preloader

Що вас цікавить?

Референдум – правотворчість народу, а не окупантів. Аналіз експертів ЦППР

08.11.2022
Загальні новини /
Новини ЦППР

Експерти Центру Юлія Кириченко та Олександр Марусяк поспілкувалися з регіональними журналістами про проведення референдумів


Про що говорили:

  • Про новий Закон України «Про всеукраїнський референдум» та чим документ відрізняється від «закону Януковича» 2012 року
  • Про законопроєкт «Про місцеві референдуми» та його особливості
  • Про міжнародний досвід проведення референдумів та оцінку результатів

Розмову зафіксували журналісти видання «Подолянин».

Наприкінці вересня росіяни використали старі технології та влаштували «референдуми» на захоплених українських територіях. Хоч це й не зупинило нашу армію, і населені пункти один за одним покидають склад ерефії, українське суспільство давно ставиться з пересторогою до цього виду голосування. «А дарма» – так свідчать приклади демократичних країн та експерти в галузі права.

ЗЛО ЛИШЕ В РУКАХ ОКУПАНТІВ

Міф про те, що референдум є чимось поганим або, як міні­мум, не пов’язаним із відстоюванням інтересів народу, з’явився ще 2014-го, коли на території АР Крим росіяни влаштували так званий «Референдум про ста­тус Криму». Звичайно, він відбувся з численними порушеннями і фальсифікацією результатів. Та його результати і в будь-якому разі не могли бути легітим­ними. Оскільки Крим є адмініст­ративно-територіальною одиницею нашої держави, а в третьому розділі Конституції України є стаття 73, де чітко прописано, що «Виключно всеукраїнсь­ким референдумом вирішуються питання про зміну території України».

Проте міжнародне право знає приклади, коли питання про від­окремлення певної територ ії держави вирішувалися згідно з усіма нормами й законами. Най­яскравішим із них є «Референдум про незалежність Шотландії», який, за іронією долі, відбувся того ж року, що й окупа­ція Криму і частин Луганської та Донецької областей.

Передісторія референдуму починається ще з 1999-го, коли в Шотландії утворився власний парламент, який має обмежене право ухвалювати закони та може регулювати розмір податків у цій частині Великої Британії.

Згодом 2011-го до влади в Един­бурзі приходить SNP (Шотландська національна партія), серед передвиборчих обіцянок якої був і намір провести референдум за вихід із королівства.

Офіційний Лондон визнав результати шотландських вибо­рів, та більше того – в січні 2012 року запропонував законодавчо надати парламенту Шотландії повноваження проводити референдум за умови, що він буде «справедливим, законним і вирішальним». У жовтні того ж року парламентарі Шотландії та Вели­кобританії досягли Единбурзької угоди, яка й визначила дату референдуму за незалежність – 18 вересня 2014 року.

Протягом наступних двох років британський прем’єр Девід Кемерон проводив агітаційну кампанію проти відокремлен­ня цієї території, а Шотландія зіштовхувалася з можливими наслідками, як, наприклад, виключення зі складу Європейського Союзу (вихід Королівства та всіх його суб’єктів зі складу ЄС стався лише 2019-го. – Прим. ред.).
Однак усе залежало від волевиявлення народу, і у вересні 2014-го «Ні» незалежності сказа­ли близько 55% виборців, «За» – 45%.

Окремим демократичним прин­ципом під час голосування стало й те, що до виборчих списків потрапили не лише скотіші чи також й інші британці, а й усі громадяни ЄС, які проживали на території Шотландії.

ПОЗАДУ НЕКОНСТИТУЦІЙНІ ЧАСИ

В Україні інститут референдумів також працює. Наразі він поділяється на загальнонаціональний (за законом від 2021 року) та місцевий (відповідний законопроєкт ще не прийнято).

На національному рівні детальніше розповіла членкиня правління Центру політико-правових реформ Юлія КИРИЧЕНКО.

На початку своєї презентації експертка ненадовго повертається до міжнародної практики та все ж підтверджує тезу про те, що референдуми справді легко використати для власних політичних цілей, але й для цього потрібні спеціальні умови:

– Дуже просто перетворити їх на маніпулятивні. Як правило, це робиться в умовах, коли немає свободи слова та є жорстка пропаганда, як у диктаторських влад. Метод, застосований на окупованих українських територіях, можна назвати новітнім, оскільки в певному регіоні на місцевий референдум виносяться питання, які можуть вирішуватися лише на загальнонаціональному рівні. Звичайно, все це робиться під надуманими приводами, на зразок захисту російськомовного населення. Усе це для того, щоб обгрунтувати військову окупацію, та не має жодного зв’язку з демократією.

За інформацією правниці, є приклади й інших маніпуляцій. 1924 року в Італії Беніто Муссоліні фактично підмінив вибори референдумом, де можливо було проголосувати лише за фашистську партію, що дозволило йому отримати абсолютну більшість у парламенті та встановити диктатуру. А через 10 років у Німеччині за допомогою цієї ж технології відбулося об’єднання посад президента та канцлера, що допомогло Гітлеру узурпувати владу.

На жаль, такими речами світ «багатий» і в сучасний період. На територіях колишнього радянського союзу цим користувалися експрезидент Туркменістану Сапармурат Ніязов (1994-го) та сучасний гауляйтер білорусі олександр лукашенко, 2006-го. А з 2014 року так чинить і російська федерація.

У період незалежності в Украї­ні відбулося два всеукраїнські референдуми. Спочатку, 1991-го, саме щодо проголошення не­залежності, а 16 квітня 2000 року відбулося опитування дум­ки громадян України з приводу реформи системи державного управління, яке було схвалено українцями, однак не затверджено Верховною Радою.

– Ці референдуми відбулися доволі демократично, хоч деякі по­ложення тодішнього закону й суперечили Конституції України 1996 ро­ку, – каже правниця.

Проте на законодавчому рівні все змінилося в гірший бік у листопаді 2012-го, за часів Януковича, коли чинності набув новий закон «Про всеукраїнський референдум».

– Він був неконституційно прий­нятий, але найбільша загроза полягала в тому, що той закон передбачав проведення маніпулятивного референдуму на національному рівні, – пояснює Юлія Киричен­ко. – Наприклад, будь-яка редакція Конс­титуції могла бути винесена на референдум. Навіть написана в москві. Потім результати можна було б нечесними методами підрахувати, й ми б прокинулися в зовсім іншій країні, а то й зовсім без незалежності. Як бачимо, це у кремля не вийшло, і вони пішли військовим шляхом.

2018 року старий закон було скасовано Конституційним судом, а 2021-го ухвалено новий, актуальний закон «Про всеукраїнський референдум», який є значно сучаснішим і продуманішим.

Зокрема, за словами Юлії Кириченко, в аспекті тих питань, які він може вирішувати:

– На національний референдум може бути винесено чіткі питання: затвердження закону про внесення змін до розділів І, ІІІ, ХІІІ Конституції України; затвердження закону про ратифікацію міжнародного договору, що передбачає зміну території України; вирішує питання загальнодержавного значення; скасування закону. Також референдум може бути консультативним, а його рішення потребуватиме затвердження в парламенті.

Запитуємо в експертки, чи існують приклади, коли важливі питання виносилися та задовольнялися на консультативному референдумі?

– Так, наприклад, 1987 року Італія в такий спосіб відмовилася від наявності атомних станцій у країні.

Проте існують також і чіткі критерії того, що не може бути винесено на загальнонаціональний референдум. Експерти зазначають, що насамперед не допускаються питання щодо законопроєктів із питань податків, бюджету та амністії. А також додають, що такий підхід є звичною практикою в демократичних країнах.

Однак, за словами пані Юлії, це ще не все:

– Не вдасться ініціювати пи­тання, що суперечать Конституції України чи її суверенітету та територіальній цілісності, несуть загрозу нацбезпеці або розпалюють расову, національну, міжетнічну ворожнечі. Це все прописано в Конституції та продубльовано в самому законі.

Ще одним цікавим моментом, невідомим для більшості громадян, є й те, хто може ініціювати всеукраїнський референдум. Не в останню чергу «зав­дяки» росіянам у нашій свідомості вже закарбувалось уявлен­-ня, ніби це завжди йде з ініціативи держави: парламенту чи президента. Проте – ні. Долучитися до цього можуть і громадяни. Хоч Юлія Кириченко й попереджає, що для цього треба пройти досить складний процес:

– За сучасним законом, щоб народ міг ініціювати референдум, потрібна підтримка як мінімум 3 мільйонів виборців та щонайменше 2/3 адміністративно-територіальних одиниць, у кожній з яких буде зібрано не менш ніж по 100 тисяч підписів. Однозначно, 3 мільйони одразу не вийде. Тому потрібно, аби у кожній області існувала іні­ціативна група, яка проведе збори громадян (принаймні 300 осіб) та сформулює питання, з якого ми й хочемо провести референдум.

Коли потрібна кількість підписів є, і вона зафіксована ЦВК, президент України проголошує референдум, і жодний орган влади не може цьому перешкодити.

ЗА МІСЦЕВИЙ ЩЕ НЕ ПРОГОЛОСУВАЛИ

Також в Україні можливі референдуми й на місцевому рівні, про які каже експерт Цент­ру політико-правових реформ, доктор права Олександр МАРУСЯК:

– 1991-го був закон «Про все­український та місцевий референдуми». Місцевими вважалися референдуми в місті, селі, селищі, районі, області, АР Крим. І, за логікою цього закону, розуміння місцевого рівня дещо нівелювалося, оскільки йшлось ще й про регіональний рівень. У 1991-2012 роках у нашій державі було проведено 160 таких референдумів, і 122 із них затвердили питання, що виносилося.

Однак пан Олександр розповідає, що з появою «закону Януковича» «Про всеукраїнський референдум» місцевого в ньому вже не було. Гіпотетично місцевий рівень мав би бути прописаний ще одним, окремим законом. Однак його й досі ніхто не ухвалив, і ми маємо прогалину в законодавчому регулюванні.

На запитання «Як весь цей час в Україні проводилися місцеві референдуми?» експерт відповів, що відповідно до закону 1991 року. За його словами, ми вже могли мати новий закон, але його ухваленню завадила російська армія:

– У травні 2021 року 112 народних депутатів офіційно зареєстрували законопроєкт «Про місцеві референдуми» (№5512). Незадовго до повномасштабного вторгнення Венеційська комісія дала відносно позитивну оцінку цій ініціативі, однак згодом почалася війна, і питання втратило пріоритетність. Якщо проєкт приймуть без редакцій, місцевий референдум в Україні проводитиметься виключно там, де є це місцеве самоврядування. Тобто в селі, селищі й місті.

Також Олександр Марусяк пояснює, чому російські псевдореферендуми не можуть мати статусу місцевих:

– Усе, що росія проводила на наших територіях, навіть із погляду здорового глузду, не можна так назвати. Адже, по-перше, це взагалі не референдум, по-друге, це, швидше, регіональне дійство.

Але повернемося до проблем, які можна вирішувати «на місцях». На сторінці законопроєкту зазначено, що під час місцевого опитування можна розглядати такі питання: ви­несення недовіри раді/голові; втрата чинності нормативним актом органу місцевого самоврядування; затвердження статуту територіальної громади; затвердження програми роз­витку тергромади; інше питан­ня місцевого значення, яке входить до компетенцій органу місцевого самоврядування.

Ініціювати місцевий референдум також можуть сільська, селищна, міська рада або їх голова. Суб’єктами ініціювання місцевого референдуму можуть бути щонайменше 10% виборців, виборчі адреси яких належать до території відповідної тергромади за станом на останній день місяця, що передував місяцю, в якому розпочинається збирання підписів на підтримку ініціативи. Та відбуватиметься це за аналогією до загальнонаціонального референдуму – з утворенням ініціатив­-них груп, які визначать питання референдуму та збиратимуть підписи.

Попри те, що невідомо, чи приймуть закон у цій редакції (парламент за нього ще жодного разу не голосував), наразі відомо одне – жоден референдум не відбудеться у воєнний час. Тож повернемося до цього питання вже після нашої головної Перемоги.

За матеріалами сайту газети «Подолянин»