Огляд корупції у світі. Лютий 2024

Нижче наводимо короткий огляд подій, що стосуються корупції і потрапили у поле зору медіа у лютому 2024 року.

Корупція стає глобальною загрозою – Transparency International

Корупція є дуже великим викликом для демократії та для державності країн, подолати або принаймні зменшити її можна лише за наявності політичної волі.

Про це йшлося на панелі, присвяченій корупції, на полях Мюнхенської безпекової конференції, передає кореспондент Укрінформу.

«Ми визнаємо, що корупція стала глобальною загрозою за останні роки», – констатувала віцеголова Transparency International Кетакандріана Рафітосон.

Вона зауважила, що багато конфліктів, які точаться наразі в світі, «підігріті» саме корупцією. Як приклад Рафітосон згадала Мадагаскар і деякі африканські країни, де приходу до влади нинішніх лідерів «посприяли» російські компанії та, підтримувана російським урядом, ПВК «Вагнер».

«Корупція вбиває, це не жарт», – додала Рафітосон.

Голова комітету Сенату з питань бюджету США Шелдон Вайтхаус визнав, що корупція завдала чимало шкоди також і Сполученим Штатам, де дехто намагався «сховати» свої незаконно отримані гроші.

«Ми визнаємо, що багато корупціонерів намагалися ховати свої гроші в нас… Але США поставили міжнародну корупцію високо на порядку денному. Нам важливо показати міжнародне лідерство», – сказав сенатор і додав, що між «клептократією і автократією дуже мала відстань».

В Європі фіксують погіршення ситуації з корупцією. Дослідження

У Західній Європі та країнах Євросоюзу погіршується ситуація з корупцією. Такі тенденції фіксуються вперше за понад 10 років. Про це свідчить новий звіт аналітиків Transparency International, повідомляє euronews.com.

Найкращі показники у боротьбі з корупцією мають Данія (90), Фінляндія (87) і Норвегія (84), а найнижчі – Угорщина (42), Румунія (46) та Болгарія (45).

Попри високі позиції в загальному списку, кілька розвинених демократичних держав, зокрема Швеція (82), Нідерланди (79), Ісландія (72) і Сполучене Королівство (71), зафіксували свої найнижчі результати в річному CPI з 2012 року.

«Падіння регіонального показника СРІ в Західній Європі та ЄС демонструє, що європейські уряди повинні більш серйозно ставитися до боротьби з корупцією та дотримуватися верховенства права», – зазначила Флора Крессвелл, регіональний координатор Transparency International у Західній Європі.

З 31 країни регіону лише шість держав значно покращили свій показник з 2012 року. Це Чехія (57), Естонія (76), Греція (49), Латвія (60), Італія (56) та Ірландія (77). Порівняно з показниками CPI 2015 року Австрія (71), Люксембург (78), Швеція (82) і Велика Британія (71) значно знизилися у рейтингу.

Греція отримала дуже низький бал у списку 2023 року через слабку незалежність судової системи.

Експерти Transparency International також нагадали про найгучніші корупційні скандали сучасності, що стосувалися відмивання грошей через банки в таких країнах ЄС, як-то Данія (90), Німеччина (78) і Швеція (82). Неспроможність їхніх урядів належним чином здійснювати нагляд за банками є однією з причин для створення нового органу для боротьби з відмиванням грошей на рівні ЄС.

У Польщі антикорупціонерам з держбюджету оплачували розваги у борделі: що відомо про скандальну заяву

У Польщі колишній агент Центрального антикорупційного бюро (CBA) звинуватив своє керівництво у неналежному використанні бюджетних грошей. Він повідомив про нібито відпочинок співробітників бюро у борделі у Відні, який оплатили державним коштом – повідомляє польське медіа wprost.pl.

Томаш Качмарек (агент Томек) оприлюднив інформацію про ймовірне привласнення державних коштів керівництвом CBA для оплати послуг повій для офіцерів. Про це стало відомо після затримання колишніх керівників МВС Маріуша Камінського та Мацея Восіка. В інтерв’ю телеканалу TVN24 Качмарек розповів, що його разом із Гжегожем П. і Кшиштофом Б. відправили до Відня під вигаданим приводом.

«Мета візиту була вигаданою, щоб ми знайшли фабрику з виробництва гральних автоматів. Це був лише привід для цих джентльменів отримати винагороду за свою роботу, провівши два дні у публічному будинку у Відні. Перебування у Відні оплачували польські платники податків, ця поїздка не була спрямована на боротьбу зі злочинністю», – сказав агент Томек.

Агент Томек, або Томаш Качмарек, працював у Центральному антикорупційному бюро у 2006-2010 роках, а у 2011-2015 роках був депутатом від «Права і справедливості». 2021 року Регіональна прокуратура в Білостоці подала до суду в Ольштині обвинувальний акт щодо порушень у Фундації «Хелпер» (Качмарек та його дружина є головними обвинуваченими). Сам Качмарек вважає, що справу фонду використовують з політичних мотивів.

На скандал відреагував уже новий прем’єр-міністр Дональд Туск: «У Відні агенти CBA, безумовно, мали можливість відвідати Музей історії мистецтв, послухати Моцарта в Концертхаусі та насолодитися тістечком у кафе “Захер”. Це все громадські місця».

Опозиційна партія «Громадянська коаліція» уже створила групу з врегулювання, яка ретельно вивчатиме рішення, ухвалені урядом «Права і справедливості». Її очолив депутат Роман Ґертич. Також через це депутати звернулись до прокуратури.

Африканські чудеса. Чому одні країни Африки багатіють, а інші бідніють, і чого це може нас навчити. Матеріал Яна Царахова

Дослідження Яна Царахова про те як африканські країни Ботсвана, Маврикій та Руанда подолали корупцію. Подаємо нижче переклад українською.

Наприкінці ХХ століття багато економістів ставили хрест на країнах Тропічної Африки. Одна за одною вони зазнавали економічних криз та державних переворотів, ніби приречені на вічні страждання. Однак на сьогоднішній день деякі держави цього проблемного регіону на власному прикладі довели: за належних зусиль навіть ті країни, чий успіх ще кілька десятиліть тому ніхто не міг собі уявити, спроможний перевершити всі очікування та стати на шлях розвитку. Розбираємо на конкретних прикладах, завдяки чому Ботсвана, Маврикій та Руанда вирвалися з хибного кола корупції та диктатури.

Тропічна Африка – це частина африканського континенту на південь від Сахари і за сумісництвом найбідніший регіон на Землі. ВВП на душу населення тут лише 1600$, що у 6 разів менше, ніж у Азії, й у 22 разу менше європейського. Історія Тропічної Африки заплямована жорстоким поділом та колонізацією європейськими державами. Після здобуття незалежності влада в більшості країн потрапила до рук радикальних диктаторів, які не тільки перейняли колоніальні методи експлуатації населення, але й багато в чому перевершили своїх попередників.

Все це підготувало ґрунт для становлення регіону, який прославився своєю політичною нестабільністю, корупцією та бідністю. Усього за 50 років тут пройшли понад 30 громадянських воєн, сотні великих збройних конфліктів та 7 повномасштабних геноцидів.

Як і слід було очікувати, жахливі темпи економічного та індустріального розвитку в країнах, розташованих на південь від Сахари. 9 із 10 найбідніших країн світу знаходяться тут — на найбагатшому природними ресурсами континенті, де люди уживаються з ніби нескінченним кругообігом порушень прав людини, голоду та економічного занепаду.

Однак деякі країни регіону в останні роки змогли досягти стабільного зростання та рівня життя, далеко не схожого на типовий африканський. З розгляду того, як в іншому схожі країни пішли різними шляхами і одні змогли створити справжнє економічне диво, поки інші зазнавали невдач, можна здобути уроки та зрозуміти, що саме необхідно країні для стабільного розвитку.

Ботсвана – Сьєрра-Леоне: важливість грамотного лідера

Ботсвана та Сьєрра-Леоне — це африканські країни, які, хоч і перебувають досить далеко одна від одної, але після здобуття незалежності мали схожі стартові умови. Обидві країни були британськими колоніями, які займалися сільським господарством, але переключилися на алмазну промисловість.

Сьогодні Ботсвана — одна з економік, що найбільш швидко зростають не тільки в Африці, а й у всьому світі, тоді як Сьєрра-Леоне, згідно з МВФ, друга найбідніша країна на планеті за ВВП на душу населення. Причина такого серйозного відриву — відмінності в управлінні після здобуття незалежності.

На момент здобуття незалежності в 1966 році Ботсвана була третьою за бідністю країною у світі, не мала ніякої інфраструктури, лише 22 людини в країні мали вищу освіту. До влади прийшов Серетсе Кхама — ймовірно, один із найкращих африканських правителів нового часу. Він приступив до здійснення реформ, націлених на перетворення країни на економіку, засновану на експорті (в основному м’яса, міді та алмазів, чиї великі поклади були дуже вдало відкриті у 1960-х роках).

Кхама ввів жорсткі заходи щодо боротьби з корупцією, яка досі є на заваді розвитку в сусідніх країнах. Його адміністрація проводила політику розширення свободи ринку та прав бізнесу. Було знижено податки на прибуток, лібералізовано торгівлю, розширено свободи людини, Кхама відстоював ліберальну демократію і боровся з расизмом — і все це в самому центрі регіону, охопленого громадянськими війнами, расовою ворожнечею, корупцією та диктатурами.

Уряд активно залучав іноземні гірничодобувні компанії на свої алмазні рудники, а натомість привласнював собі 50% від їхнього прибутку. Ці доходи було інвестовано у розвиток інфраструктури, охорони здоров’я, освіти та інших галузей економіки, які стали основними драйверами економічного зростання.

Все це призвело до того, що економіка Ботсвани стала найшвидшою у світі.

Тепер подивимося на Сьєрра-Леоне, яка, на відміну від Ботсвани, має такі переваги, як прямий вихід до моря і набагато доступніші алмазні поклади. Після здобуття незалежності у 1961 році до влади в країні прийшов Мілтон Маргаї, який хоч і був чесним лідером, але помер через три роки після вступу на посаду. На зміну йому прийшов його молодший брат Альберт — менш сумлінний лідер, який спробував відразу ж консолідувати владу в своїх руках і проводив політику сегрегації за національною ознакою.

Це підняло хвилю невдоволення і в наступні два роки в країні сталося три перевороти, після яких до влади прийшов Сіака Стівенс. Стівенс де-факто одразу привів країну до тоталітарного репресивного режиму, у тому числі за допомогою залякування та вбивств опонентів. Диктатура Стівенса була вкрай жорстока і корумпована навіть за мірками Африки.

Це призвело до занепаду економіки — тиран та його наближені відразу почали розкрадати ресурси країни для власного збагачення. Корупція набула таких масштабів, що багато соціальних сфер просто не могли функціонувати: охорона здоров’я, освіта та інші громадські сервіси практично перестали існувати.

На зміну Стівенсу після його смерті прийшов Джозеф Момо, який перейняв тоталітарні риси свого попередника, а в чомусь був ще гіршим. Десятиліття корупції, розкрадання та жорстокого авторитарного режиму призвели до такої нестабільності, що 1991 року в країні розпочалася громадянська війна, яка остаточно знищила економіку держави. Протягом наступного десятиліття країною йшли хвилі вбивств і насильства, і навіть дітей використовували як солдат. Найгірша ситуація в регіонах з алмазними покладами, де озброєні бандитські угруповання вели жорстоку боротьбу за контроль над ними.

Сьєрра-Леоне сьогодні — це країна, яка досі не відновилася від гуманітарної та економічної кризи, влаштованої її деспотичними лідерами.

Нинішній уряд успадкував державу, що не відбулася, яку вони навряд чи зможуть відновити в найближчому майбутньому, оскільки рівні корупції в країні досі продовжують бити будь-які рекорди.

Обидві країни мали однакові умови, можна навіть сказати, що у Ботсвани вони були гіршими. Однак керівництво Сьєрра-Леоне пішло шляхом корупції та розкрадання, інструментом для чого стала жорстока диктатура, тоді як демократичне керівництво Ботсвани створювало фундамент для однієї з найбагатших і найкомфортніших для життя країн Африки.

Маврикій – Мадагаскар: важливість економічної політики

Мадагаскар і Маврикій — це дві острівні держави, які є яскравим прикладом того, як країни з ефективною економічною політикою можуть ступити на шлях розвитку, незважаючи на будь-які перешкоди, а ті, у кого її немає, поринути у кругообіг злиднів та криз.

На сьогоднішній день за ВВП на душу населення Маврикій багатший за абсолютно всі країни континентальної Африки, у той час як Мадагаскар, незважаючи на більші розміри та достаток природних ресурсів, є четвертою по бідності країною в Африці.

На момент здобуття незалежності у 1968 році Маврикій був непримітним маленьким островом з високим рівнем безробіття та бідним населенням. Він був віддалений від усіх торгових партнерів, а основним джерелом доходів служив експорт цукру — країна сильно залежала від цін на нього і зазнавала серйозного шоку при найменшому їхньому падінні. Лауреат Нобелівської премії з економіки Джеймс Мід прямо заявляв, що «перспективи розвитку Маврикія залишають бажати кращого» і країна, швидше за все, стане жертвою пастки.

Мальтузіанська пастка — це кризова ситуація, типова для доіндустріальних суспільств, внаслідок якої зростання населення обганяє зростання виробництва провізії через обмеженість природних ресурсів та високу народжуваність. Вихід із мальтузіанської пастки можливий, тільки якщо темпи зростання виробництва будуть постійно вищими за темпи зростання населення, тобто або в процесі швидкої індустріалізації, або в процесі депопуляції.

Хоча в успіх Маврикія ніхто не вірив, за останні десятиліття він перетворився на найбагатшу з африканських країн з розвиненою та диверсифікованою економікою, що базується на туризмі, різноманітній промисловості та фінансових послугах.

Успіх Маврикія пояснюється грамотною економічною політикою його влади. Уряд чітко усвідомлював переваги та недоліки своєї країни та розробив орієнтований на експорт підхід, який сприяв лібералізації та залученню іноземних інвестицій, що підтримуються активною участю держави.

Цей процес відбувався поступово. У 70-х роках на території Маврикія створили особливу економічну зону — територію, на якій інвестори можуть виробляти, зберігати, імпортувати, експортувати і т. д. свої товари під особливим (м’якшим) регулюванням і з мінімальними митами. Це почало залучати іноземний капітал і породжувало дохід, який влада протягом десятиліть постійно реінвестувала назад у розвиток економіки.

Іншою важливою складовою були державні інституції. З моменту здобуття незалежності вибори в країні були мирними та справедливими, уряд дотримувався закону, суди були чесними, а рівень корупції низьким. Країна регулярно посідає перше місце в індексі ефективності державного управління в Африці Мо Ібрагіма (індекс враховує рівноправність, безпеку, законність та ін.).

Все це дозволило маленькій державі, в успіх якої не вірив жоден економіст, стати найбагатшою країною Африки, чию історію з здобуття незалежності називають «Маврикійським дивом».

Руанда – Бурунді: важливість усвідомлення помилок

Руанда та Бурунді — дві невеликі сусідні країни. У другій половині ХХ століття вони переживали постійні конфлікти між основними етнічними групами – тутсі та хуту. У 90-х роках ці конфлікти закінчилися геноцидом проти тутсі, який не тільки забрав життя понад мільйон людей, а й серйозно підірвав і без того тендітні економіки цих країн.

Проте з того часу ситуація у двох схожих країнах стала зовсім різною. Хоча вони обидві не є демократичними, все ж таки влада Руанди змогла навчитися на своїх помилках і поставити країну на шлях стабільного розвитку і підвищення рівня життя, а Бурунді досі залишається найбіднішою країною на світі.

З моменту закінчення геноциду 1994 року лідером Руанди залишається одна людина — Поль Кагаме. Хоч він і є де-факто автократом у де-юрі демократичній країні, проте на його рахунок можна записати швидке економічне зростання та отримання максимальної вигоди для країни із мінімальних доступних ресурсів. З часів геноциду ВВП на душу населення Руанди зріс більш ніж 5 раз.

Геноцид зруйнував тендітну економіку Руанди, призвів до серйозного зубожіння населення та підірвав здатність країни залучати зовнішні інвестиції. Завдяки усвідомленню помилок минулого Руанда досягла значного прогресу у відновленні економіки, а також розпочала велику програму з її диверсифікації, зниження залежності від натурального господарства та розвитку експортоорієнтованих галузей.

Влада зрозуміла, що основною причиною геноциду був економічний спад, перенаселення і конкуренція, що виникла в результаті за мізерні сільськогосподарські угіддя та інші ресурси. Стабільне економічне зростання стало головним інструментом запобігання новим громадянським конфліктам у країні (а також залучення в країну інвестицій — важливого чинника продовження цього зростання). Уряду вдалося досягти своїх цілей і середнє зростання з часів геноциду складає разючих 8% на рік.

Іншим інструментом у розвиток країни послужила, хоч як дивно, політика придушення свободи слова. Усвідомлюючи, що нові етнічні конфлікти не приведуть ні до чого доброго, президент Руанди ввів покарання за будь-які дії, здатні їх спровокувати, і тепер навіть за неакуратний жарт про чиюсь національну належність можна отримати тюремний термін.

Правозахисники вважають політику президента репресивною, проте з часів її введення в Руанді не було жодного великого міжетнічного конфлікту, а доти, доки рівень життя громадян зростає, вони цілком готові терпіти автократа при владі.

Жорстка, але відносно безкорислива політика влади дозволила досягти економічного зростання та політичної стабільності, зробивши Руанду комфортною для проживання країною, а столицю — фінансовим центром та одним із найбезпечніших міст Африки.

Тепер поглянемо на історію Бурунді. З часів геноциду країни ще довго було неможливо залагодити громадянську напруженість, а уряд кілька разів повалювався у постійних державних переворотах. Лише 2005 року до влади прийшов перший «стабільний» президент — П’єр Нкурунзіза.

У перші роки правління він запровадив кілька реформ для підтримки свого рейтингу, проте незабаром під його керівництвом почали зростати рівень корупції та президентської влади. Незабаром Нкурунзіза перейшов до відверто репресивної політики, переставши перейматися підтримкою економіки чи безпеки в країні. Єдине, що турбувало президента, — це утримання влади.

Під час свого другого терміну Нкурунзіза заборонив людям виходити на пробіжки, бо боявся, що їх можуть використати для прикриття політичних зборів у вигляді групових тренувань. Незабаром, з тих самих міркувань, у країні було заборонено і мотоцикли. Все це відбувалося в той час, коли сусідня Руанда досягла такого рівня розвитку, що почала виготовляти власні електричні мотоцикли.

Висуваючись на третій термін, Нкурунзіза не мав абсолютно жодної підтримки у населення, що призвело до масових протестів, а незабаром і до їх придушення за допомогою вбивства протестувальників – загинуло понад 1700 осіб, а 390 тисяч людей бігли до сусідніх країн.

Бідність, корупція, нестабільність та етнічна напруженість у Бурунді зростали з кожним роком правління безграмотного лідера, який нічого не навчився на помилках минулого і, набиваючи кишені, вів країну до дедалі більшої кризи.

Президент Руанди зміг використати свою необмежену владу для контролю над непростою ситуацією та отримання вигоди для своєї країни, тоді як його колегу з Бурунді не турбувало нічого, крім збереження посту.

Найважливіший урок, який можна винести з дослідження Африки і вселяє найбільшу надію, полягає в тому, що багато позитивних тенденцій взаємно посилюють один одного. Країни з більш дієздатним урядовим апаратом та чеснішою демократією, як правило, домагаються кращих економічних результатів і більше інвестують в освіту. Сильніша економіка та краща освіта, у свою чергу, допомагають знизити безробіття, покращити рівень життя тощо. Не всі країни знаходяться в цьому сприятливому циклі, але для тих, хто перебуває, відмінності відразу стають помітними. Кенійські жінки, наприклад, не тільки живуть набагато багатшими за своїх сестер у Танзанії, а й у кожної з них на 1,4 дитини менше. Жителі Руанди не тільки живуть краще, ніж жителі Бурунді, а й рівень грамотності у них набагато вищий.

Багато районів Африки, як і раніше, мають серйозні проблеми. Економіка Нігерії росте недостатньо швидко і не встигає за зростанням населення через невміле управління. Розвиток ПАР уповільнюється і уряд ледве може нормально працювати через зростаючу корупцію та безгосподарність. Нігер та Чад застрягли у циклах насильства, високої народжуваності та неписьменності, на подолання яких підуть десятиліття. Але в довгостроковій перспективі в деяких країнах позитивні тенденції зберігаються: швидка урбанізація, частка дітей, що відвідують школу, сотні тисяч студентів в університетах за кордоном — це все більші підстави для надії. Такі тренди обіцяють надати значні свободи та багатства сотням мільйонів людей. Наведені вище приклади показують, що країни Африки зовсім не приречені на колообіг корупції, насильства та бідності. Завдяки грамотному управлінню навіть, здавалося б, найбезнадійніші держави можуть досягти процвітання.

Катастрофа переворотів у Африці: що сталося зі стримуванням?

Клод А. Ламберт – офіцер Армії США –, що вивчає питання стратегічних планів і політики, опублікував статтю про специфіку Африки, де за останні роки відбулося 16 переворотів і яку роль у них відіграла корупція. Клод А. Ламберт є науковим співробітником Військового коледжу Сухопутних військ США, а також запрошеним науковим співробітником Центру міжнародної безпеки і співробітництва Стенфордського університету. Нижче подаємо переклад його дослідження.

Сенегал, одна з найстабільніших демократій Західної Африки, має прикру особливість стати першим членом «клубу відступників від демократії» у 2024 році. Хоча це ще не переворот, президент Маккі Салл оголосив про перенесення майбутніх президентських виборів, що викликало занепокоєння на міжнародному та регіональному рівнях. Сьєрра-Леоне та Гвінея-Бісау – останні країни, які пережили спроби державного перевороту, а в серпні 2023 року лідер Габону Алі Бонго Ондімба став новою жертвою в серії військових переворотів на Африканському континенті. Чия черга наступна? З 2020 року в Західній і Центральній Африці відбулося дев’ять успішних і сім невдалих переворотів. Це ще не «епідемія переворотів», про яку говорять деякі дослідники, але кількість державних переворотів явно зростає і може загрожувати іншим стабільним сусідам у регіоні.

Розгорнулися широкі дебати щодо делікатного балансу між просуванням демократії і вирішенням проблем безпеки в Західній Африці і Сахелі. Дев’ять переворотів, що сталися протягом трьох років, підкреслюють неадекватність нинішніх зусиль. Ефективне усунення першопричин переворотів вимагає дотримання норм протидії переворотам, засудження спроб продовження політичних термінів, пріоритетного розвитку оборонних інститутів, а також посилення органів управління та нагляду. Отже, як регіональні економічні спільноти, так і глобальні зацікавлені сторони повинні реагувати швидко і рішуче в довгостроковій перспективі, щоб запобігти майбутнім переворотам і зміцнити стабільність і демократію в регіоні.

Дежавю переворотів

Кожен переворот є унікальним, що ускладнює визначення точних причин «хвилі переворотів», яка прокотилася Західною Африкою і Сахелем. Проте вчені загалом сходяться на думці щодо спільних чинників, які призводять до переворотів, серед яких бідність, політична нестабільність, системна корупція, насильницький екстремізм і дилеми демократичного розвитку. Нещодавні глобальні потрясіння, такі як пандемія коронавірусу 2019 року, зміна клімату та світовий економічний спад, ще більше поглиблюють проблеми Африки. Крім того, деякі країни регіону стали жертвами «пастки переворотів», коли після того, як переворот відбувся, ризик подальших подібних подій значно зростає. Історично склалося так, що африканці часто ставилися до переворотів негативно, оскільки вважалося, що вони зупиняють демократизацію, провокують насильство і створюють ще більше дисфункцій. Але сьогодні неконституційні військові захоплення влади, особливо в «поясі переворотів», схоже, користуються народною підтримкою. Проте ця широка підтримка переворотів часто є нетривалою і значною мірою зумовлена незадоволенням, обуренням і розчаруванням громадян обраними ними лідерами і погіршенням соціально-економічних умов.

Ба більше, нещодавнє виведення французьких і європейських військ, які були на передовій боротьби з тероризмом у регіоні, збігається з розгортанням приватних військових компаній. Ці компанії, що діють в умовах меншої прозорості та підзвітності, можуть поглибити існуючий вакуум у сфері безпеки. Водночас, «бездумне використання природних ресурсів» зовнішніми гравцями і корумпованими місцевими лідерами загрожує стабільності регіону. Ця нестабільна комбінація, ймовірно, сприятиме зростанню нестабільності, що потенційно може призвести до нових спроб державних переворотів. Крім того, такі обставини можуть ненавмисно посилити популістську підтримку режимів, які виникають після цих переворотів.

Крім того, схоже, що лідери переворотів у Сахелі вчаться один у одного і підтримують один одного. Фактично, військові путчисти Буркина-Фасо, Малі та Гвінеї визнають один одного потенційними союзниками і знають, що можуть розраховувати на підтримку інших хунт в регіоні.

Результатом усіх цих факторів є дорожня карта успішного перевороту на період після 2020 року: витримати час, витримавши міжнародний тиск, звинуватити регіональні блоки або іноземні колоніальні держави та налагодити партнерські відносини з союзниками-однодумцями. Зрештою, міжнародне співтовариство буде заклопотане іншими нагальними проблемами безпеки і не зможе рішуче протидіяти незаконному захопленню влади.

Очікування реакції Заходу  

Що ж робить міжнародне співтовариство для того, щоб зупинити це розповсюдження переворотів? На жаль, небагато. Замість цього, конкуренція за вплив і безпекові партнерства в Африці між Сполученими Штатами, росією і Китаєм переважає над політикою покарання або управління урядами, що прийшли до влади після перевороту. Зокрема, західні країни вибірково реагують на перевороти, часто закриваючи очі на ті з них, які не відповідають їхнім інтересам. Понад два місяці США зволікали з офіційною реакцією щодо військового усунення демократично обраного президента Нігеру Мохамеда Базума державним переворотом, натомість надаючи пріоритет критично важливій ролі країни у підтримці антитерористичної діяльності США в регіоні. Це підриває зусилля США, спрямовані на подолання відступу від демократії, і шкодить їхнім довгостроковим національним інтересам в Африці.

Високопосадовці американської адміністрації заявили, що нарешті зважилися на відкриту офіційну декларацію про державний переворот лише після того, як вичерпали всі дипломатичні можливості для збереження конституційного порядку в цій західноафриканській країні. На жаль, цього занадто мало і занадто пізно. Коли західні країни не можуть швидко реагувати на незаконне захоплення влади, це послаблює табу на державні перевороти.

Так само регіональні організації, такі як Африканський Союз та Економічне співтовариство західноафриканських держав, не поспішають застосовувати свої «антипереворотні» правила, коли у потужних державах-членах відбуваються перевороти. Наприклад, Мавританія, Єгипет, Чад і Судан уникли санкцій, тоді як Буркина-Фасо, Нігер та інші країни стали мішенню для обурення Заходу. Колись регіональні блоки мали задовільний досвід у стримуванні та відміні переворотів. У 2017 році Економічне співтовариство західноафриканських держав розгорнуло війська в Гамбії, щоб змусити диктатора країни Ях’ю Джамме піти у відставку і покинути країну після того, як він програв вибори. Зараз, однак, воно виглядає слабким, розділеним і не здатним протистояти демократичним переворотам, що виникають у регіоні. Під час конституційної кризи в Нігерії у 2023 році угруповання погрожувало застосувати силу для відновлення демократії, але погроза виявилася порожньою – термін дії ультиматуму закінчився без жодних дій.

І навпаки, військові уряди в Буркина-Фасо і Малі оголосили, що відправлять війська на підтримку хунти Нігеру, якщо Економічне співтовариство західноафриканських держав здійснить військове втручання. Щоб закріпити свої нечесно здобуті здобутки і ще більше захиститися від можливих загроз збройного повстання або зовнішньої агресії, три путчистські режими домовилися про створення Альянсу держав Сахелю. Цей пакт про взаємну оборону зобов’язує підписантів допомагати один одному, підкреслюючи, що «будь-який напад на суверенітет і територіальну цілісність однієї або декількох договірних сторін буде розглядатися як агресія проти інших сторінi. Наприкінці 2023 року очільники трьох країн Сахелю зустрілися, щоб легітимізувати і зміцнити цей політичний, безпековий і, можливо, економічний альянс. 28 січня 2024 року військові лідери опублікували спільну заяву, в якій оголосили, що виходять з Економічного співтовариства західноафриканських держав «без зволікань», оскільки, за їхніми словами, воно наклало «негуманні» санкції на їхні країни. Отже, схоже, що три уряди, очолювані хунтами, впевнені в силі свого нового альянсу і просувають концепцію військового правління як вирішення проблеми низького рівня безпеки і поганого управління в регіоні.

Існують держави «середнього рівня», такі як Туреччина, яка нещодавно розширила оборонне і військове співробітництво з державами, що пережили переворот, такими як Буркина-Фасо і Малі, і, як повідомляється, вивчає можливість встановлення більш тісних військових зв’язків з хунтою Нігеру. Туреччина зарекомендувала себе як важливий постачальник зброї в усьому регіоні, впливаючи на конфлікти в Малі і Чаді за допомогою своїх військових технологій і навчання. Поряд з Туреччиною, в Африці також діють держави Перської затоки: Об’єднані Арабські Емірати і Саудівська Аравія підтримують протиборчі угруповання в громадянській війні в Судані, що носить характер геноциду. Емірати нібито надають «Силам швидкої підтримки», суданському воєнізованому угрупованню, летальну зброю та матеріальні засоби через Чад, незважаючи на тривале ембарго ООН на постачання зброї в Дарфур. Такі дії держав «середнього рівня» підривають зусилля Заходу по боротьбі з державними переворотами і ускладнюють ізоляцію путчистських режимів.

Негайне і послідовне реагування без винятків

Загалом, регіональні та міжнародні спільноти послідовно засуджують перевороти, але неохоче запроваджують швидкі санкції, побоюючись, що це ще більше дестабілізує ситуацію в країні, яка постраждала від перевороту. Виголошення широких заяв із засудженням переворотів, погроз санкціями та поетапних підходів недостатньо. Крім того, офіційне визнання військових хунт після того, як вони силою захопили владу, лише поглиблює кризу перевороту. Таким чином, для успішного покарання і стримування організаторів переворотів необхідні ефективні заходи, співмірні з масштабом проблеми.

Те, як західні країни реагують на перевороти, має вирішальне значення. «Розвернути» перевороти після того, як вони сталися, надзвичайно складно, але активна дипломатія і політичні заходи, які вимагають певних витрат, можуть змінити ситуацію, щоб відмовити путчистів і зовнішніх гравців від підтримки або отримання вигоди від спроб перевороту. Коли західні країни і регіональні організації застосовують підхід «нульової толерантності» до військових переворотів – накладаючи цільові санкції на лідерів перевороту і призупиняючи діяльність регіональних блоків – можуть бути ефективні каральні механізми, але тільки якщо вони застосовуються негайно, послідовно і без винятків.

Безумовно, розробка довгострокового проактивного підходу, який включає не лише питання безпеки, але й вирішення основних проблем управління та економічних структур, є необхідним кроком для забезпечення стабільності і стримування організаторів перевороту. З огляду на серйозні наслідки нестабільності західноафриканських держав, регіональні та глобальні гравці повинні вже зараз впроваджувати політику, спрямовану як на запобігання новим спробам перевороту, так і на забезпечення готовності до дій у разі виникнення чергової конституційної кризи. Наведені нижче рекомендації є відправною точкою для міжнародного співтовариства та регіональних блоків у стримуванні та реагуванні на хвилю неконституційних змін влади, що відбуваються в регіоні.

Впровадити обмеження терміну президентських повноважень та правила продовження терміну перебування на посаді. Економічне співтовариство західноафриканських держав має переглянути питання про прийняття правила, яке б передбачало обмеження терміну перебування на посаді для президентів та інших глав держав у регіоні, щоб вирішити проблему подовження терміну перебування на посаді та обмежити незаконні зміни уряду. У регіоні, де поширена політична дисфункція, лідери, які перебувають на посаді протягом тривалого часу, часто домагаються продовження або скасування обмежень на термін перебування на посаді. За даними Західноафриканської мережі демократії, організації громадянського суспільства, 75 відсотків громадян у 34 африканських країнах виступають за обмеження президентських мандатів двома термінами.

Економічному співтовариству західноафриканських держав важко ухвалити правила щодо обмеження терміну перебування на посаді або продовження терміну повноважень, оскільки воно приймає рішення на рівні глав держав шляхом консенсусу. Тим не менш, їй слід продовжувати впроваджувати обмеження терміну перебування на посаді разом з ініціативами щодо належного врядування та боротьби з корупцією. Щоб підсолодити угоду, регіональні блоки за міжнародної підтримки могли б запропонувати умовні економічні стимули для підтримки обмежень терміну перебування на посаді та правил подовження терміну перебування на посаді. Безумовно, економічні стимули вимагають підтримки з боку широкої громадськості, ключових політичних гравців та громадянського суспільства. Крім того, вони мають бути прив’язані до конкретних умов, пов’язаних з демократичними реформами, такими як запровадження обмежень на термін перебування на посаді, правил перебування на посаді та повага до верховенства права. Без справжньої підтримки зацікавлених сторін або обумовленої допомоги стимули можуть сприйматися як маніпулятивні, нелегітимні або викликати суспільний скептицизм.

Підтримувати регіональні системи раннього попередження та постійний моніторинг. Регіональні блоки та міжнародні організації повинні підтримувати громадянське суспільство, неурядові організації та наукові кола у моніторингу політичної ситуації та наданні сигналів раннього попередження про потенційні внутрішньодержавні конфлікти та регіональну нестабільність. У 2002 році Африканський Союз створив «Континентальну систему попередження» для прогнозування та запобігання конфліктам на континенті. Система координувала дії з регіональними економічними спільнотами та допомагала державам-членам в аналізі конфліктів і заходах з їхнього пом’якшення. Однак у 2021 році система попередження разом з її функціями зникла на тлі низки інституційних реформ Африканського Союзу.

Після розпуску версії Африканського Союзу Економічне співтовариство західноафриканських держав має посилити власну систему раннього попередження (ECOWARN), щоб краще виявляти появу переворотів. Створена у 2005 році, ця система складається з команди польових репортерів, які працюють у всіх 15 країнах-членах, та аналітиків у Центрі спостереження і моніторингу, розташованому в Абуджі, Нігерія. Система раннього попередження «дозволяє збирати точні дані в режимі реального часу, що покращує процес вироблення політики і сприяє швидкому і адекватному реагуванню на нові або ескалацію існуючих загроз». Проте складність полягає в подоланні розриву між попередженням і реагуванням в регіоні, який потерпає від переворотів і нестабільності.

Тому нова система раннього попередження повинна використовувати нові технології, розроблені спеціально для виявлення слабкості держави або політичної нестабільності. Штучний інтелект і машинне навчання продемонстрували перспективність у прогнозуванні дестабілізуючих подій шляхом аналізу великих джерел даних і створення прогностичних моделей. Хоча ці інструменти можуть запропонувати цінну інформацію та сповіщати про перевищення певних порогових значень, прогнозування складних соціально-політичних подій за своєю суттю є складним завданням. Тому співпраця між експертами з великих даних, політологами та регіональними фахівцями має вирішальне значення для оцінки та вирішення питань структурної стабільності держави та першопричин конфлікту.

Визначити пріоритетність розбудови оборонних інституцій порівняно з іншими зусиллями з надання допомоги силам безпеки. Занадто часто розбудова оборонних інституцій відходить на задній план на користь допомоги силам безпеки та епізодичних військових навчань, присвячених, в першу чергу, розбудові антитерористичного потенціалу країни, що приймає. У деяких випадках країни, що стикаються з активними конфліктами або неминучими загрозами безпеці, можуть надавати пріоритет короткостроковим заходам безпеки, а не комплексним зусиллям з розбудови інституцій. Проте, боротьба з цими безпосередніми загрозами безпеці не повинна заступати довгостроковий розвиток оборонних інституцій. Таким чином, розбудова оборонних інституцій має бути не просто сходинкою до досягнення регіональних чи зовнішніх оборонних цілей, а ключовою основою для посилення механізмів цивільного нагляду та забезпечення демократичного управління збройними силами та силами безпеки.

Як частина реформи сектору безпеки, розбудова оборонних інституцій наголошує на розвитку спроможності, потенціалу, ефективності та професіоналізму збройних сил, вдосконаленні стратегічного планування та забезпеченні відповідального управління ресурсами в оборонному секторі. Регіональні гравці і міжнародні партнери, такі як США і Європейський Союз, повинні виходити за рамки своїх безпосередніх інтересів у сфері безпеки і просувати принципи, життєво важливі для створення підзвітних і прозорих оборонних інституцій. Звичайно, це довготривала робота, яка вимагає постійної участі, інвестицій і підтримки як з боку приймаючої країни, так і з боку міжнародних гравців. Крім того, вона має бути частиною багатогранного підходу, який враховує складність політичної динаміки в Західній Африці і ширші цілі демократичного врядування.

Нарешті, сприяння економічному розвитку та інклюзивному зростанню для всіх верств суспільства, розширення можливостей громадянського суспільства відстоювати демократичні цінності, а також інвестиції у свободу ЗМІ та навчання відповідальному поширенню інформації є додатковими заходами, спрямованими як на усунення першопричин політичної нестабільності, так і на безпосередні джерела державних переворотів. Безумовно, реалізація цих концепцій вимагає спільних зусиль урядів, громадянського суспільства, регіональних організацій та міжнародної спільноти. Хоча інвестиції в сильні держави і впровадження політичної інституціоналізації на місцевому рівні потребують часу і послідовної підтримки, вони можуть спричинити значущі політичні зміни і надати африканцям реалістичні рамки для просування належного врядування та застосування ефективних антикорупційних заходів.

Безумовно, стримування державних переворотів стає дедалі складнішим завданням. Міжнародні норми і покарання за державні перевороти слабшають, а регіональні блоки мають занадто мало інструментів, щоб їх скасувати. Але існуючі інструменти можна швидко посилити і розробити нові, якщо міжнародне співтовариство буде неухильно підтримувати і заохочувати продемократичні ініціативи. Якщо регіональні та глобальні гравці серйозно налаштовані на просування демократії, стабільності та підтримання верховенства права на континенті, то вони повинні діяти зараз, щоб стримати потенційні перевороти. Якщо міжнародні лідери не діятимуть, то загроза переворотів продовжуватиме ширитися Африкою.

Міністр охорони здоров’я Шотландії пішов у відставку через корупційний скандал: що відомо?

Майкл Метісон подав у відставку з посади міністра охорони здоров’я Шотландії напередодні того як стало відомо про рахунок на суму 11 тис фунтів стерлінгів, який був накопичений на його робочому iPad.

Метісон заявив, що подає у відставку, оскільки не хоче, щоб скандал навколо рахунку відволікав від роботи уряду. Витрати на iPad, спочатку оплачені з державного бюджету, були понесені під час сімейної подорожі до Марокко наприкінці 2022 року. Коли деталі цього були вперше оприлюднені, він сказав, що пристрій використовувався лише для роботи. Але згодом він визнав, що його сини використовували iPad як точку доступу до інтернету, щоб дивитися футбол. З тих пір він повністю сплатив рахунок і вибачився.

Його відставка відбулася напередодні публікації результатів розслідування інциденту, проведеного Корпоративним органом шотландського парламенту, який вивчав, чи не подав Метісон неправомірну заяву на відшкодування витрат.

Ніл Грей був призначений новим міністром охорони здоров’я після того, як Хумза Юсаф змінив команду свого кабінету після відставки Метісона. Грей очолював лідерську кампанію ШНП Юсафа минулого року і був міністром економіки добробуту, справедливої праці та енергетики в уряді.

У своєму листі про відставку на ім’я першого міністра Хумзи Юсафа Метісон повідомив, що досі не отримав звіту корпоративного органу.

Він додав: «Однак, в моїх інтересах та інтересах уряду я маю піти у відставку, щоб це не відволікало нас від виконання урядового порядку денного».

Коли в листопаді вперше з’явилися новини щодо використання Метісоном робочого iPad, Юсаф спочатку назвав це «законними» витратами. Після того, як Метісон визнав причетність своїх синів, перший міністр опирався закликам звільнити його і заперечував, що міністр охорони здоров’я ввів його в оману. Але зрештою Юсаф прийняв відставку Метісона.

Він сказав: «Я згоден із тим, що зараз для вас буде краще піти у відставку, щоб ви могли приділити парламентському процесу належну увагу, не відволікаючись на просування урядового порядку денного».

Відповідаючи на запитання журналістів про те, чому він не звільнив пана Метісона кілька місяців тому, перший міністр сказав: «Мені потрібен був час, аби приступити до перестановки в уряді».

Метісон, який працює в уряді понад 12 років, мав виступити в парламенті в четвер у другій половині дня із заявою про зміни в мінімальних цінах на алкогольні напої. Його молодший міністр, Олена Вітем, також подала у відставку цього тижня, апелюючи до проблем зі здоров’ям.

Чи була ця стаття корисна?