18 Лют, 2025
23 січня 2025 р. Велика Палата Верховного Суду (ВП ВС) постановила рішення у справі № 990SCGC/19/24, в якому вказала: «суддя, який оскаржує до ВРП рішення її дисциплінарного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності, не повинен потрапити в гірше становище порівняно з тим, яке він мав до такого оскарження. Іншими словами, ВРП не може за скаргою судді застосувати до нього більш суворе стягнення, ніж те, яке було застосоване до цього судді Дисциплінарною палатою» (п. 199). Зазначене рішення може мати негативний вплив на розвиток дисциплінарної практики Вищої ради правосуддя (ВРП, Рада) щодо суддів, а також на забезпечення функціональної незалежності її дисциплінарних органів.
Рішенням Третьої Дисциплінарної палати ВРП від 1 травня 2024 року № 1341/3дп/15-24 суддю Семенівського районного суду Чернігівської області Гнипа О.І. притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано до нього дисциплінарне стягнення у виді догани – з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця. Підставою для ухвалення такого рішення стало умисне порушення суддею правил щодо самовідводу (пп. «д» п. 1 ч. 1 ст. 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Суддя оскаржив це рішення до ВРП.
16 липня 2024 р. ВРП змінила рішення дисциплінарної палати й застосувала до скаржника дисциплінарне стягнення у виді подання про тимчасове, строком на три місяці, відсторонення від здійснення правосуддя – з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді та обов’язковим направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації та подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді. Основними аргументами ВРП під час ухвалення рішення були несправедливість й непропорційність застосованого до судді дисциплінарною палатою стягнення, системність та тяжкість проступку, ставлення судді до нього. Рада також не погодилась із кваліфікацією дій судді, вказавши, що вони «містять склад трьох дисциплінарних правопорушень, передбачених підпунктом «д» пункту 1, пунктами 2, 3 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»».
ВП ВС скасувала рішення ВРП, підкресливши, що «тлумачення пункту 4 частини п’ятої статті 53 Закону № 1798-VIII [визначає право ВРП змінити рішення Дисциплінарної палати, застосувавши інший вид дисциплінарного стягнення], яке навела у Спірному рішенні Рада, не відповідає принципу верховенства права та не забезпечує гарантій незалежності суддів у процедурі здійснення щодо них дисциплінарних проваджень». У відповідності до ч. 3 ст. 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» Рада зобов’язана розглянути дисциплінарну справу судді Гнипа О.І. повторно у пленарному складі.
На переконання експертів ЦППР, наведений вище висновок ВП ВС у зазначеній справі може мати негативний вплив на розвиток дисциплінарної практики ВРП щодо суддів, а також на забезпечення функціональної незалежності її дисциплінарних органів. На користь цієї тези можна навести наступні аргументи.
По-перше, ВРП та її дисциплінарні органи є автономними в питаннях обрання дисциплінарних стягнень, які застосовуються до суддів у дисциплінарному провадженні. Це випливає як із конституційно-правового статусу ВРП як колегіального, незалежного органу державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади (статті 130-1, 131 Конституції України), так і з наділення ВРП дискрецією при виконанні покладених на неї Основним Законом і чинними нормативно-правовими актами повноважень. Відповідно до сталої практики Верховного Суду, «дискреція це не обов`язок, а повноваження адміністративного органу, оскільки юридична концепція дискреції передбачає можливість вибору між альтернативними способами дій та/або бездіяльністю; дискреція є необхідною та безальтернативною для управлінської діяльності адміністративного органу юридичною конструкцією, завдяки якій вирішується низка важливих завдань, центральними з яких є забезпечення справедливої, ефективної та орієнтованої на індивідуальні потреби приватної особи правозастосовної та правотворчої діяльності названих суб`єктів; згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, прийнятої 11.03.1980, державам-членам стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, як дискреційне повноваження слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою дискреції, тобто, коли такий орган може обрати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за певних обставин» (постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15 грудня 2021 р. у справі № 1840/2970/18). Очевидно, що при виборі дисциплінарного стягнення, яке буде застосовано до судді за результатами дисциплінарного провадження, дисциплінарний орган ВРП наділений правом вибору з того спектру стягнень, які наведені у статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а на результат цього вибору, з урахуванням принципу пропорційності, може впливати низка чинників: форма вини судді, обставини вчинення проступку, наявність або відсутність негативних наслідків діяння судді та ін.
ВРП в її пленарному складі також має повну автономність при виборі дисциплінарних стягнень щодо суддів під час розгляду і вирішення скарг на рішення Дисциплінарних палат Ради. Це випливає із правового статусу ВРП та внутрішніх, інституційних взаємин Ради та її органів. Відповідно до ч. 1-3 ст. 26 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» Рада діє у пленарному складі, якщо інше не встановлено цим Законом. Для розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів Вища рада правосуддя утворює Дисциплінарні палати з числа членів ВРП, визначаючи кількість та кількісний склад таких палат. Якщо виходити із усталеної практики ВП ВС, яка, наслідуючи рішення Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України», відносить ВРП та її Дисциплінарні палати до судових органів, то тоді Дисциплінарні палати слід розглядати як суд першої інстанції, а пленарний склад ВРП – як суд вищої інстанції, який приймає і розглядає скарги на рішення Дисциплінарних палат. Ані чинне процесуальне законодавство, ані теорія судоустрою не оспорюють законне право суду вищої інстанції змінити рішення суду першої інстанції. Більше того, в силу прямої вказівки п. 4 ч. 10 ст. 51 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати ВРП має право змінити рішення Дисциплінарної палати, застосувавши інший вид дисциплінарного стягнення. Що дуже важливо – заборони на застосування до судді більш суворого дисциплінарного стягнення для ВРП ані в профільному законі, ані в інших нормативних актах, не передбачено.
По-друге серед змістовних підстав для скасування рішень ВРП, ухвалених за результатами його оскарження, можна відзначити те, що передбачено п. 4 ч. 1 ст. 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» – рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків. В рішенні у справі № 990SCGC/19/24 ВП ВС не вказує на те, що оспорюване рішення ВРП є немотивованим або не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді. Аргументи ВП ВС зводяться до того, що кожен має право на оскарження рішення суду (а суддя – відповідно, на оскарження рішення ВРП та її Дисциплінарних палат у дисциплінарній справі); Дисциплінарна палата ВРП діє як суд першої інстанції, а безпосередньо Рада – як суд апеляційної інстанції; право судді на оскарження рішення Дисциплінарної палати може бути ефективним способом захисту лише тоді, коли такий суддя не буде мати побоювань, що оскарження може призвести до погіршення його юридичного стану, який він мав до оскарження. Водночас уважне вивчення оскаржуваного суддею рішення ВРП дозволяє упевнитися у тому, що суддя реалізував своє право на оскарження рішення Дисциплінарної палати, ухвалене стосовно нього, а саме рішення містить ґрунтовну аргументацію того, чому ВРП вирішила застосувати інший, а саме, більш суворий вид дисциплінарного стягнення, до судді. В цьому контексті варто нагадати усталену правову позицію Верховного Суду, відповідно до якої «адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим частиною другою статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями [зокрема, це безсторонність (неупередженість), добросовісність, розсудливість, пропорційність]. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади» (постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15 грудня 2021 р. у справі № 1840/2970/18). Таким чином, рішення ВП ВС, ухвалене за результатами розгляду скарги судді на рішення ВРП у дисциплінарному провадженні стосовно судді, має бути мотивоване та не може втручатися в сферу дискреції ВРП, яка також за своєю правовою природою [і у відповідності до усталеної практики ЄСПЛ] є органом судової влади. Іншими словами, якщо рішення ВРП з точки зору звичайної розсудливої людини є справедливим та обґрунтованим як за формою, так і по суті, – у такому разі у ВП ВС немає підстав для його скасування, адже це прямо суперечитиме п. 4 ч. 1 ст. 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» й буде втручанням у дискреційні права ВРП.
По-третє, в постанові ВП ВС наголошується на тому, що скаржник, тобто суддя, подаючи скаргу на рішення Дисциплінарної палати ВРП має бути впевненим у тому, що його правове становище НЕ погіршиться, тобто, що ВРП НЕ застосує до судді більш суворе стягнення. Така аргументація видається хибною. Правило щодо заборони погіршення правового становища скаржника є властивим для кримінального провадження, де воно прямо закріплено в КПК України. Відповідно до усталеної практики ККС ВС, «гарантією забезпечення права на свободу оскарження для особи виступає правило про недопустимість «повороту до гіршого». Сутність вказаного полягає у встановленні процесуальним законом комплексу взаємопов’язаних приписів, які виступають як процесуальні гарантії, що забороняють за відсутності певних обставин погіршувати становище обвинуваченого, засудженого, виправданого порівняно з положенням, установленим кінцевим у кримінальному провадженні рішенням (вироком чи ухвалою). … При цьому під межами повороту до гіршого слід розуміти закріплене в кримінально-процесуальному законодавстві повноваження суду будь-яким чином змінити вже постановлене судове рішення в несприятливу для засудженого (виправданого) сторону, а під умовами – конкретні обставини, за яких суд може реалізувати таке повноваження» (ухвала Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 17 червня 2021 р. у справі № 617/775/20). Незважаючи на відсутність відповідних нормативних посилань в ЦПК України, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду також намагається запровадити подібний підхід: «принцип заборони повороту до гіршого (non reformatio in peius) відомий ще з часів римського права та існував у зв`язку із іншим правилом – tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги» (постанова від 24 травня 2023 р. у справі № 179/363/21).
Однак, маємо відзначити відмінність дисциплінарного провадження і від кримінального, і від цивільного судочинства. За своєю правової природою це провадження найбільше наближається до адміністративного судочинства, адже у ньому діє принцип офіційного з’ясування обставин справи, який забезпечують дисциплінарні інспектори та Дисциплінарні палати ВРП під час розслідування обставин вчинення суддею дисциплінарного проступку, водночас стандарт доказування вини судді «чіткі та переконливі докази» є не таким суворим, як стандарт «поза розумним сумнівом», притаманний кримінальному судочинству. Проте завдання судового контролю в адміністративному судочинстві – це не лише захист прав і свобод громадян, а й контроль за тим, щоб рішення органів публічної влади ухвалювались на засадах законності, справедливості й пропорційності. Й саме у такий спосіб ВРП має реалізовувати свої владні повноваження стосовно її Дисциплінарних палат. З іншого боку, слід враховувати, що принцип диспозитивності судового провадження означає ПРАВО, а не обов’язок судді подати скаргу на рішення Дисциплінарної палати, тоді як принцип офіційного з’ясування обставин справи ВИМАГАЄ від пленарного складу ВРП дослідити не лише питання дотримання прав судді в дисциплінарному провадженні, а й законності та підставності ухвалення Дисциплінарною палатою рішення у дисциплінарній справі. І ця обставина істотно відрізняє дисциплінарне провадження від цивільного, де превалюють права суб’єктів приватно-правових відносин, а ініціатива суду зі збору доказів та виходу за межі вимог учасників судового спору є доволі обмеженою або взагалі виключеною.
Для мотивації права ВРП змінювати рішення Дисциплінарної палати наведемо такий приклад: якщо Дисциплінарна палата ухвалюватиме незаконні та необґрунтовані рішення в спробах «відмазати» суддів, що вчиняють істотні дисциплінарні проступки, а пленарний склад ВРП не матиме права змінювати такі рішення, коригуючи у такий спосіб недоброчесну дисциплінарну практику, то якою є альтернатива для вирішення даної проблеми? Очевидно, що крапку в ситуаціях, коли Дисциплінарна палата дійшла помилкових висновків або вдалася до відвертого свавілля в оцінці неправомірних дій судді, має ставити пленарний склад ВРП. Інакше Україна отримуватиме не лише претензії від громадських активістів всередині країни, а й чергові зауваження від Європейської комісії.
По-четверте, постанова ВП ВС у справі № 990SCGC/19/24 має обов’язкову силу для ВРП, що само по собі становить істотний ризик для подальшого розвитку дисциплінарної практики. Відповідно до ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Згідно з ч. 3 ст. 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» у випадку скасування судом рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, Рада розглядає відповідну дисциплінарну справу повторно. Повторний розгляд справи здійснюється ВРП у пленарному складі у порядку, визначеному статтею 49 цього Закону. Тобто, ВРП не може просто проігнорувати аналізоване рішення ВП ВС. Рада знаходиться у складній ситуації: її рішення від 16 липня 2024 р. скасовано, вона вимушена буде ухвалювати рішення ІНШОГО змісту, але відповідно до висловленого в постанові ВП ВС висновку щодо застосування норми права, який є обов’язковим для неї, вже не зможе застосувати до судді більш суворе дисциплінарне стягнення аніж те, що наклала на нього Третя Дисциплінарна палата.
Таким чином, ВРП опинилась перед складним вибором: ухвалити ще одне справедливе, але неправильне з точки зору ВП ВС рішення, обравши більш суворе дисциплінарне стягнення до судді, по суті, проігнорувавши постанову ВП ВС, або піти за алгоритмом, який вказала ВП ВС, сформулювавши при цьому негативний внутрішній прецедент, фактично подавши сигнал Дисциплінарним палатам ВРП, що вони можуть ухвалювати несправедливі й необґрунтовані рішення, і при цьому ВРП вже не зможе відновити баланс, змінивши дисциплінарне стягнення, застосоване до судді, на більш суворе. Важливо відзначити, що особа, яка подала дисциплінарну скаргу на суддю не має безумовного права на оскарження рішення Дисциплінарної палати, оскільки для цього їй потрібен дозвіл тієї ж Дисциплінарної палати. Серед іншого, це по суті стане неформальним санкціонуванням істотного корупційного ризику в дисциплінарному провадженні. ВРП теоретично також може скасувати Третьої Дисциплінарної палати й закрити дисциплінарне провадження щодо судді, що означатиме повну реабілітацію цього судді від дисциплінарної відповідальності. Такий варіант розвитку ситуації в даній справі є найгіршим.
Чи була ця стаття корисна?
