Щотижневий аналіз 18 – 24 грудня 2024 рокy

Народні депутати пропонують «вдосконалити» діяльність Вищої ради правосуддя

Подія

У Верховній Раді України 29.11.2024 р. зареєстрований проєкт Закону № 12265 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо удосконалення правового регулювання діяльності Вищої ради правосуддя та окремих аспектів функціонування судової системи». Законопроєкт змінює процедуру відкликання з посади членів Вищої ради правосуддя (надалі – ВРП) органами, які їх обирали або призначили, видозмінює порядок вирішення конфлікту інтересів в діяльності членів ВРП, а також встановлює певні обмеження для їх активності в судовій системі. 

Оцінка ЦППР 

1. Закон України «Про Вищу раду правосуддя» (надалі – Закон № 1798-VIII) пропонується доповнити такими принципами її функціонування, як верховенство права, законність, незалежність, об’єктивність, компетентність, професійність, колегіальність розгляду і вирішення питань, обґрунтованість прийнятих рішень, відкритість та публічність. З одного боку, сама ідея закріплення основоположних принципів в діяльності ВРП є розумною, а з іншого боку, більшість із запропонованих засад вже закріплені в законодавстві. Так, у відповідності до ст. 1 Закону № 1798-VIII Рада діє задля забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів. Оскільки ВРП належить до судової гілки влади, то зазначені в цитованій статті засади поширюються на її діяльність у повному обсязі. Зі змісту ст.ст. 34, 50 Закону № 1798-VIII випливають принципи колегіальності під час ухвалення рішень Ради й належного їх мотивування. В п. 1.1. Регламенту Ради проголошено, що «основними засадами діяльності Ради та її органів є верховенство права, відкритість, гласність, колегіальність, незалежність та безсторонність, розумність строків». Отже, потреба в дублюванні принципів в діяльності вищого органу суддівського врядування виглядає сумнівною. 

2. Частину 4 ст. 20 Закону № 1798-VIII пропонується доповнити реченням такого змісту: «член Вищої ради правосуддя до звільнення з посади або припинення його повноважень не може подавати заяву та документи для участі у конкурсі на зайняття вакантної посади судді, приймати участь у такому конкурсі». Однак, автори законопроєкту не врахували, що згідно ч. 4 ст. 69 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» не може претендувати на посаду судді особа, яка обіймає, зокрема, посаду члена ВРП протягом часу перебування на відповідній посаді та протягом одного року після звільнення або припинення повноважень. Ці обмеження не застосовується до діючих членів ВРП в силу п. 60 Прикінцевих та перехідних положень закону. Таким чином, запропоноване обмеження для членів ВРП вже запроваджене в чинному законодавстві. 

3. Частина 5 ст. 20 Закону № 1798-VIII в чинній редакції містить підстави для усунення члена ВРП від розгляду певного питання з огляду на наявний у нього конфлікт інтересів. Процедура вирішення заяви про (само)відвід визначена у ст. 33 цього ж Закону і в Главі 8 Регламенту Ради. Згідно з ч. 5 ст. 33 Закону № 1798-VIII рішення про відвід (самовідвід) ухвалюється більшістю членів ВРП, які беруть участь у засіданні Ради чи її органу, шляхом голосування в нарадчій кімнаті, за відсутності члена ВРП, питання про відвід (самовідвід) якого вирішується. Законопроєктом пропонується змінити цей алгоритм: наслідком подання заяви про наявність у члена ВРП конфлікту інтересів має бути позбавлення його права приймати участь у розгляді Радою питання, у межах якого виник такий конфлікт інтересів. Заяви інших осіб, подані щодо відводу члена ВРП, пропонується вирішувати в порядку ст. 33 Закону № 1798-VIII. Таким чином, виникають сумніви щодо доцільності змін, запропонованих ініціаторами законопроєкту. Більше того, автоматичне відсторонення кількох членів ВРП за їх заявами (які можуть бути написані під зовнішнім тиском), які не потребують розгляду і затвердження колегіальним органом, може призвести до блокування ухвалення Радою рішень під час здійснення нею своїх повноважень.

4. Проєктом закону № 12265 пропонується істотно зменшити винагороду члена ВРП. Якщо за чинним законодавством розмір винагороди члена Ради встановлюється у розмірі посадового окладу судді Верховного Суду з коефіцієнтом 1,5, то проєкт пропонує зменшити її до розміру посадового окладу судді місцевого суду. Це означатиме скорочення виплат членам Ради в декілька разів. З одного боку, такий підхід можна вважати справедливим з точки зору дотримання вимог і обмежень правового режиму воєнного стану і економії ресурсів Державного бюджету. З іншого боку, члени ВРП виконують надзвичайно важливі функції держави щодо добору суддів та забезпечення незалежності, професійності й доброчесності суддівського корпусу. Статус ВРП – це статус найвищого органу суддівського врядування, а члени Ради за своїми гарантіями прирівнюються до суддів вищих судів. Ймовірне зменшення винагороди членам ВРП можливе лише з одночасним зменшенням винагород суддям апеляційних і вищих спеціалізованих судів, а також Верховного Суду, – що наразі не стоїть на порядку денному. Проте слід враховувати, що Конституційний Суд України вже неодноразово висловлював правову позицію щодо недопустимості зниження рівня гарантій незалежності і недоторканності суддів, однією з яких є суддівська винагорода. 

5. Стаття 22 Закону № 1798-VIII має бути доповнена нормою, відповідно до якої «член Вищої ради правосуддя, обраний на посаду Голови Вищої ради правосуддя, не може обіймати цю посаду більш як один строк». З одного боку така пропозиція, виглядає слушною, адже має запобігти надмірній концентрації владних повноважень і зменшенню рівня корупційних ризиків. Схоже правило діє для Голови Конституційного Суду України. Однак, автори законопроєкту не пропонують аналогічних обмежень для заступника Голови ВРП. Окрім того, члени Ради мають доволі короткий строк повноважень – чотири роки, що вже слугує запобіжником від узурпації влади (для порівняння – судді Конституційного Суду України перебувають на посаді протягом дев’яти років). Важко змоделювати ситуацію, коли одна особа зможе перебувати всі чотири роки своєї каденції у ВРП на посаді Голови Ради, яка є колегіальним органом. Таким чином, зміна строків перебування на адміністративній посаді для Голови ВРП не має вагомих теоретичних або практичних аргументів. 

6. Законопроєкт пропонує змінити механізм звільнення члена ВРП з посади за вчинення дій, які є несумісними з високим статусом члена Ради. Зокрема, запроповано віднести вирішення цього питання повністю на розсуд суб’єктам призначення (обрання) членів ВРП, усунувши з цієї процедури саму ВРП. За чинним регулюванням саме ВРП вносить суб’єкту призначення (обрання) подання про звільнення члена ВРП. 

Виключення ВРП з процедури звільнення її членів з посади може мати наслідком політично вмотивовані, свавільні відкликання членів Ради. Для обґрунтування цієї тези можна пригадати численні випадки звільнень суддів Конституційного Суду України суб’єктами їх призначення до 2016 р., коли Президент України, Верховна Рада України і з’їзд суддів України були позбавлені повноважень звільняти суддів цього Суду.

Слід враховувати, що механізму «примушування» для ухвалення рішення про звільнення члена ВРП для колегіальних органів немає і не може бути, що ускладнить практичну реалізацію цієї процедури і в чинній її законодавчій редакції. Верховна Рада України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, всеукраїнська конференція прокурорів, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ – всі ці суб’єкти формування складу ВРП є колегіальними. Більше того, з’їзди збираються, як правило, не частіше одного разу на рік – адже їх підготовка і скликання є доволі складним процесом. Тому спрогнозувати реальні кейси звільнення членів ВРП за наслідками їх «відкликання» колегіальними суб’єктами призначення доволі проблематично. Можливим варіантом вирішення цієї проблеми є запозичення для ВРП моделі, яка закладена в ст. 21 Закону України «Про Конституційний Суд України». Відповідно до пп. 3 ч. 1 ст. 21 цього закону – вчинення суддею Конституційного Суду істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування своїми обов’язками, що є несумісним зі статусом судді Конституційного Суду або виявило його невідповідність займаній посаді є підставою для його звільнення. Питання про звільнення судді з посади за такою підставою Конституційний Суд розглядає на спеціальному пленарному засіданні за наявності висновку постійної комісії з питань регламенту та етики Конституційного Суду. Впровадження такого підходу вимагатиме вже інших змін до законодавства, а залучити до процедури звільнення члена ВРП можна вже діючу Етичну раду, яка утворюється з метою сприяння органам, що обирають (призначають) членів Ради, у встановленні відповідності кандидата на посаду члена ВРП критеріям професійної етики та доброчесності. Етична рада могла би надавати свою експертну оцінку неправомірним або неетичним діям члена ВРП, як це передбачено для постійної комісії з питань регламенту та етики Конституційного Суду України. Участь Етичної ради, до складу якої входять незалежні іноземні експерти, на нашу думку, забезпечить справедливий і неупереджений результат для процедури звільнення члена Ради.

7. Законопроєкт передбачає, що якщо підстави для повернення дисциплінарної скарги будуть встановлені після відкриття дисциплінарної справи, таке дисциплінарне провадження закривається, скарга залишається без розгляду та повертається скаржнику, про що Дисциплінарна палата постановляє ухвалу. Аналогічна пропозиція вноситься і для підстав для відмови у відкритті дисциплінарної справи. Дійсно, в дисциплінарній практиці ВРП можуть виникати подібні питання, вони не є врегульованими і є проблемними для належного здійснення дисциплінарного провадження. Водночас, ст.ст. 44 і 45 закону, які унормовують підстави для повернення дисциплінарної скарги і для відмови у відкритті дисциплінарної справи, потребують більш системного оновлення на законодавчому рівні. Так, існує конкуренція між вказаними нормами закону і ст. 107 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Відповідно до пп. 2 ч. 1 ст. 44 Закону № 1798-VIII дисциплінарна скарга залишається без розгляду та повертається скаржнику, якщо вона не містить відомостей про ознаки дисциплінарного проступку судді, а згідно з ч. 6 ст. 107 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» дисциплінарну справу щодо судді не може бути порушено за скаргою, що не містить відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку судді. В дисциплінарному провадженні ВРП застосування цих норм здійснюється по-різному, і це створює неоднорідність практики. Окрім того, є потреба в перегляді самих підстав повернення дисциплінарної скарги і відмови у відкритті дисциплінарної справи, адже вони є колізійними, їх чинні формулювання не є чіткими і однозначними і це спричинює істотні розбіжності при їх застосуванні різними членами Ради і різними Дисциплінарними палатами. І нарешті, запропонований авторами Законопроєкту підхід містить істотні корупційні ризики, адже його впровадження може спричинити свавільне закриття ВРП дисциплінарних проваджень і повернення дисциплінарних скарг в резонансних справах. 

8. Ще однією новацією є доповнення ст. 55 Закону № 1798-VIII правилом, відповідно до якого наявність скарги щодо дисциплінарного проступку судді може бути підставою для зупинення розгляду питання про звільнення судді з посади з підстав, визначених пунктами 1 (неспроможність виконувати повноваження за станом здоров’я) та 4 (подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням) ч. 6 ст. 126 Конституції України, виключно у разі відкриття дисциплінарної справи. Така новація викликає зауваження і не може бути оцінена позитивно. По-перше, в чинній редакції закону ВРП має право зупинити розгляд питання про звільнення судді з посади з означених підстав на час розгляду скарги або заяви, наслідком якої може бути звільнення судді з посади з підстав, визначених п. 2, 3, 6 ч. 6 ст. 126 Конституції України (ці підстави передбачають вчинення суддею дій, несумісних з високим званням судді). Таке дискреційне право Ради призводить до того, що іноді судді, щодо яких тривають дисциплінарні провадження за серйозні порушення закону, уникають відповідальності, звільняючись у відставку. У 2023-2024 роках ВРП намагалась змінити таку свою практику, але повністю вона не викорінена. Тому деякі судді, які обвинувачуються у вчиненні серйозних правопорушень, подають у відставку і отримують право на «почесну» пенсію з доволі високим рівень виплат з Державного бюджету. Така практика не є прийнятною з огляду на потребу забезпечення доброчесності суддівського корпусу. По-друге, пропоновані новації надають ВРП ще більшого поля для маневрів у цьому питанні, обмеживши її право зупинити розгляд заяви про відставку судді випадками вже розпочатих дисциплінарних проваджень. Таким чином, суддя, який знає про свої порушення, може встигнути звільнитися у відставку. 

9. Законопроєкт пропонує запровадити звітність органів державної влади та їх посадових осіб щодо заходів щодо забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя. Частиною 3 ст. 74 Закону № 1798-VIII пропонується визначити, що в разі необхідності здійснення довготривалих заходів ВРП у поданні вимагає від відповідного органу чи посадової особи щомісяця інформувати її про вжиті заходи та досягнуті результати шляхом подання звіту. Ця пропозиція заслуговує на схвалення, оскільки загальна результативність заходів щодо забезпечення незалежності суддів, які вживаються ВРП, є доволі низькою, з огляду на небажання органів державної влади чи посадових осіб в належний спосіб реагувати на подання Ради.

10. Остання новація законопроєкту – це внесення зміни до ст. 35-1 Закону України «Про запобігання корупції», якою пропонується встановити, що правила врегулювання конфлікту інтересів у діяльності ВРП визначаються законами, які регулюють статус відповідних осіб та засади організації відповідних органів. Така новація є справедливою і вчасною, адже аналогічне правило діє для суддів судів загальної юрисдикції і суддів Конституційного Суду України. Члени ВРП за своїм правовим статусом по суті прирівняні до суддів, що вимагає особливих правил врегулювання конфлікту інтересів в їх діяльності. Основне застереження в цьому питанні полягає в тому, що за умови ухвалення вказаних змін ВРП повинна вжити оперативних і дієвих заходів для встановлення правил врегулювання конфлікту інтересів в діяльності її членів шляхом розроблення і внесення змін в її Регламент. Послідовне дотримання цих правил є також важливим, адже за відсутності зовнішнього контролю стосовно цього питання в діяльності Ради можуть виникати порушення і зловживання.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що абсолютна більшість пропозицій, викладених у проєкті Закону № 12265 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо удосконалення правового регулювання діяльності Вищої ради правосуддя та окремих аспектів функціонування судової системи», є недостатньо обґрунтованими, створюють корупційні ризики або не є системними в зміні правового регулювання. Ухвалення зазначеного законопроєкту створюватиме потенційні ризики для забезпечення незалежності й неупередженості в роботі найвищого органу суддівського врядування, що не неприпустимим.

Посилення відповідальності за катування та інші жорстокі, нелюдські чи такі, що принижують гідність, види поводження та покарання

Подія

16 грудня зареєстровано Проєкт Закону «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за катування та інші жорстокі, нелюдські чи такі, що принижують гідність види поводження та покарання» (реєстраційний № 12319, далі – Проєкт Закону). Ним пропонується:

– доповнити Кримінальний кодекс України (КК) новими статтями 365-4, 365-5 та 365-6 КК, які передбачатимуть кримінальну відповідальність за катування, вчинене службовою особою; поводження, що принижує гідність, вчинене службовою особою; невиконання або неналежне виконання службових обов’язків, внаслідок якого мало місце катування або поводження, що принижує гідність відповідно;

– посилити санкцію ч. 3 ст. 127 КК до позбавлення волі на строк від 10 до 15 років;

– внести окремі зміни до статей 69, 75, 127, 146-1, 365, 373 КК.

Позиція ЦППР

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, від 10 грудня 1984 року (Конвенція) кожна держава-сторона забезпечує розгляд актів катування згідно з її кримінальним законодавством як злочинів та встановлює відповідні покарання за них з урахуванням їх тяжкого характеру. У ст. 127 КК визначено вужче поняття «катування», ніж передбачене ч. 1 ст. 1 Конвенції, тому воно потребує приведення у відповідність до Конвенції.

У пояснювальній записці до Проєкту Закону звертається увага на те, що розташування катування, вчиненого службовою особою, у розділі II Особливої частини КК України «Злочини проти життя і здоров’я особи» не відповідає основному об’єкту цього злочину, що призводить до викривлення статистичної інформації щодо злочинів у сфері службової діяльності. Прогалиною КК є також відсутність розмежування катування та поводження, що принижує гідність. Відповідно до ст. 16 Конвенції Україна зобов’язалась запобігати іншим актам жорстокого, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження й покарання, що не підпадають під визначення катування, викладеного у ст. 1, коли такі акти здійснюються державними чи посадовими особами або іншими особами, що виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. Оскільки поводження, що принижує гідність, не підпадає під визначення катування, вчиненого службовою особою, а також відрізняється за ступенем тяжкості, то відповідальність за таке діяння необхідно передбачити в окремій статті КК.

Водночас, слід звернути увагу на таке.

1. Відповідно до ст. 1 Конвенції, для  її цілей  термін «катування»  означає «будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне». Натомість, у статтях 127 і 365-4 Проєкту Закону йдеться про «будь-яке умисне діяння, спрямоване на заподіяння особі сильного фізичного болю, фізичного чи морального страждання шляхом застосування насильства або погрози».

З цього випливає, що навіть сама по собі демонстрація знаряддя, за допомогою якого можуть вчинятися тортури (наприклад, звичайного молотка), вже потребуватиме кваліфікації за відповідною статтею як закінченого злочину і вимагатиме призначення надзвичайно суворого покарання – за обтяжуючих обставин на строк до 15 років.

Тому слова «спрямоване на заподіяння особі сильного фізичного болю, фізичного чи морального страждання» у статтях 127 і 365-4 Проєкту Закону слід замінити словами «яким особі заподіяно сильного фізичного болю, фізичного чи морального страждання».

2. Щодо невідповідності обмеження застосування заохочувальних норм, передбачених  статтями 69, 75 КК, щодо певних кримінальних правопорушень принципам кримінального права (рівності всіх перед законом і судом, пропорційності та ін.) експерти ЦППР вже зазначали у попередніх дослідженнях. Наразі ще раз звернемо увагу на те, що заборона призначати більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, і звільнення від покарання з випробуванням щодо службових осіб, які вчинили катування, у багатьох випадках унеможливить розкриття відповідних злочинів, вчинюваних у співучасті.

3. У частинах 2 пропонованих нових статей 365-4 і 365-5 допущено помилку, адже мета і мотив – це різні ознаки, що можуть характеризувати кримінальне правопорушення, і тому кримінальне правопорушення не може вчинятися «з метою дискримінації, у тому числі з мотивів…».

Дві інших стилістичних помилки у ст. 365-5: йдеться про «діяння чи бездіяльність, спрямовані на формування у особи почуття приниження або знецінення, незалежно від мети”…». Проте, по-перше, бездіяльність – це і є, поряд з дією, видом діяння. По-друге, спрямованість і мета – це по суті одне і те саме, а тому діяння не може мати спрямованість, але не мати мети.

4. Уточнення кваліфікуючою ознакою «вчиненого службовою особою» у ч. 2 ст. 365 КК та ч. 2 ст. 373 КК унеможливить кваліфікацію відповідних діянь (перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу та примушування давати показання відповідно), які вчинені не службовою особою. Тому слід сформулювати це уточнення як «за відсутності ознак кримінального правопорушення, передбаченого статтею 365-4 цього Кодексу».

5. Проєкт Закону пропонує посилити санкцію ч. 3 ст. 127 КК – позбавлення волі на строк від 10 до 15 років (замість позбавлення волі на строк від 7 до 12 років). Водночас у порівняльній таблиці відсутнє додаткове покарання, передбачене ч. 3 ст. 127 КК – «з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років».

6. Деякі пропоновані положення КК сформульовані стилістично складно, і це може утруднити їх правильне розуміння та застосування. З огляду на це варто частіше застосовувати досвід законодавця щодо поділу частин і приміток статей КК на пункти (як-от у статтях 115, 368 і 442). Замість неодноразового вживання слів «з метою» і «а також» такий поділ варто було б зробити у ч. 1 ст. 127 і в примітці до цієї статті та у ч. 1 ст. 365-4.

Щодо забезпечення дотримання гарантій адвокатської діяльності

Подія

16 грудня зареєстровано Проєкт Закону «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо забезпечення дотримання гарантій адвокатської діяльності» (реєстраційний № 12320, далі – Проєкт Закону). Ним, зокрема, пропонується:

1) Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП) доповнити новою ст. 185-16, яка передбачає адміністративну відповідальність за порушення заборони ототожнення адвоката і клієнта;

2) змінити редакцію ст. 397 Кримінального кодексу України (КК), яка передбачає кримінальну відповідальність за втручання в діяльність адвоката, і деталізувати форми такого втручання.

Позиція ЦППР

У пояснювальній записці автори посилаються на офіційну статистику Офісу Генерального прокурора, згідно з якою у 2022 році зареєстровано 15 кримінальних проваджень за фактом втручання в діяльність захисника чи представника особи (ст. 397 КК), тоді як у 2023 році і протягом 8 місяців 2024 року виявлено вже по 46 таких правопорушень. Статистика підтверджує зростання кількості кримінальних правопорушень, вчинених щодо адвокатів. Проте, у жодному зі 107 облікованих впродовж 2022-2024 років кримінальних провадженнях за фактом вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ст. 397 КК, не здійснено повідомлення особі про підозру. Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень, за весь час існування реєстру судами розглянуто лише 2 кримінальних провадження, які завершились постановленням вироку за ст. 397 КК (по 1 вироку у 2015 та 2016 роках).

Попри це, автори законопроєкту вказують на відсутність дієвого механізму захисту прав адвокатів від незаконного втручання та дотримання гарантій їх професійної діяльності, що пов’язане, ніби, з нечітким формулюванням диспозиції статті 397 КК.

З таким обґрунтуванням не можна погодитись, а Проєкт Закону містить суттєві вади.

1. Відсутні наукові дослідження та аргументи на користь встановлення адміністративної відповідальності за порушення заборони ототожнення адвоката і клієнта. Немає відповідної вимоги і в міжнародних договорах України.

Притягнення ж особи до адміністративної чи іншої юридичної відповідальності за висловлення аргументованої позиції (в рамках закону) є порушенням свободи слова, передбаченої ст. 34 Конституції України.

2. Нова редакція ст. 397 КК передбачає занадто деталізований перелік форм (способів) втручання в діяльність адвоката – близько двадцяти. Така казуальність є зайвою.

По суті наявність статистики Офісу Генерального прокурора є єдиним аргументом авторів щодо відповідних змін. Але така статистика не є підставою для відповідних висновків та такої надмірної деталізації статті, а сама деталізація не є гарантією дотримання відповідних положень.

Крім того, перелік відповідних порушень є відкритим і передбачає можливість притягнення особи до відповідальності за «… будь-яке інше умисне перешкоджання професійній діяльності та реалізації передбачених законом повноважень адвоката зі здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги особі». Такі формулювання є прикладами порушення принципу юридичної визначеності.

3. Незрозуміло, за яким критерієм диференціюється відповідальність за «перешкоджання…», «втручання…», «вплив…» та чому міра покарання за відповідний «вплив» має бути вищою ніж за «перешкоджання» та «втручання». «Втручання» як термін не має уніфікованого визначення ні в теорії, ні в практиці кримінального права.

Отже, проблему захисту прав адвокатів від незаконного втручання не можна вирішувати шляхом передбачення відповідальності, тим паче кримінальної, за будь-які ймовірні порушення гарантій адвокатської діяльності. Кримінально-правова норма має бути сформульована чітко та зрозуміло, а відповідальність – бути передбачуваною, пропорційною та ефективною.