Щотижневий аналіз 26 лютого – 03 березня 2025 року

Проєкт Закону №12439 прийнято в І читанні: як бажання захистити бізнес може розбалансувати кримінальний процес?

Подія

25 лютого Верховна Рада України прийняла за основу проєкт Закону №12439 «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо удосконалення гарантій захисту суб’єктів господарювання під час здійснення кримінального провадження».

Метою цього законопроєкту є:

– розширення повноважень потерпілих на стадії досудового розслідування;

– забезпечення додатковими механізмами захисту суб’єктів господарювання під час застосування до них окремих заходів забезпечення кримінального провадження, проведення відносно них відповідних слідчих (розшукових) дій;

– розширення повноважень захисників, адвокатів-представників під час надання професійної правничої допомоги суб’єктам господарювання у ході здійснення кримінального провадження;

– тощо.

Розробниками проєкту Закону є члени Ради з питань підтримки підприємництва в умовах воєнного стану при Президентові України, зокрема підприємці та адвокати. Зазначається, що його розроблено спільно з представниками бізнес середовища та відповідними експертами на постійній основі здійснюється розгляд і опрацювання наявних проблемних ситуацій, з якими стикається бізнес-спільнота під час виконання органами правопорядку покладених на них завдань.

Оцінка ЦППР

Експерти ЦППР багато разів зазначали те, що поширеною проблемою удосконалення кримінального процесуального законодавства є несистемність змін, які вносяться в Кримінальний процесуальний кодекс України. Попри наявний в ньому баланс між правами сторони обвинувачення і сторони захисту (збалансовуються шляхом концепції favor defensionis, змагальністю сторін, презумпцією невинуватості тощо) постійно відбуваються спроби похитнути цей баланс в той чи інший бік. Так, пропозиції, які походять від антикорупційного середовища або з “середовища бізнесу” часто руйнують цей баланс, адже намагаючись виправити проблеми правозастосування з одного боку, утворюють їх з іншого. Приклад з “поправками Лозового”, які виправляються законодавцем з 2018 року – очевидний приклад.

Так, законопроєкт №12439 містить механізми, які можуть покращити становище сторони захисту, потерпілої особи, усунути системні проблеми із обмеженням права вільного користування майном підозрюваним, обвинуваченим тощо. Водночас деякі з них можуть порушити хиткий баланс сторін в кримінальному провадженні та мати негативні наслідки. А саме:

1. В змінах до ст. 96 КПК України зʼясування достовірності показань свідка доповнюється аналогічною можливістю щодо показань потерпілого.  Проте абсолютно некоректно ставити на одну площину показання свідка і потерпілого, хоча би з позиції того, що свідок зобов’язаний надавати показання, а для потерпілого – це право. До того ж повторні допити в окремих категоріях проваджень, наприклад стосовно вразливих осіб чи сенситивних кримінальних правопорушень (злочини проти життя і здоровʼя, злочини проти статевої свободи і недоторканості тощо) можуть призводити до повторної віктимізації та завдавати психологічної шкоди потерпілим. Понад те, запропоновані зміни до ч. 2 цієї статті, які передбачаються можливість погляду на показання потерпілого крізь призму його «репутації» може негативно вплинути на розслідування тих самих злочинів проти статевої свободи і недоторканості, а саме призвести до заперечення показань потерпілої особи на підставі перекладення відповідальності на жертву, бо «вона була у відвертому одязі, чим провокувала» тощо.

2. Змінами до ст. 98 КПК України пропонується надати право стороні обвинувачення визнавати матеріальні обʼєкти доказами. Насамперед варто зазначити, що доказами у кримінальному провадженні є фактичні дані, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ст. 84 КПК України). При цьому збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у порядку, передбаченому КПК України (ст. 93 КПК України). Таким чином запропоновані зміни є прямим порушенням конституційної засади змагальності сторін (п. 3 ч. 1 ст. 129 Конституції України), адже не може лише одна сторона провадження (обвинувачення) визнавати певні об’єкти доказами, тому що кожна зі сторін може мати «свої докази», які в подальшому будуть оцінені судом на стадії судового розгляду кримінального провадження.  

3. Змінами до ст. 132, 172, 248 КПК України, які врегульовують правила застосування заходів забезпечення кримінального провадження пропонується відмовляти у розгляді повторних клопотань, а також у разі неприбуття слідчого, прокурора, які їх подали, без поважних причин. В КПК України відсутнє регулювання «залишення клопотань без розгляду» та його правових наслідків. Зазначені випадки містять ознаки зловживання процесуальними правами – інституту процесуального права, який існує в ГПК, ЦПК та КАСУ і має бути впроваджений до КПК України (наразі його елементи можна зустріти у «зловживанні правом» на заявлення відводу). Відтак набагато правильніше впровадити загальне правило, а саме засаду неприпустимості зловживання процесуальними правами та його наслідки, аніж вносити відповідні зміни без належних інструментів реагування і непродуманих наслідків лише у формі «залишення без розгляду».

4. Зміни до ст. 160, 165, 243 та інших статей КПК України, якими впроваджується самостійне право потерпілого звертатись з клопотаннями до слідчого судді можуть негативно вплинути на реалізацію стороною обвинувачення стратегії кримінального переслідування у конкретному провадженні. А саме завчасно розкрити певні кроки, створити ситуацію, в які докази будуть знищені тощо. Таким чином суттєво обмежується конституційне повноваження прокурора на організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням (п. 2 ч.1 ст. 131-1 Конституції України). Кримінальне провадження на відміну від інших видів проваджень перетвориться з процедури з двома сторонами – обвинувачення і захист – на процедуру з  трьома сторонами, кожен з яких має свої інтереси, які суперечать іншим сторонам.

5. Зміни до ст. 174 КПК України встановлюють двомісячний строк на арешт майна (з можливістю продовження). Встановлення строку арешту виправдане для майна третіх осіб, однак для майна підозрюваних достатньо одного рішення про застосування і до завершення розслідування або скасування підозри, адже в кожному випадку продовження строку розслідування після повідомлення про підозру, застосування до підозрюваного заходів забезпечення судом встановлюється розумність (обґрунтованість) підозри. Це робить зайвою процедуру продоваженні кожні 2 місяці арешту майна підозрюваного. Хоча практична користь таких змін зрозуміла, проте проблема незаконних або безпідставних арештів майна має вирішувати шляхом подання скарг на такі дії в порядку визначеному законодавством.

6. Зміни до ст. 214 КПК України є поверненням до практики вибіркового початку досудового розслідування («фільтраційних процедур»), що прямо порушує європейські стандарти, зокрема позицію ЄСПЛ у справах, які стосуються розслідування катувань, вбивств, злочинів проти власності. Проблема реєстрації «сміттєвих», «фактових», «безперспективних» проваджень розвʼязується не змінами до КПК України, а спрощенням процедур перевірки відомостей в межах кримінального провадження, закриття кримінального провадження за п. 1, 2 ч. 1 ст. 284 КПК України, впровадженням комплексної кримінальної політики, інструментів пріоритезації та розширенні дискреції прокурора у кримінальному провадженні тощо.

7. Зміни до ст. 236 КПК України передбачають обовʼязкову участь спеціалістів у проведенні обшуку, під час якого планується відшукання електронних інформаційних систем, комп’ютерних систем або їх частин, мобільних терміналів систем зв’язку. Такі зміни покладать невиправдані вимоги до сторони обвинувачення, адже залучення спеціаліста до реалізації кожної такої ухвали є складним з логістичної точки зору, особливо, якщо ухвалу про дозвіл на проведення обшуку необхідно реалізувати негайно. Практична ж проблема, на яку направлено відповідні зміни, розвʼязується притягнення до дисциплінарної відповідальності слідчих, прокурорів, які неналежним чином здійснюють обшук з метою відшукання відповідних обʼєктів.

8. Зміни до ст. 237 КПК України щодо можливості проведення огляду житла або іншого володіння особи за добровільною згодою власника, або хоча б однієї особи, якими ними володіє на законних підставах (без ухвали слідчого судді) є прямим порушенням вимог ст. 30 Конституції України про недоторканність житла чи іншого володіння особи. Доступ до житла може бути лише на підставі ухвали слідчого судді. Хоча практичні ситуації добровільного доступу і існують на практиці, проте пониження стандарту для допустимості доказів, отриманих в порядку, який буде існувати після таких законодавчих змін може створити широку практику зловживання з боку органів правопорядку. Нескладно уявити, що кожен випадок огляду без ухвали слідчого судді буде трактуватись як «добровільним». До того ж таке пониження стандарту допустимості доказів (адже змінюється кримінальна процесуальна форма) суперечить Конституції України.

9. Зміни до ст. 243 КПК України передбачають можливість самостійного залучення суддею експерта до кримінального провадження. Надання суду повноваження самостійно залучати експерта порушує принцип диспозитивності, гарантований статтею 26 КПК України. Суддя у кримінальному процесі є арбітром та оцінює докази, що надаються сторонами провадження для ухвалення рішення поза розумним сумнівом. Якщо ж суддя проявляє власну ініціативу щодо залучення експерта, наприклад, вважаючи, що експертиза була недостатня або виходила з неправильно поставлених питань або з інших міркувань – він стає упередженим учасником кримінального провадження.   Стосовно ж потерпілого – зазначалось вище.

10. КПК України пропонується доповнити ст. 372-1, що надає право слідчому судді, суду залежно від обставин провадження постановити окрему ухвалу у випадку порушення процесуальних обов’язків, неналежного їх виконання учасниками кримінального провадження. Натомість ні слідчий суддя, ні суд не можуть мати повноважень приймати окреме процесуальне рішення щодо порушень з боку учасників проваджень. На етапі досудового розслідування у слідчого судді немає інструментів встановити всі обставини справи, щоби точно визнати наявність порушення. А суд не може цього робити, бо таким рішенням про виявлення ознак кримінального правопорушення він обмежить повноваження прокурора у розслідуванні і це рішення певним чином обмежувати об’єктивність суду, який розглядатиме в майбутньому справу про це кримінальне правопорушення (негативно вплине на безпосередність дослідження доказів). Без внесення відповідних змін до КПК України, судді і зараз мають можливість подати заяву про кримінальне правопорушення або дисциплінарну скаргу до відповідного органу. До того ж існують процесуальні можливості оскарження рішень, дій чи бездіяльності цих субʼєктів. Запропоновані зміни в черговий раз демонструють, що законодавець намагається шляхом внесення нормативних змін виправити проблеми правозастосування, зокрема слабкі інститути кримінальної та дисциплінарної відповідальності за незаконні дії з боку слідчих, прокурорів тощо.

На жаль, не всі проблеми сфери кримінальної юстиції можна виправити шляхом внесення змін до КПК України, адже зміна нормативного регулювання не змінює реальність, тобто правозастосування. Крім цього є питання кримінальної політики, пріоритезації, відповідальності за незаконні дії, протидії зловживанню правом тощо. Більшість з цих речей залежать від конкретних дій учасників кримінального провадження і можуть бути замінені іншими засобами, аніж внесенням змін у норми права.

Також зазначимо, що раніше члени Ради Комітету Асоціації правників України з кримінального та кримінально-процесуального права підготували експертний аналіз законопроєкту із висновком про те, що попри своє загалом позитивне наповнення, потребує деталізації та корегування.

Зважаючи на це, експерти ЦППР вважають за потрібне доопрацювати проєкт Закону №12439 з урахуванням зауважень та коментарів, висловлених вище. При цьому необхідно керуватись не лише щирим бажанням виправити проблеми правозастосування, що негативно впливають на діяльність бізнесу, а й мати на увазі засади кримінального провадження, що збалансовують кримінальний процес, а саме засади змагальності; недоторканності житла чи іншого володіння особи, безпосередності дослідження показань, речей і документів; розумності строків№ диспозитивності.