11 «подарунків» від МВС України та Уряду, загорнутих у «доопрацьований» законопроект № 2562

6 квітня 2015 року у ВРУ було зареєстровано законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху» (реєстровий № 2562). Ініціатором законопроекту виступив Уряд, хоча як засвідчують супровідні документи до нього (наприклад, у порівняльній таблиці до законопроекту зазначене прізвище А.Б. Авакова) та публічні заяви міністра внутрішніх справ та Прем’єр-міністра України позиції МВС України та Уряду відносно концептуальних положень цього законопроекту збігаються.

Одразу після реєстрації цього законопроекту у засобах масової інформації окремі «нововведення» цього законопроекту стали предметом аналізу та цілком справедливої критики (особливі нарікання викликала пропозиція Уряду скасувати презумпцію невинуватості в законодавстві України про адміністративні правопорушення). Деякі із зауважень щодо цього законопроекту були озвучені 7 травня 2015 року у ході круглого столу, спеціального організованого Реанімаційним пакетом реформ (РПР) з метою обговорення законопроектів № 2561, № 2562 і № 2567.

15 травня 2015 року Уряд надав на заміну до Парламенту «доопрацьований» проект Закону № 2562. Цей законопроект відрізняється від попереднього тим, що в ньому відсутній пункт, яким пропонувалося скасувати презумпцію невинуватості в законодавстві України про адміністративні правопорушення. Цей факт засвідчує перемогу громадськості у боротьбі за конституційні права людини та громадянина в Україні. Завдячувати цьому слід, у першу чергу, активній та, що головне, оперативній реакції громадськості на розглядуваний пакет законопроектів (особливо Ігорю Коліушку, Віктору Тимощуку та Олександру Банчуку).
Разом із тим, слід констатувати ту невтішну обставину, що всі інші (без винятку) положення попереднього законопроекту № 2562 в цьому «доопрацьованому» проекті Закону залишилися, а це означає, що він містить ще багато вкрай негативних «новел», які торкнуться кожного жителя України в разі його ухвалення як закону. У цій публікації ми звернемо увагу лише на 11 основних із них.

1. Встановлення відповідальності юридичних та фізичних осіб, за якими зареєстровано т/з, за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі

Законопроектом пропонується доповнити КпАП України ст. 14-2, в якій встановити, що:
а) адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, несуть юридичні та фізичні особи, за якими зареєстровано т/з;
б) у випадках, коли т/з зареєстровано за межами території України, до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, притягається особа, яка ввезла такий т/з на територію України (П. 1 ст. 1 Розділу І законопроекту).
Утім, такі положення прямо суперечать:
1. Принципу рівності громадян перед законом взагалі та положенням ст. 24 Конституції («громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом») і ст. 248 КпАП України («розгляд справи про адміністративне правопорушення здійснюється на засадах рівності перед законом і органом (посадовою особою), який розглядає справу, всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри … та інших обставин») зокрема. Це обумовлено тим, що водії, які керуватимуть чужими т/з, матимуть істотну перевагу перед тими водіями, які є власниками таких т/з, а ще більшу перевагу – перед особами, які є власниками т/з і не вчиняли адміністративного правопорушення.
2. Принципу особистої відповідальності взагалі та положенням ст. 61 Конституції («юридична відповідальність особи має індивідуальний характер») зокрема. У випадку ж з притягненням до адміністративної відповідальності (за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі) юридичної або фізичної особи, за якою зареєстровано т/з, нівелюватиметься зазначений принцип, ігноруватиметься зазначені конституційні гарантії та порушуватимуться вимоги КпАП України щодо індивідуалізації адміністративної відповідальності та накладеного стягнення.
3. Принципу винної відповідальності взагалі та положенням ст. 62 Конституції (обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь) і ст. 9 КпАП України («адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає … і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність») зокрема. Реалізація ж зазначеної норми в значній частині випадків призведе до протилежного – притягнення до відповідальності невинних осіб (власників т/з і осіб, які їх увезли на територію України) та осіб, які взагалі не вчиняли будь-яких протиправних дій чи бездіяльності.
4. Принципу справедливості, адже абсолютно довільно встановлений вид і розмір стягнення, що буде застосовуватися до власників т/з (і осіб, які їх увезли на територію України), не відповідатиме характеру вчиненого правопорушення, а тим більше – не враховуватиме особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність.
5. Принципу невідворотності адміністративної відповідальності, адже у випадку вчинення таких правопорушень водієм, який не є власником т/з, цей принцип зазнає краху (відповідальності та стягненню підлягає не правопорушник, а зовсім інша особа).
6. Офіційній правовій позиції КС, який неодноразово відзначав, що суб’єктом, який підлягає адміністративній відповідальності в сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, є фізична особа (абз. 2 п. 4 мотивувальної частини рішення № 7-рп/2001 від 30 травня 2001 року у справі № 1-22/2001; абз 2 п. 4.3. мотивувальної частини рішення № 23-рп/2010 від 22 грудня 2010 року у справі № 1-34/2010).
Крім того, було б цікаво почути думку розробників цього законопроекту про те, як можна до юридичних осіб застосувати такі види стягнень як арешт, громадські роботи та позбавлення права керування, які законопроектом пропонується залишити у статтях 121, 122, 122-2, 122-4, 122-5, 123, 124, 127, 128, 129, 130, 132-1, 133-1, 139, 140 КпАП України.

2. Закріплення «несправжньої» можливості для юридичних та фізичних осіб, за якими зареєстровано т/з, бути звільненими від відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху

Частинами 3 і 4 ст. 14-2 КпАП України пропонується передбачити, що фізичні та юридичні особи, за якими зареєстровано т/з або яка ввезла т/з на територію України, звільняється від відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, якщо т/з, його номерний знак вибув з володіння правовласника внаслідок протиправних дій інших осіб, а фізичні особи, за якими зареєстровано т/з, – ще й у випадку, якщо на момент вчинення правопорушення таким т/з керувала інша особа (п. 1 ст. 1 Розділу І законопроекту).
Попри зовнішню адекватність таких положень варто відзначити, що цим же законопроектом пропонується закріпити таку процедуру розгляду цієї категорії справ (див. про це нижче), яка практично в усіх випадках призводитиме до того, що такі фізичні та юридичні особи про те, що було зафіксовано факт учинення адміністративного правопорушення та про те, що відносно них розглядалася справа про адміністративне правопорушення дізнаватимуться лише після того як отримають листа із постановою про притягнення їх до відповідальності та накладення на них адміністративного стягнення (в цей момент ця постанова вже буде чинною і такою, що підлягатиме виконанню). Це означає, що на практиці у цих осіб не буде жодної реальної можливості надати докази того, що номерний знак вибув з володіння правовласника внаслідок протиправних дій інших осіб або того, що на момент вчинення правопорушення таким т/з керувала інша особа, а відтак – жодної реальної можливості бути звільненою від адміністративної відповідальності на підставі частин 3 і 4 ст. 14-2 КпАП України.
Крім того, варто відзначити, що ті обставини, про які йдеться у частинах 3 і 4 ст. 14-2 КпАП України не можуть розглядатися як підстави для звільнення від адміністративної відповідальності, адже такі особи не вчиняли зазначених адміністративних правопорушень. Цілком очевидно, що в цих випадках має констатуватися відсутність підстав для притягнення таких осіб до відповідальності («не підлягають адміністративній відповідальності фізичні та юридичні особи … »).

3. Запровадження «таємно-кулуарної» процедури оформлення матеріалів та розгляду справ про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху.

Пунктами 36, 39, 52, 57 ст. 1 Розділу І законопроекту пропонується закріпити, що:
1) в разі вчинення адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксованих в автоматичному режимі, протокол не складається (ч. 2 ст. 258 КпАП України);

2) справи про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, розглядаються закрито (ст. 249 КпАП України);

3) постанова про накладення адміністративного стягнення за правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, може виноситися без участі особи, яка притягається до адміністративної відповідальності (ч. 2 ст. 279-1 КпАП України). 

4) постанова у справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, утому числі зафіксоване в автоматичному режимі, набирає законної сили не з дня закінчення терміну на її оскарження (!!!), а одразу після її вручення особі або отримання поштового повідомлення про вручення або про відмову в її отриманні. 

Постанова ж про позбавлення права керування т/з узагалі набирає сили (за термінологією законопроекту – набирає «чинності») з дня її винесення (частини 2, 3 ст. 291 КпАП України).

Така «таємна» процедура розгляду цієї категорії справ про адміністративні правопорушення та норми, що її передбачають, грубо суперечать Конституції та ст. 249 КпАП України (законопроектом не передбачається внесення змін до цієї статті) із змісту яких випливає, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право: 1) знайомитися з матеріалами справи; 2) давати пояснення; 3) подавати докази; 4) заявляти клопотання; 5) при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи; 6) виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; 7) оскаржити постанову по справі. У випадку втілення в життя зазначеної процедури переважна більшість цих прав нівелюватиметься.
Крім того, згідно зі ст. 249 КпАП України справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. «Кулуарно-таємний» же розгляд таких справ прямо суперечить цим вимогам і не дає можливості здійснити індивідуалізацію адміністративної відповідальності таких «правопорушників».
Звільнення посадових осіб ОВС від обов’язку складення протоколу (тобто документування факту адміністративного правопорушення), а також надання їм можливості розглядати такі справи закрито та ще й за відсутності осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, призведе до абсолютного свавілля відповідних осіб ОВС по всій країні. Тут існує й корупційна складова, яка криється у тому, що ці ж особи можуть розглядати ці справи й за участі осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, взяти до уваги їх пояснення та надані докази (зокрема про те, що т/з чи його номерний знак вибув з володіння правовласника внаслідок протиправних дій інших осіб або про те, що на момент вчинення правопорушення таким т/з керувала інша особа), надати їм можливість користуватися юридичною допомогою фахівця у галузі права тощо. За реалізацію цього «права» та прийняття справедливого і законного рішення останні можуть вимагати неправомірну вигоду.

4. Запровадження «штрафних балів» за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху

Із аналізу змісту пунктів 2, 3, 4, 12, 16, 35 ст. 1 Розділу І законопроекту випливає, що у випадку ухвалення цього законопроекту як закону в Україні з’явиться новий (невідомий до сьогодні) вид стягнення – штрафні бали, які накладатимуться на громадян за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі. При цьому кожному громадянину, який матиме право керування т/з, щороку з початку року (з дня отримання права керування т/з) і до кінця року нараховуватиметься 150 балів. Лише після їх «використання» (тобто після притягнення до відповідальності за вчинення від 3 до 7 правопорушень за рік) до такої особи може бути застосований «справжній» штраф. Варто також відзначити, що в санкціях відповідних заборонних норм ці штрафні бали визначені у абсолютно визначеному розмірі. Утім:
1. За своєю юридичною природою «штрафні бали» не є адміністративним стягненням, оскільки не мають карального впливу та не здатні забезпечувати досягнення цілей адміністративного стягнення (загальна та приватна превенція, виховання правопорушника, недопущення вчинення ним нових правопорушень тощо).
2. Положення про те, що 150 пільгових балів мають лише «громадяни» є такими, що порушують принцип рівності всіх осіб перед законом, адже всі інші категорії осіб, що на законних підставах постійно проживають на території України (іноземці, особи без громадянства), не матимуть таких пільг.
3. Зі змісту ч. 3 запропонованої реакції ст. 27-1 КпАП України важко зрозуміти чи можуть застосовуватися штрафні бали у разі безпосереднього виявлення факту вчинення відповідного адміністративного правопорушення, адже в ній ідеться про можливість застосування цього «псевдостягненння» лише «у разі фіксації правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху в автоматичному режимі».
4. Абсолютно визначені розміри штрафних балів не враховують принципу індивідуалізації відповідальності та не відповідають характеру правопорушення.
5. Уведення «ліміту» штрафних балів (такої собі «індульгенції») не лише не сприятиме запобіганню вчиненню правопорушень на транспорті, а й стимулюватиме їх (зокрема згідно з цими правилами водії-українці без будь-якого остраху можуть 5 разів на рік проїжджати на заборонний жест регулювальника чи 7 разів перевищувати швидкість).

5. Встановлення можливості накладення штрафу на юридичних осіб за вчинення ними будь-кого правопорушення, описаного КпАП України

Положеннями п. 3 ст. 1 Розділу І законопроекту пропонується встановити, що «штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян, посадових та юридичних осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України.
Тобто, попри те, що аналізований законопроект спрямований на «вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху» в ньому пропонується застосовувати штраф до юридичних осіб не лише за вчинення окремих правопорушень у сфері дорожнього руху «невідомими» особами, а й за вчинення будь-яких адміністративних правопорушень. Проте:
1) це прямо суперечить приписам статей 9, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 27, 30, 31, 32 КпАП України із змісту яких випливає, що на сьогодні суб’єктом адміністративних правопорушень, описаних у Особливій частині КпАП України (саме в КпАП України, а не взагалі!), може бути виключно фізична особа;
2) не узгоджується з метою самого законопроекту адже правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху є лише незначною часткою від усіх адміністративно-правових заборон;
Зазначена колізія та відсутність уточнення щодо того, що штраф до юридичних осіб застосовується лише за правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху призведе до того, що в одних випадках штраф накладатиметься на фізичних осіб (зокрема на службових осіб), в інших – на юридичних осіб, а в окремих – і на фізичних, і на юридичних.

6. Скасування принципу індивідуалізації адміністративної відповідальності щодо правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху

Частину 2 ст. 33 пропонується викласти в такій редакції: «При накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, крім випадків накладення стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі (п. 6 ст. 1 Розділу І законопроекту).
Проте, встановлення такого виключення грубо суперечить:
1) принципу індивідуалізації адміністративної відповідальності, який поширюється на всі правопорушення (в тому числі й у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху);
2) принципу справедливості, адже абсолютно довільно встановлений вид і розмір стягнення, що буде застосовуватися до таких правопорушників, не відповідатиме характеру вчиненого правопорушення, а тим більше – не враховуватиме особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність.
3) низці статей (частин статей) Особливої частини КпАП України (навіть, якщо будуть сприйняті всі зміни, запропоновані цим законопроектом), в яких, альтернативно передбачено кілька основних видів стягнень, наявна альтернатива у розмірі того чи іншого виду стягнення, закріплене необов’язкове додаткове стягнення тощо. Йдеться, зокрема, про санкції частин 4 і 7 ст. 121, ч. 4 ст. 122, ст. 122-2, ст. 122-4, ст. 122-5, частин 2 і 3 ст. 123, ст. 124, ч. 4 ст. 127, частин 1 і 2 ст. 128, частин 1–3 ст. 129, частин 1–6 ст. 130, ст. 132-1, ч. 2 ст. 133-1, частин 1 і 2 ст. 139, ч. 4 ст. 140 КпАП України.
Крім того, КпАП України не визначає, які саме проступки є правопорушеннями «у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху» (відсутній перелік, окремий розділ чи глава). Наприклад, у КпАП України немає відповіді на питання про те чи є проступок, описаний ст. 80 КпАП України (випуск в експлуатацію т/з з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах), правопорушенням у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху.
Впровадження таких пропозицій призведе до того, що:
1. Призначений вид і розмір адміністративного стягнення в переважній більшості випадків не відповідатиме характеру вчиненого правопорушення та іншим обставинам вчиненого, а відтак – не виконуватиме функцій, покладених на стягнення, та не сприятиме досягненню поставлених перед ним цілей. Більше того, така новація не дасть відповідному органу чи особі врахувати ті обставини, які й справді мають надзвичайно важливе значення (наприклад, порушення ПДД, обумовлене необхідністю доставляння хворої, вагітної чи пораненої людини в лікарню; необхідністю надання невідкладної допомоги рідним, близьким чи іншим особам; бажанням якнайшвидше прийти на допомогу людям у випадку виникнення загрози для них чи їх майна тощо).
2. У значній частині випадків орган чи особа, наділена адміністративною юрисдикцією, з одного боку буде змушений призначити один із кількох альтернативно передбачених у санкції стягнень, визначити конкретний розмір стягнення у відносно-визначених санкціях, а з іншого – не матиме такого права, оскільки здійснювати такий вибір можна лише у ході індивідуалізації адміністративної відповідальності. Наприклад, у санкціях частин 4 і 7 ст. 121 КпАП України поряд із абсолютно визначеним штрафом передбачено ще й «позбавлення права керування т/з на строк від 3 до 6 місяців»; «адміністративний арешт на строк від 5 до 10 діб»; «громадські роботи на строк від 30 до 40 годин»; «з оплатним вилученням т/з чи без такого». Виникає запитання: як орган чи особа, наділена адміністративною юрисдикцією, може обрати одне із зазначених стягнень, визначити його розмір чи вирішити питання про застосування/незастосування додаткового необов’язкового стягнення, якщо йому заборонено здійснювати індивідуалізацію адміністративної відповідальності?
3. Відсутність легального (нормативного) визначення переліку правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху може стати причиною довільного розуміння цієї категорії та причиною відступу уповноваженою особою (зокрема, «за винагороду») від вимоги про незастосування індивідуалізації адміністративної відповідальності.

7. Позбавлення судів права розгляду всіх категорій справ про порушення ПДД.

Пунктами 34, 35 ст. 1 Розділу І законопроекту пропонується позбавити суди права розгляду всіх категорій справ про порушення ПДД. Натомість, таким правом пропонується наділити уповноважених працівників підрозділів патрульної служби Національної поліції, які мають спеціальні звання.
Проте, як справедливо відзначає О. Банчук у своїй публікації на сайті Української правди, неприпустимо надавати ОВС (органу виконавчої влади) виключно судові повноваження щодо розгляду справ, де наслідком може бути:
1) адміністративний арешт і громадські роботи – порушення особистої свободи, гарантованої ст. 29 Конституції;
2) оплатне вилучення т/з – порушення права власності, гарантованого ст. 41 Конституції;
3) позбавлення прав на керування т/з на строк до 10 років – порушення права на судовий захист, гарантованого ст. 55 Конституції.
Надання працівникам підрозділів патрульної служби Національної поліції зазначених судових повноважень у поєднані із закритим розглядом цієї категорії справ без повідомлення про це «правопорушника», призведе до тотальної корупції, обумовленої протиправними маніпуляціями з цими правами (вирішення питання про звільнення від відповідальності на підставах, описаних у ст. 14-2, застосування чи незастосування певного стягнення, визначення його розміру тощо).

8. Збільшення максимально допустимої тривалості адміністративного затримання у 8 разів

Законопроектом пропонується ч. 1 ст. 263 КпАП України викласти в такій редакції: «Адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може тривати не більш як три години, а у випадках, коли за адміністративне правопорушення передбачено стягнення у вигляді адміністративного арешту, – не більш як 24 години» (п. 43 ст. 1 Розділу І).
Утім, такі пропозиції жодним чином не випливають із мети та змісту аналізованого законопроекту (до того ж вони стосуються всіх випадків, коли за адміністративне правопорушення передбачено стягнення у виді адміністративного арешту), а відтак відображають неправдиві цілі цього законопроекту.
За змістом же така пропозиція є неприпустимою, оскільки передбачає збільшення тривалості адміністративного затримання у 8 разів (!) та призводить до повного зрівняння адміністративного та кримінального процесуального затримання. Проте, якщо під час кримінального процесуального затримання держава забезпечує участь захисника в обов’язковому порядку через систему безоплатної правової допомоги, то під час адміністративного затримання – участь захисника не обов’язкова.
Суттєве збільшення термінів адміністративного затримання осіб може стати причиною використання цього права так, щоб, з одного боку, затримувати відповідних осіб на досить тривалий час, а з іншого – не забезпечувати таких осіб обов’язковим захистом і використовувати цю обставину в процесуальних («полегшений» варіант отамання процесуально важливої інформації для розслідування кримінальних справ) або особистих (ізолювання на досить тривалий термін найбільш «незручних» в даний момент осіб – активістів різних зборів, мітингів, демонстрацій, рухів тощо) цілях.

9. Запровадження процедури «автоматичного» накладення адміністративних стягнень за діяння, які не є адміністративними правопорушеннями

Пунктом 59 ст. 1 Розділу І законопроекту пропонується доповнити КпАП України ст. 300-2 такого змісту:
«У разі несплати штрафу протягом 30 днів з дня вручення постанови про накладення адміністративного стягнення за правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху стягується пеня в подвійному розмірі штрафу.
У разі несплати штрафу і пені протягом 30 днів з дня виникнення підстав для її стягнення, на наступний день після закінчення цього строку особа вважається такою, що позбавлена права керування т/з на строк 6 місяців.
Позбавлення права керування т/з відповідно до частини другої цієї статті, не звільняє від сплати штрафу і пені».
Проте, варто відзначити, що і накладення пені, і позбавлена права керування т/з в даному конкретному випадку є різновидами адміністративних стягнень, а значить для їх застосування мають бути:
а) відповідні заборонні норми, розміщені в Особливій частині КпАП України, або безпосередньо в Законі «Про виконавче провадження»;
б) норми, які визначатимуть осіб, наділених правом притягнення таких правопорушників до цієї відповідальності;
в) відповідне рішення уповноваженого органу чи особи.
Із змісту ж законопроекту випливає, ніби така адміністративна відповідальність настає «сама собою» («особа вважається, такою, що позбавлена права керування т/з на строк 6 місяців»), що грубо суперечить принципам адміністративно-деліктного права, низці положень КпАП України, а також правилам провадження у справах про адміністративні правопорушення (щодо всебічного розгляду обставин справи, змагальності процесу, права на представлення доказів, надання пояснень тощо).
Крім того, в ч. 3 ст. 30 КпАП України чітко визначено, що «позбавлення наданого даному громадянинові права керування т/з застосовується на строк до 3 років за грубе або повторне порушення порядку користування цим правом або на строк до 10 років за систематичне порушення порядку користування цим правом». Про порушення строків сплати адміністративних штрафів чи нарахованої пені там не йдеться. Відтак, ч. 2 пропонованої редакції ст. 300-2 КпАП України суперечить цим вихідним (базовим) положенням, а отже й застосовуватися не повинна. Не враховує ця стаття й вимог ч. 4 ст. 30 КпАП України, яка визначає низку категорій осіб, до яких стягнення у виді позбавлення права керування т/з не застосовується, бо «всліпу» визначити таких осіб неможливо.
Можливість різного тлумачення змісту положень ст. 300-2 КпАП України, а також існування колізії між її положеннями та приписами ст. 30 КпАП України призведе до того, що питання про застосування або незастосування відповідних стягнень вирішуватиметься посадовою особою ОВС на власний розсуд. Цей розсуд в значній частині випадків залежатиме від факту отримання чи неотримання неправомірної вигоди.

10. Запровадження системи «безкінечного» складання іспитів на право керування т/з

У ч. 5 ст. 318-1 КпАП України пропонується встановити, що «у разі, коли особу було позбавлено права керування т/з на строк більше 1 року посвідчення водія вважається дійсним з дня успішного складання нею іспитів для отримання права керування.
Така норма суперечить здоровому глузду, адже той факт, що особа 1 рік не керувала т/з ще не означає, що вона забула ПДД і те, як керувати т/з. Так само як існування у тієї чи іншої особи такого права не гарантує того, що така особа постійно підвищує (актуалізує) свої знання законодавства у сфері дорожнього руху та вдосконалює навички у користуванні т/з.
Ураховуючи існуючу нині тотальну закорумпованість органів, що забезпечують складання іспитів на право керування т/з, така норма виглядає як повторний, а може й «безкінечний» засіб «заробляння грошей» на тих особах, яких було позбавлено права керування т/з.

11. Покладення на позивачів у адміністративних справах обов’язку доказування факту вибуття з їх володіння т/з чи номерного знаку внаслідок протиправних дій інших осіб

Законопроектом пропонується доповнити ст. 171-2 КАС України частиною третьою такого змісту: «3. У справах про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, обов’язок щодо доказування наявності обставин, передбачених частиною третьою статті 14-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, покладається на позивача».
У частині ж третій запропонованої цим же законопроектом редакції ст. 14-2 КпАП України зазначається таке: «Фізична особа, за якою зареєстровано транспортний засіб або яка ввезла транспортний засіб на територію України, звільняється від відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, якщо транспортний засіб, його номерний знак вибув з володіння правовласника внаслідок протиправних дій інших осіб».
Проте:
По-перше, така «новела» грубо суперечить суті адміністративного судочинства та його визначальним принципам, адже в разі ухвалення відповідного законопроекту не представник держави повинен буде доводити законність застосованого стягнення шляхом надання суду вичерпних доказів, а позивач.
По-друге, як слушно зауважує у своїй статті О. Банчук, абсолютно незрозумілим залишається питання про те, чому в адміністративних справах власників-юридичних осіб т/з ця новація не діятиме (про можливість їх звільнення йдеться не у 3, а у 4 частині запропонованої редакції ст. 14-2 КпАП України).
По-третє, на сьогоднішній день ті «обставини», про які йдеться у ч. 3 ст. 14-2 КпАП України, є нічим іншим як свідченням учинення одного зі злочинів, описаних статтями 289, 290 чи 185 КК України (залежно від обставин вчиненого). Із цього випливає, ніби факт учинення відповідних злочинів мають доводити не правоохоронні органи та суд, а потерпілий від цих злочинів – власник т/з (номерів)!!! І де? У адміністративному судочинстві…