exit
search
23 березня 2020

Модель майбутніх районів не є істиною в останній інстанції. Інтерв’ю з Ігорем Коліушком

Ігор Коліушко створив карту укрупнених районів ще у 2012-му році. За два роки, коли було затверджено Концепцію реформи місцевого самоврядування і територіальної організації влади, створена ним модель отримала шанси на втілення. Щоправда, таких моделей виявилося кілька: одну з них запропонував директор Інституту розвитку територій Юрій Ганущак, іншу – Програма «U-LEAD з Європою». Після серії обговорень, які мають пройти у кожній з областей, Мінрегіон на основі цих, а можливо, й інших моделей повинен розробити законопроект, врахувавши при цьому перспективні плани об’єднаних громад, зауваження тощо. Кабінет міністрів України згодом має подати цей законопроект до Верховної Ради. Все це треба встигнути зробити до місцевих виборів, щоб вони пройшли вже на новій територіальній основі.

Починаючи розмову про власну модель поділу України на укрупнені райони, Ігор Коліушко запропонував одразу називати їх повітами, аби уникнути плутанини.

Райони чи повіти?

Чому ви наполягаєте саме на назві повіт?

- Назва не є принциповою, натомість принциповим є те, що ми створюємо цілком нові адміністративно-територіальні одиниці, яким надаємо функціонал, що цілком відрізняється від функціоналу районів. І це таки треба відбити у назві цих одиниць, щоб уникнути плутанини. Якщо ми звернемося до історії, то нашу увагу привернуть два терміни: повіт та округа. Причому слово округа використовувалося лише на початку радянського періоду. Термін округ, який нещодавно запропонували депутати, раніше ніколи не використовувався для назв адмінтеродиниць. Крім того, він є родовим поняттям для позначення будь-якої територіальної структури. Ми використовуємо його у словосполученнях: військовий округ, госпітальний округ, адміністративний округ, виборчий округ, шкільний округ тощо. Тож навряд чи варто збільшувати плутанину… Натомість словом повіт називали адміністративно-територіальну одиницю у Польському королівствіРечі ПосполитійКоролівстві Галичини та ВолодимиріїРосійській імперіїЗахідно-Українській Народній Республіці, а також ранньому СРСР (див. Вікіпедія). Отже, воно добре зрозуміло для всіх українців на Сході та на Заході.

Якщо звертатися до історії, ми знайдемо багато цікавого за цією тематикою. Наприклад, у 1925 році Україна (без своєї західної частини, яка тоді була у складі Польщі) мала 680 районів, у 1930-му – 484 райони, у 1941-му вже об’єднану Україну було поділено на 805 районів, у 1962-му – на 251, а у 1968-му – на 475. Тепер ви пропонуєте 123 повіти з урахуванням окупованих територій і 107 повітів без них. Як виникли ці цифри? І чи врахували ви досвід попередніх адміністративних змін?

- Відверто кажучи, мене дуже дивує, чому ці питання звучать зараз, а не у 2014 році, коли було затверджено Концепцію реформи місцевого самоврядування і територіальної організації влади. Адже вона передбачала укрупнення одиниць субрегіонального рівня і надання цим новим одиницям нового функціонального навантаження. Дискутувати щодо цього треба було тоді. А коли Концепцію ухвалено, її треба виконувати.

І все ж деякі речі, я думаю, буде не зайвим нагадати, щоб краще зрозуміти логіку запропонованих вами змін.

- Зараз ми маємо 490 районів з урахуванням окупованих територій і більше 180 міст обласного значення, які не є частинами цих районів. Чому їх саме стільки? Бо радянська влада за допомогою саме такої структури намагалася здійснювати жорсткий контроль території України. У певний час при утворенні районів враховувалася навіть кількість членів комуністичної партії на тих чи інших територіях. Коли Україна здобула незалежність, адміністративно-територіальну реформу, яка була на часі ще тоді, на жаль, проведено не було. А керувати з центру 12-ма тисячами сільських рад, більшість з яких виявилися неспроможними, було надзвичайно складно.

Через це основні повноваження поступово перейшли на вищий, районний рівень?

- Саме так. Наслідком стала вимога до місцевих жителів їздити до районних центрів за довідками та різноманітними адміністративними послугами. На зламі тисячоліть багато експертів вже активно обговорювали цю проблему, адже такий стан речей був незручний ані для держави, ані для громадян. Концепція реформи місцевого самоврядування передбачила, що на базовому рівні відбудеться укрупнення органів місцевого самоврядування. Отже, незабаром ми матимемо близько 1400 об’єднаних громад. Це дає можливість опустити на рівень громад послуги , які громадяни зараз отримують у районах…

… і скасувати райони взагалі. Адже про це йшлося у 2015 році.

Ось один з прикладів чинної організації територіальних підрозділів центральних органів влади на районному рівні.  Жителі Корсунь-Шевченківського району Черкаської області змушені отримувати послуги в 5 різних містах:
  • Державної фіскальної служби – Смілянському об’єднаному управлінні, яке знаходиться на відстані 57 км від районного центру;
  • Фонду соціального страхування України – Канівському об’єднаному управлінні, яке знаходиться на відстані 63 км від районного центру;
  • Пенсійного фонду України – Городищенському міжрайонному управлінні, яке знаходиться на відстані 20 км від районного центру;
  • Національної поліції – Звенигородському відділі, що знаходиться на відстані 62 км від районного центру;
  • Водних ресурсів - Черкаському міжрайонному управлінні, що знаходиться на відстані 87 км від районного центру;
  • Місцевої прокуратури – в місті Звенигородка.  

- Навряд чи про таке можна серйозно говорити, бо субрегіональний рівень необхідний для організації державного управління. Це насамперед доводить практика. Кілька державних органів ще у 1990-ті перейшли до міжрайонної структури. Тобто вони почали укрупнювати власні представництва у регіонах, віддаючи під їхню юрисдикцію 2-3 і навіть більше районів. Так зробили прокуратура, податкова, дорожні управління, спочатку ДАІ, а потім і вся поліція тощо. Закон про прокуратуру затвердив нові прокурорські округи. А оскільки цей процес не був керований згори, виник хаос: одна служба розбила область на зони свого представництва так, інша – по-іншому. У результаті розміщення і юрисдикція підрозділів податкової, поліції, пенсійного фонду, держгеокадастру тощо вже не співпадають з юрисдикцією і територією районів. Ці неспівпадіння суттєво утруднюють управлінську діяльність та взаємодію державних структур. Тому ще років 10 тому експерти говорили, що навіть коли не вдасться провести повноцінну реформу місцевого самоврядування, треба створювати адміністративні округи і приводити все до ладу вже на їхній базі. Але впорядкування так чи інакше потрібно.

Хіба диспропорція у кількості населення районів не була вирішальним фактором?

- Це теж доводило необхідність реформування. Адже в одному районі зараз цілком може бути 7 тис. жителів, а в іншому – 180 тис. При цьому кожен з них має районну державну адміністрацію та районну раду. Однак у світі давно визначено, що оптимальна кількість населення для організації державного управління сягає 200 тис. осіб. Юрій Ганущак у своїй моделі відштовхується від 150 тис. осіб, прив’язуючись до європейського стандарту територіального поділу країн для статистичних цілей NUTS (nomenclature des unités territoriales statistiques). Але я виходив з іншого європейського нормативу, за яким найоптимальніший базовий осередок місцевого самоврядування повинен мати близько 20 тис. жителів, а субрегіональний рівень найоптимальніше має складатися з 10 таких осередків. Як бачите, у нас сьогодні навіть найбільші райони не дотягують до цього рівня, тобто до 200 тис. жителів.

Кількість населення як основа для створення повітів

Отже в основу вашої моделі покладено кількість населення. Чи враховували ви географічний, історичний та інші фактори?

- Звичайно. Тому деякі повіти на моїй схемі мають не по 200, а по 150 тис. жителів. Крім кількості населення, я враховував також транспорту інфраструктуру, компактність, історію тощо. Також я зважав на те, щоб майбутній префект не мав великої кількості громад для здійснення нагляду. Якщо громад у кожному районі буде по 40-50, префект опиниться у дуже непростому становищі. Звісно, можна буде збільшити штат префектури, але у будь-якому разі підпис на кожному документі ставитиме саме префект і тільки він особисто нестиме всю відповідальність за нього. Чи зможе він якісно аналізувати всі акти, приміром, 50-ти громад? Навряд чи. Отже, якби географія дозволяла, треба було б створити райони з однаковою кількістю населення. Але вона нам цього не дозволяє: десь населення більше, десь менше, є гори, річки, ліси…

…є міста-мільйонники.

- Власне. Розташування великих міст також сильно впливає на формування майбутніх повітів, тому що велике місто не може не бути центром повіту. Це було б неприродньо і незрозуміло. І на круглих столах я не раз чув думку, що робити обласні центри також і повітовими набагато краще, ніж якісь невеличкі містечка-супутники. Ми не проводили опитувань, але багато спілкувалися з усіма так чи інакше причетними до реформи, і завдяки цьому створили наші пропозиції. Вони не є істиною в останній інстанції, і майже у кожній області можна створити щонайменше на один повіт більше. Кількість повітів можна вирахувати за формулою: населення області мінус населення міст з населенням понад 200 тис. жителів поділити на 200 тис. – оптимальну кількість жителів у повіті і плюс кількість міст з населенням понад 200 тис, кожне з яких може саме бути повітом. Візьмемо для прикладу Львівську область, населення якої становить 2,5 млн жителів, і 750 тис. з яких живуть у Львові. Отже 2,5 млн – 0,75 млн = 1,75 млн. Якщо розділити 1,75 млн на 0,2 млн отримаємо 8,7, плюс одне місто Львів. Таким чином у Львівській області можуть бути 9 повітів. Але, на жаль, зробити там 9 повітів не дозволяє географія. У мене спочатку вийшло 8, і то один з них був проблемним.

Мабуть, Дрогобицький, який за територією є досить невеличким – 1,3 тис. кв.км?

- Натомість він не є невеличким за кількістю населення, яке сягає 234,5 тис. осіб. Ні, я маю на увазі одночасне утворення Бродівського і Золочівського повітів, від чого я згодом відмовився. Бо якщо б їх так утворювати, то щоб набрати 200 тис. населення, до Золочівського повіту треба було б приєднувати не тільки Перемишлянський район і частину Жидачівського, а й цілий Миколаївський район. А це вже досить складно сприймається. Якщо для жителів Перемишлянського району Золочів ще може вважатися субрегіональним центром, то мешканці Миколаєва, що знаходиться на трасі й неподалік Львова, переважно вважають його «глухою провінцією».

Префекти замість голів РДА

Чи повинні зберегтися у повітах державні адміністрації?

- Тут, напевно, не зовсім доречно застосовувати слово «зберегтися», бо ці адміністрації, якщо й збережуться за умови не внесення змін до Конституції, то матимуть цілком інші функції, ніж існуючі. Вони вже не керуватимуть господаркою, а насамперед здійснюватимуть координацію від імені Уряду діяльності територіальних органів центральних органів виконавчої влади та нагляд за законністю актів органів місцевого самоврядування. Отже, це будуть заклади префектурного типу. Все це було передбачено Концепцією ще у 2014 році.

Чи передбачає ваша модель адміністративної реформи існування на повітовому рівні місцевих рад та їхніх виконкомів?

- У більшості країн Європи субрегіональний рівень має ради та виконкоми. І Комітет місцевих та регіональних влад Ради Європи рекомендує, щоб на кожному рівні адміністративно-територіальної організації влади таки був свій представницький орган. Але за умов створення 1400 спроможних громад на районному рівні майже не залишиться повноважень. Для чого ж тоді потрібні ради? Інший момент. Поки об’єднані громади не стали потужними самостійними одиницями, створення над ними «вищої» структури може зашкодити загальному результату. Адже голови повітових рад за інерцією втручатимуться у життя об’єднаних громад, до якого вже практично нічого не мають. Та люди у радах, швидше за все, залишаться тими ж. Отже, тиск збережеться.

Які повноваження, на ваш погляд, має здійснювати повітова влада?

- Ну, наприклад, координувати міжмуніципальне співробітництво. Без такої координації громадам у деяких випадках може бути непросто домовитися між собою. Дороги районного значення теж логічно утримувати саме районам. Спеціалізовані школи, школи-інтернати тощо не можуть бути у кожній громаді, а обласний рівень для них зависокий. Проте для такої незначної кількості повноважень недоцільно передбачати прямі вибори повітових рад. Але, знову ж, коли не будуть внесені зміни в Конституцію, то ради на субрегіональному рівні залишаться і після реформи адміністративно-територіальної організації цього  рівня.

Концепцію реформи місцевого самоврядування передбачено, що на субрегіональному рівні залишиться ще й вторинна медицина…

- Від цієї ідеї уряд відмовився після створення Національної служби здоров’я, яка повинна опікуватися усіма медичними закладами України від А до Я, оплачуючи ремонти, фінансуючи розвиток цих закладів тощо. За нинішньої моделі, органи місцевого самоврядування вже не мають нічого до цих медичних установ.

Отже повітовим радам таки бути?

- Це питання до політичної влади нашої країни. Моя думка, що сьогодні їх обирати не варто, а на перспективу 10-15 років варто прислухатися до позиції Анатолія Ткачука (директора з науки та розвитку Інституту громадянського суспільства – Авт.), що вони нам будуть потрібні. Це означає, що, вносячи зміни до Конституції, ми можемо їх передбачити в тексті одинадцятого розділу, а в перехідних положеннях зазначити, що вони вперше будуть обиратися через 10 років, коли об’єднані громади почуватимуться вже впевнено і перерветься традиція районного керівництва вмішуватися у їхні справи.

Повіти на основі госпітальних округів – вже вчорашній день?

Юрій Ганущак пропонував створювати повіти на базі госпітальних округів. Чому ви не підтримали цю ідею?

- Бо практика медичної реформи пішла іншим шляхом, ніж передбачалося в 2014 році. Вирішили, що госпітальні округи не всюди доцільно створювати. В одних умовах вони справді суттєво оптимізують структуру медичних закладів, а в інших – ні. От, наприклад, керівництво Львівської та Харківської областей заявило, що не бачить сенсу у створенні госпітальних округів і що коли вже конче треба створити такий округ, то його межами будуть межі області. Моя особливість як експерта у тому, що я завжди займався організацією виконавчої влади і йшов, так би мовити зверху вниз, на відміну від моїх колег Юрія Ганущака та Анатолія Ткачука, які говорили про будь-які зміни, дивлячись на них насамперед з базового рівня, «знизу». Так-от, іще у 2012 році, коли жваво обговорювалася ця ідея, я побачив, що здійснювати державні повноваження у районах, створених на базі госпітальних округів, державі буде не завжди зручно.

Як би ви охарактеризували пропозицію поділу території України на повіти від U-LEAD?

- Вона дуже подібна до пропозиції Юрія Ганущака. Я думаю, що розробники брали її за основу і намагалися вдосконалити. Але цього, на мою думку, не варто було робити. Бо з 2017 року медична реформа пішла дещо іншим шляхом, і від госпітальних округів почали відмовлятися.

Чи ваша модель включає «правило 60 км», що було покладене в основу формування госпітальних округів? Тобто чи від повітового центру до найвіддаленішого його села буде не більше 60 км?

- На жаль, не скрізь. Це виявилося неможливо, інколи відстані є набагато більшими, бо є малозаселені території: Чернігівська область, північ Луганської, Житомирської, Рівненської та Волинської областей, степова зона України. Чому говорили саме про 60 км? Тому що планували, що повіт співпадатиме з  госпітальним округом, і карета швидкої допомоги  протягом години повинна була дістатися до базової лікарні з будь-якої точки повіту. Тепер про це вже не йдеться - у більших за площею повітах має бути не одна базова лікарня.

«Життя людей жодним чином не зміниться після створення повітів…»

Чи запитували ви думку місцевих жителів щодо формування повітів? Адже вони, завдяки реформі децентралізації, тепер звикли самі вирішувати власну долю. І якщо їх не питають, виникає хвиля невдоволення.

- З вересня по листопад минулого року ми провели серію круглих столів, які відбулися у кожній області. На них ми запрошували насамперед представників об’єднаних і необ’єднаних громад, районних та обласних рад і адміністрацій, а також експертів та науковців. На кожному з круглих столів ми роздавали матеріали з усіма пропозиціями щодо конфігурації районів. Разом із тим я хочу підкреслити, що райони укрупнюються не задля комфорту місцевих жителів (цим повинні опікуватися громади), а задля зручності держави при виконанні своїх функцій. Отже громадська думка тут не має бути  визначальною.

Які настрої панували на цих круглих столах? Чи відчувався спротив створенню повітів?

- Анітрохи. Тому мене дуже здивували негативні коментарі у Facebook зараз, адже дискусія щодо цього ведеться дуже давно, й усі головні стейкхолдери давно сприйняли майбутні зміни. Вони знають, що нові райони буде укрупнено порівняно з діючими у будь-якому разі, що це передбачено Концепцією і не виступають проти цього. Більше того, на круглі столи в багатьох областях  приносили власні варіанти карт майбутніх повітів, і ми жваво обговорювали їх. Наприклад, якщо говорити про Київську область, то ми взяли за основу саме варіант, запропонований нам на круглому столі. Натомість під час круглого столу у Харківській області тамтешня робоча група наполягала на створенні семи повітів, з яких 3 мали б населення менше, ніж 150 тис. Ми були змушені цю пропозицію проігнорувати.. На нашу ж думку, у цій області повинно бути 6 повітів. Сім – це неправильно. До речі, Юрій Ганущак наполягає на створенні чотирьох повітів на Харківщині.

Як зміниться життя людей після створення повітів?

- Ніяк. Усі довідки вони отримуватимуть у ЦНАПах за місцем проживання. Зміниться лише життя працівників різноманітних державних органів у регіонах, які подекуди будуть змушені їздити на роботу до іншого міста чи селища. Треба добре розуміти, що створення повітів має на меті не надання послуг громадянам (цю проблему слід вирішувати через ЦНАПи), а успішне функціонування органів державної влади: поліції, прокуратури, різноманітних інспекцій тощо. У повітах не громадяни мають їздити до адміністративного центру за довідками, а працівники повітових структур повинні їздити до громадян, а частіше до органів місцевого самоврядування з консультаціями та перевірками. Основана функція повітів – забезпечення державного управління.

Битви за райцентри

Чи враховували ви у своїй моделі поділ областей, здійснений поліцією, прокуратурою, судами тощо?

- Так, звісно. Якщо говорити, наприклад, про поліцію, то кількість її міжрегіональних утворень трошки більша, ніж кількість повітів у моєму плані. Такі приклади теж є моїм аргументом у дискусіях з прихильниками інших моделей. Все це ми обговорювали на круглих столах минулої осені. Особливо допомагали нам карти міжрегіональних утворень у складних ситуаціях, коли умовно рівнозначних центрів економічного зростання в одній області було кілька, і укрупнення районів ставало непростою справою.

Часто голови громад відкрито конкурують між собою за те, щоб районний центр був саме у них. Адже це чимало робочих місць та значні надходження з ПДФО. З огляду на це можна припустити, що створення повітів буде непростою справою.

- Майже у кожній області є повіт, у якому є практично рівнозначні за потужністю економічні центри, кожен з яких міг би стати повітовим центром. Наприклад, у Волинській області немає дискусій щодо Луцька і Ковеля як центрів майбутніх повітів. Натомість не вщухають суперечки щодо того, Нововолинськ чи Володимир-Волинський має бути «столицею» майбутнього адміністративно-територіального утворення. У Нововолинську більше жителів, але це шахтарське село, яке виросло у місто. А Володимир-Волинський – місто з тисячолітньою історією, тому, на мою думку, центр повіту повинен бути саме там. Мер Нововолинська з цим, звісно, не згідний.

Але ж між цими містами лише 20 км…

- Тому й дискусія між ними не надто гостра. Зовсім інша ситуація у суперечці між Маневичами і Камінь-Каширським тієї ж Волинської області. Обидва ці міста розвивалися у цілком інших історичних умовах. Маневичі знаходяться на трасі, і за радянських часів це місто ретельно контролювала центральна влада, у ньому було багато працівників КДБ. А віддалений, загублений серед лісів Камінь-Каширський став натомість одним із центрів опору Української повстанської армії. На півдні Маневицького району у квітні-листопаді 1943 року існувала так звана Колківська республіка. Все це живе в пам’яті людей і вони використовують ці факти як аргументи кожен на свою користь.  Тепер представники Маневичів вважають мене «зрадником», бо колись на моїх перших картах був Маневицький район. Але науковці, голови громад та працівники місцевих рад наполягають на Камінь-Каширському.

У Тячівському та Рахівському районі та сама історія?

- Так, тут визначити центр справді було непросто. Але ми зупинилися саме на Рахові з огляду на географію. Рахів лежить на трасі, і це значний аргумент на його користь.

Ось зауваження з коментарів до наших новин щодо утворення повітів у Facebook: «Чому міста Нетішин та Славута, до речі обласного значення, мусять входити до Шепетівського району, центром якого є місто з розваленою промисловістю?»

- Тому що Нетішин та Славута розташовані периферійно, а Шепетівка знаходиться у центрі майбутнього повіту. Так буде зручніше службовцям повітових установ. Звичайним громадянам, повторююсь, це все одно. Крім цього, я маю сумніви щодо «розваленої промисловості» Шепетівки. Подібна дискусія точиться і між Енергодаром та Василівкою Запорізької області. У заможному Енергодарі удвічі більше населення, та Василівка набагато більше підходить для розміщення повітового центру.

У Київській області на вашій схемі є Васильківський повіт, проте центром повіту визначено Фастів. Це – помилка?

- Ні. По Київській області ми загалом запропонували два варіанти районування. В одному з них, справді центром повіту є Фастів, а в іншому – Васильків. Один з варіантів є пропозицією обласної робочої групи. Проблема у тому, що представники Макарівського району на круглому столі сказали, що погоджуються жити у Фастівському повіті, а якщо не вийде, то хоча б в Ірпінському. Але точно не у Васильківському, бо до провінційного, на їхню думку, Василькова від Макарова дуже далеко.

Що ж робити у таких суперечливих випадках? Як визначити переможця у цьому змаганні?

- Насамперед треба звертати увагу місцевих еліт на те, що присутність на території громади повітового центру з усіма відповідними установами містить у собі не тільки плюси, а й мінуси. Адже це означає нагляд з боку цих органів. У віддаленому містечку інспектори не з’являтимуться так часто, як у «базовому». І повітова влада набагато більше втручатиметься у життя громади у повітовому центрі, ніж у життя інших. Усвідомлюючи це, багато голів громад відверто кажуть, що не хотіли б, аби повітовий центр був у них. Я би також радив у повітах, де є рівнозначні кандидати на те, аби стати повітовими центрами, розміщувати відповідні установи не в одному місті, а у двох. Наприклад, частина управління поліції може знаходитися в одному містечку, а частина – в іншому. Також, на мою думку, правильно обирати для таких повітів якусь компромісну назву. Наприклад, повіт, що об’єднає Тячівський та Рахівський райони, міг би називатися Східно-Закарпатським.

А Івано-Франківський район – Галицьким? Власне, мер Івано-Франківська Руслан Марцінків, не побачивши на вашій карті свого міста, написав у Facebook: «Не маю нічого проти Галича, але це показує ставлення експертів і міністерства до Франківська! І не питання в податках, які будуть йти не в Франківськ, а питання надання якісних послуг: тепер суд буде в Галичі, пенсійний в Галичі, соцстрах і всі державні служби, податкова інспекція!»

- Власне, тут йшлося тільки про назву, а не про визнання районним центром Галича, як зрозумів пан Марцінків. Я вибачився за те, що не позначив у таблиці, що центром Галицького району є Івано-Франківськ. Галич – давнє місто, від нього взяла назву Галичина, і я не маю аргументів проти того щоб назвати Івано-Франківський район Галицьким, як запропонував хтось із місцевих експертів. Але звісно, я і на гадці не мав оголошувати маленький Галич центром повіту, до складу якого входитиме Івано-Франківськ. Обласні центри за визначенням мають ставати водночас і повітовими центрами. Але те, що роздули з цього непорозуміння, купи не тримається. Чому почали писати, що Івано-Франківськ перестане бути обласним центром? До чого тут, наприклад, податки?

Про тяглість реформи

Вперше про плани щодо проведення адміністративно-територіальної реформи уряд заявив на початку 2014 року. Однак відтоді минуло багато часу, змінився не тільки уряд, але й президент та Верховна Рада. Чи нова влада підтримала ініціативи минулої без жодних змін? Іншими словами, чи зберігається тяглість реформи?

- З 2014 року ми маємо вже четвертий Кабінет Міністрів, і жоден з них не вносив змін до Концепції реформи. Дискутувалися різні моменти, наприклад, потрібність районних рад, але принципових змін ухвалено не було.

Чи не обмежувало вас те, що об’єднання громад ще не закінчилося?

- Звісно, обмежувало. Ще у 2012 році я розробляв свою модель суто з огляду на межі існуючих районів. І лише де-не-де вказував, що той чи інший район треба ділити між майбутніми повітами. Тепер же виявилося, що об’єднані громади утворено таким чином, що поділити райони так, як я це робив у 2012-му, вже неможливо. У нашій моделі повітового поділу, звісно, враховано існуючі перспективні плани об’єднаних громад, але ж у них досі є білі плями. Я мушу визнати: не маючи остаточної ясності з громадами, практично неможливо точно визначити межі одиниць субрегіонального рівня. Можна говорити лише про їхню кількість.

У вашій моделі межі областей залишаються незмінними. Чи не шкодить це загальному результату, адже не кожна область є компактною. Наприклад, від міста Ружин, який у вашій схемі опиняється у «хвості» Бердичівського повіту Житомирської області, до Вінниці стільки ж, скільки й бо Бердичева. То чи не краще було би передати цей «хвіст» Вінницькій області?

- Політичне рішення за жодних умов не змінювати межі областей справді інколи шкодить плануванню повітів. Наприклад, місто Вараш Рівненської області могло би стати центром повіту, який вмістив би у себе кілька громад Волинської та Рівненської області. Особливо гостро ця проблема відчувається у Луганській області. Я ще у 2014 році пропонував приєднати північні райони Луганської області, які навіть у 2012-му не голосували за регіональний статус російської мови, і не підтримували сепаратистів у 2014, до Харківської області. Бо історично ці території належали до Слобожанщини і не були Донбасом. Якби Верховна Рада ухвалила це рішення, північ Луганщини зараз жила б у нормальних умовах, з повноцінним місцевим самоврядуванням і без військово-цивільних адміністрацій… Ще один приклад: на півдні Харківської області проходить історична межа між Слобожанщиною та Полтавщиною, яка не співпадає з існуючою межею між цими областями. Через це кілька сіл Полтавщини опинилися у складі Харківської області. Вони усіляко підкреслюють цю свою приналежність. То чому б не повернути ці кілька сіл Полтавщині?

Найменші та найбільші

Які повіти є найменшими та найбільшими за кількістю жителів та за територією?

- Одним з найменших за кількістю населення є Золотоніський район Черкаської області, який знаходиться на Лівому березі Дніпра. Зробити його більшим, не змінюючи межі областей, неможливо, тому кількість його жителів – 145 тис. Географічний фактор вплинув також і на утворення Генічеського повіту, у якому має мешкати 135 тис. жителів. А найбільшим повітом, звичайно, стане Київ.

Зауваження з Facebook: «Коростенський повіт у вас, як Чорнобильська резервація? Чи є ще такий великий за площею повіт в Україні?»...

- За площею найбільшими повітами є Старобільський Луганської області (11,5 тис. км), Північний Чернігівської області (10,13 тис. кв. км) та, власне, Коростенський Житомирської області (10 тис. кв. км). Так, велика територія – це проблема. Але, повторююся, проблема не для мешканців, а для органів державної влади, яким буде важче здійснювати свої повноваження. Проте у цих випадках, я вважаю, альтернативи немає. Якщо ділити цей же Коростенський район, то утворені повіти за кількістю населення будуть просто карликовими.

За вашою схемою, у Донецькій області найбільше повітів. Чому? Чи присутній тут політичний фактор?

- Ні. На Донеччині просто дуже багато населення. У 2012 році я навіть пропонував створити там 10 районів, але учасники круглого столу в Краматорську підкорегували мої теоретичні уявлення.

Чи є сенс формувати повіти, якщо не вдасться прийняти зміни до Конституції?

- Обов’язково. Адже нереформування субрегіонального рівня гальмує розвиток громад. Бо хоча районні адміністрації та районні ради вже не мають повноважень втручатися у життя громад, вони постійно роблять це. Кількість районів у Конституції не вказано, а це означає, що й укрупнювати їх цілком можливо. Щоправда, за таких умов адміністративно-територіальної реформи укрупнені райони неможливо буде переназвати на повіти.

Дмитро Синяк
Джерело: decentralization.gov.ua