кодексах. Тому судове рішення суду будь-якої юрисдикції, яке набрало законної сили, є обов’язковим для органів досудового розслідування і прокуратури.

Доктор юридичних наук, професор                                                                   

М.І. Хавронюк

---