Що вас цікавить?

Звернення правозахисника Мирослава Мариновича до представників правничої професії

07.06.2021
Судівництво /
Правова допомога

Мирослав Маринович, відомий правозахисник, Віце-ректор Українського католицького університету взяв участь у семінарах з професійної етики для суддів, організованих Центром політико-правових реформ спільно з Центром міжнародної правової співпраці (Нідерланди), Школою права Українського католицького університету і Львівським регіональним відділенням Національної школи суддів. З люб’язного дозволу пана Мариновича публікуємо тези його виступу, оскільки їх адресатом є не лише судді, а всі представники правничої професії.


Насамперед прошу вибачення, якщо мої міркування виглядатимуть надто наївно та утопічно. Все-таки моє знайомство із системою правосуддя є не теоретичним, а радше практичним: засуджений за ст. 62 ч. І КК УРСР, тобто за «антирадянську агітацію та пропаганду з метою підриву радянської влади». Вирок: 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 років заслання. Заарештували мене 1977 року, звільнили 1987 року спершу за актом про помилування, а з 1991 року – реабілітований. Ув’язнення відбував у пермському таборі 36 в с. Кучино, заслання – у Казахстані. Ось так коротко про  мій шлях «особливо небезпечного державного злочинця».

Мій суддя запам’ятався мені одним цікавим моментом. Я захищав себе сам і якось почав цитувати слова Леніна, які в цьому випадку були на мою користь. Суддя обірвав мене і сказав: «Припиніть вимовляти святе ім’я Леніна! У Ваших устах воно звучить святотатством!». Ці слова можуть послужити прекрасною ілюстрацією квазірелігійної природи комуністичної ідеології.

Сьогодні у нас в Україні інші історичні й політичні декорації, але головна дилема залишається тією самою: як не спокуситися на привабливість зла і все-таки стати на бік добра. По-перше, зло майже завжди виглядає всесильним, тоді як добро – далеким і недосяжним. По-друге, в багатьох людей існує стійке переконання, що від цієї етичної дилеми їм вдасться сховатися. По-третє, люди просто не знають, яка це розкіш – звільнитися від страху. У такі хвилини людина справді стає суб’єктом своєї долі.  

А тепер ближче до теми. Упродовж усіх років незалежності маємо одну і ту саму картину: ми пробуємо встановити верховенство права, міняємо якісь закони, створюємо все нові й нові контрольні органи, проте з кожним черговим урядом бачимо, що система вперто вертається «на круги своя».

Корупційна змова задля підтримування того механізму, який приносить її учасникам прибуток, сьогодні очевидна. Це – ледь не однозначний висновок громадянського суспільства. Мало того, з уст так званого судді Окружного адміністративного суду Києва Павла Вовка ми почули, що вже йдеться про пряме захоплення влади. І кожен новий день підкидає нам нові приклади ґвалтування верховенства права. У результаті щораз більше людей доходить висновку, що в країні Арбітра нема, що судова влада паралізована.

То в чому річ? Чи ми приречені? Не тих керівників обираємо? Не ті закони приймаємо? Що ж, можна, звичайно, згадати, що кожна система, хоч яка віджила, все одно впирається. Чимало лазівок для корупції та зловживань закладено в недосконалому законодавстві, яке ніби спеціально створене для того, щоб ті лазівки залишити. І тому зміна законодавства є важливим елементом боротьби з корупцією та іншими зловживаннями.

Утім, коли йдеться про виведення суспільства зі стану моральної кризи, я не вірю в закони, спущені згори. Закони справді підтримують моральне здоров’я суспільства, але не роблять людей праведними й чесними. Ось чому справжні зміни в суспільстві починаються з духовної трансформації людей. Можна запозичити чудові моделі парламентаризму, судочинства й демократії, але якщо люди в цій державі деградують духовно – ті моделі не спрацюють. А кількість котрольних органів доведеться множити безконечно. Бо вирішальним чинником є, вибачте на слові, «якість людського матеріалу», тобто етична постава людини.

Чому вирішальним? Спробуймо розв’язати одну цікаву колізію. Припускаю, ми всі виступаємо за гарантії незалежності суддів – проти «телефонного права» та інших форм тиску. Але що відбувається, коли таку незалежність здобуває суддя з хибною етичною поставою? На жаль, він просто зловживає нею на користь своїх патронів або того, хто більше заплатить. Ця колізія потребує якнайпильнішої уваги в українському суспільстві.

Ще один важливий момент. Звести нинішні правничі проблеми лише до «спротиву вчорашніх» чи до недосконалості законодавства було б помилкою. Бо існує, наприклад, теорія Ернандо де Сото, згідно з якою в країнах приживаються лише ті норми, які насправді ментально близькі населенню. Отже, якщо все-таки хочемо радикально змінити ситуацію, то міняймо «суспільний договір», тобто ту розгалужену систему міжлюдських і міжгрупових стосунків, які залежать не стільки від законів, скільки від тих цінностей, за якими живуть люди.

А звідси мусимо зробити ще один важливий висновок: якщо бачимо порочність в усіх трьох гілках влади – то пам’ятаймо: це лише екстракт тієї порочності, що гніздиться в самому народі. Міняючи уряди й навіть арештовуючи хабарників, але не міняючи людські цінності і способи, за якими люди виживають, ми уподібнюємося тим, хто збиває з яблуні яблука, сподіваючись, що навесні яблуня вродить груші.

Принцип рівності всіх перед законом означає не лише формулу «бандитам – тюрми» і «корупціонерів – під суд». Це також і подолання тих радянських звичок, які вперто сидять у нас самих: «закон – як дишло: куди повернеш, туди й вийшло»; «всі рівні, але є й найрівніші»; «суворість законів компенсується необов’язковістю їхнього виконання». Все це нам до болю знайоме. Тому верховенство права – це також і стан нашої правової свідомості, стан нашої душі. Часом люди в душі знають, що корупція – це погано, але іншого способу вижити вони не бачать чи не хочуть бачити. Мовляв,  «журавель у небі – це добре, але синиця в руці – таки краще».

Майже 50 років тому російський дисидент Андрєй Амальрік дав чудове визначення, хто такі дисиденти: «Живучи в невільній державі, вони поводилися так, начебто вони вільні». Іншими словами, перебуваючи в старому суспільстві, вони вже творили колективне тіло іншого суспільства. Сьогодні ми можемо перетлумачити це визначення принагідно до нашої теми так: «Україні потрібні люди, які, живучи в корумпованій державі, поводилися б так, начебто ця держава – досконала».

Інакше кажучи, Україні сьогодні потрібен феномен «дисидентства професіоналів» – зокрема юристів, яким набридне ґвалтувати право. Але для цього потрібен моральний імпульс, треба зрости у гідності, треба розсердитися на себе, що дозволяєш негідникам помикати тобою. Правникам треба згадати слова пророка Єремії: «Так говорить Господь: Чиніть правосуддя та правду, і рятуйте грабованого від руки гнобителя…!» (Єр. 22:3).

Отож, перед правниками – як і перед усім суспільством – стоїть конкретний вибір. Ми можемо пробувати якось пристосуватися до нинішнього правового безладу в надії якось вижити. Але тоді врахуймо досвід радянської людини. Їй здавалося, що якщо  змиритися зі злом у публічній сфері, то можна буде бодай залишити собі свою «хатку скраю», в якій і сховатися від усього брудного. Але ні, зло само не зупиняється, воно «вишпортає» нас звідусіль.

Мало того, уникаючи боротьби зі злом, ми так чи інакше діємо на його користь. Про це добре сказав Едмунд Берк: «Єдине, що потрібне для тріумфу зла, – це те, щоб добрі люди нічого не робили».

Тому зло слід зупиняти. А якщо так, то правникам треба взятися за руки, окреслити коло і сказати всюдисущому злу: «Це – моя територія. Тут панує Добро, тут панує Правда. Тут тобі входу нема». Вирішальна передумова в цьому випадку – «взятися за руки». Хто буде діяти поодинці – майже напевно програє. Солідарності корупційної змови слід протиставити солідарність в обстоюванні верховенства права й гідності правничої професії. Бо ця гідність вимірюється не розміром зарплати, а цінностями, за якими живуть правники; їхньою вірністю етичним принципам.

Солідарність важлива ще з однієї причини. Боротьба зі злом неминуче вимагатиме жертви. Такий закон нашого земного життя. Але тут є одна цікава залежність: чим більшою буде солідарність правників, тим меншою буде та жертва, на яку доведеться піти. І навпаки, якщо кожен буде сидіти у своїй «хатці скраю», настане час, коли треба буде комусь сформувати нову Небесну сотню. Вибір кожен має зробити особисто.     

Я закликаю українських правників творити ланцюжки належної солідарності в обстоюванні професійної етики. Вже цілком очевидно, як важко навести лад у правничій сфері, якщо діяти з-поза неї. А що блокує солідарність в її оздоровленні зсередини? Відповідь відома всім нам: «Брак взаємної довіри». Дисиденти здебільшого були одиночками, але вони таки знаходили одне одного і творили ті ланцюжки солідарності, відчуваючи плече одне одного. Отож творити такі ланцюжки солідарності мають і правники. І стати тими, хто доведе, що чесність може бути успішною. Адже, врешті-решт, зумів Український католицький університет довести, що можна і в нинішніх умовах бути університетом, вільним від хабарництва!

У цій спроможності здолати гріховне тяжіння – вікно можливостей для всіх нас. Слід накласти табу на думки типу: «Та що я можу? Я – маленька людина». Ніщо краще не свідчить про атрофію крил, як ця невпевненість: з нею курка застрибне хіба що на схилений тин. Ця непевність прирікає нас на вторинність і на безконечне ходіння по колу. А я прошу усіх правників розірвати це порочне коло і таки виконати заповіт князя Володимира Мономаха: «Не дайте сильним погубити людину!». І хай допоможе вам у цьому Господь!

Мирослав Маринович