Чи стане граната під Верховною Радою детонатором для заборони мирних зібрань?

Кінець літа затьмарила страшна трагедія у столиці – від вибуху гранати загинуло троє правоохоронців та поранено більше ста осіб. Так, під час обговорення проекту змін до Конституції України щодо децентралізації, приміщення під стінами парламенту проходив  пікет з великою кількістю учасників. Після голосування чимало учасників зібрання почали поводитися зухвало, провокуючи працівників міліції, які охороняли будівлю парламенту, на застосування сили. Зібрання почало втрачати мирний характер. Один з учасників заходу застосував ручну гранату…

До кінця року заплановано остаточне голосування змін до Конституції з цього ж питання. Цілком ймовірно, що представники різних політичних та громадських сил знову захочуть пікетувати парламент.

Чи має Київська міська державна адміністрація ініціювати судову заборону мирних зібрань перед будівлею Верховної Ради з мотивів їх небезпеки? Яке рішення має ухвалити суд у разі звернення адміністрації з таким позовом?   

Конституція України, гарантуючи громадянам право на організацію та участь у зібраннях, акцентує увагу на тому, що останні повинні бути мирними. Заходи ж, які плануються з метою влаштування заворушень чи злочинів, мають бути заборонені судом.

У разі ініціювання заборони проведення перед будівлею Верховної Ради зібрання у день чергового обговорення змін до Конституції суд повинен дати відповідь (наперед, на майбутнє) про його потенційно мирний або немирний характер. Зрозуміло, що рішення суду у такій справі є надзвичайно складним і відповідальним. У будь-якому випадку рішення має бути максимально обґрунтованим, справедливим та зрозумілим для усіх учасників судового спору.

Адміністративний суд, вирішуючи таку справу, гіпотетично може прийняти одне з трьох можливих рішень:

– про відмову у задоволенні позову, що означає відсутність юридичних перешкод для проведення зібрання;

– про повну заборонузібрань поблизу Верховної Ради з огляду на можливість повторного вчинення їх учасниками злочинних дій;

– про встановлення певних обмежень щодо його учасників.

З огляду на певну «нетрадиційність» останнього варіанту для вітчизняної судової практики зробимо його докладний аналіз.    

Згідно з частинами 1 і 5 ст. 182 Кодексу адміністративного судочинства України суд уповноважений прийняти рішення не лише про заборону зібрання, а й про обмеження права на мирні зібрання. Під категорією «обмеження», відповідно до практики Європейського суду з прав людини, необхідно розуміти заходи, які застосовуються як до, так і під час зібрання, а також каральні заходи, що реалізуються після зібрання (п. 39 рішення у справі «Езелін проти Франції» від 26 квітня 1991 р.).

Тобто у разі прийняття судом обмежувального рішення зібрання не забороняється у цілому, проте щодо нього вводяться певні обмеження. Вони (обмеження) роблять можливим проведення певного зібрання, тоді як без їх застосування воно могло бути забороненим. Подібний підхід у повній мірі узгоджується з демократичними принципами та європейською практикою, які орієнтовані на ідею, що зібрання може бути заборонено лише у виняткових випадках, тобто коли інші засоби (заходи), не можуть забезпечити його мирний характер.

Перелік можливих способів (форм) обмеження права на свободу мирного зібрання не є закритим, тобто суд, залежно від ситуації, може «змоделювати» той або інший спосіб обмеження реалізації названого права. При цьому важливо, щоб «обмежувальне» рішення суду:

по-перше, засновувалося на законі, як того вимагає ч. 2 ст. 39 Конституції України, переслідувало легітимну мету (у нашому випадку, – попередження злочинів та заворушень) і було необхідним у демократичному суспільстві;

по-друге, повинно бути таким, що реально може бути виконане (втілене у життя);

по-третє, – має узгоджуватися з повноваженнями суб’єктів, залучених до його реалізації.

Названим вимогам у повній мірі відповідатиме рішення суду про запровадження превентивних поліцейських заходів до учасників зібрання – поверхневої перевірки та огляду особи та/чи транспортного засобу.

Відсутність в Україні закону про мирні зібрання не означає, що суд, ухвалюючи те або інше рішення у цій сфері, не може посилатися на інші законодавчі акти. Законом, який надає право суду ухвалити рішення про застосування до учасників зібрання поверхневої перевірки та/чи огляду транспортного засобу, є Закон України «Про національну поліцію». Він передбачає, що завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах: забезпечення публічної безпеки і порядку; охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; протидії злочинності. Зазначені завдання органи поліції можуть/мають реалізовувати як самостійно, так і у взаємодії з іншими суб’єктами (ст. 5 Закону), одним з яких є суд.

Іншими словами, для суду органи поліції у сфері, що розглядається, є суб’єктами, покликаними впроваджувати у життя його рішення, які, таким чином, мають узгоджуватися із законодавчо закріпленою компетенцією поліції. Тож конституційне положення про те, що «Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону…», слід тлумачити так, що суд має право ухвалити рішення лише про такий спосіб обмеження права на свободу мирних зібрань, який (спосіб) відповідає законодавчо встановленій компетенції суб’єкта, задіяного у його реалізації.

Інших варіантів тлумачення процитованого конституційного положення бути не може, адже суд ніколи не мав і не матиме власних інструментів (способів) реалізації прийнятих ним рішень у таких справах. Відповідно у цій ситуації ми спостерігаємо об’єднання повноважень суду та поліції, які утворюють одне нерозривне ціле: суд ухвалює рішення про реалізацію лише тих обмежувальних заходів, які закон дозволяє застосовувати поліції, а поліція має право застосувати обмежувальні заходи до учасників зібрання на етапі його підготовки виключно на підставі рішення суду.

Постанова суду про запровадження превентивних поліцейських заходів до учасників зібрання – поверхневої перевірки та огляду особи та/чи транспортного засобу – є обов’язковою для виконання як приватними особами (учасниками зібрання), так і органами поліції. Відповідно для приватної особи-учасника зібрання це означає необхідність пройти процедуру поверхневого огляду чи/та представити для огляду транспортний засіб, а для працівників поліції, – організувати процедуру поверхневої перевірки та огляду осіб-учасників зібрання та/чи транспортних засобів, якими вони користуються, не перешкоджаючи реалізації права на свободу мирних зібрань.

Юридичною підставою для організації та проведення названих превентивних заходів є ст. 34 Закону України «Про національну поліцію», яка надає право працівникам поліції проводити поверхневу перевірку осіб, речей та транспортних засобів. Для застосування таких заходів підставою буде рішення суду, в якому має бути чітко зафіксовано, що у ситуації, яка склалася, у суду є підстави вважати, що учасники зібрання можуть мати при собі речі, обіг яких у межах мирних зібрань є забороненим і які можуть становити загрозу життю чи здоров’ю їх учасників.

Реалізація рішення про проведення поверхневої перевірки та огляду особи та/чи транспортного засобу може бути реалізована працівниками поліції шляхом встановлення/організації контрольних пунктів, зокрема оснащених технічними засобами виявлення заборонених предметів (мобільні та стаціонарні металодетектори). У разі, якщо під час проведення перевірки учасників зібрання, поліція виявить заборонені до обігу предмети (речі), представники останньої повинні діяти на підставі процесуального законодавства – Кодексу України про адміністративні правопорушення або Кримінального процесуального кодексу України, які визначають порядок фіксації правопорушень та/чи злочинів.

Важливо наголосити на тому, що викладений алгоритм стосується лише ситуацій, коли зібрання готується і проводиться у мирному порядку. Якщо зібрання втрачає мирний характер, поліція зобов’язана застосувати до його учасників увесь комплекс досяжних їй примусових (обмежувальних) повноважень, аж до його повного припинення, самостійно, тобто без очікування судового рішення. Іншими словами, поліція має займати активну позицію у справі забезпечення охорони громадського порядку, прав та свобод інших осіб.

Роман Мельник, доктор юридичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка