preloader

Що вас цікавить?

Висновок щодо проблем антимонопольних Законів України під кутом зору надмірного впливу олігархів на економічне, політичне, та суспільне життя

17.02.2023 ,
Запобігання корупції /
Стратегія, законодавство і коментарі

Експерти проаналізували ЗУ «Про захист економічної конкуренції», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про природні монополії» та «Про Антимонопольний комітет України» під кутом зору надмірного впливу олігархів на економічне, політичне, та суспільне життя


Член правління Центру політико-правових реформ, доктор юридичних наук, професор Микола Хавронюк та виконавчий директор ГО «Разом проти корупції» Михайло Серебряков підготували висновок щодо проблем антимонопольних Законів України під кутом зору надмірного впливу олігархів на економічне, політичне, та суспільне життя


Закон України «Про захист економічної конкуренції»


1. Можливість ухилення від необхідності отримання згоди АМКУ на концентрацію суб’єктів господарювання шляхом здійснення її частинами.

За визначеної у ст. 24 Закону «Про захист економічної конкуренції» сукупної вартості активів або сукупного обсягу реалізації товарів, концентрація суб’єктів господарювання потребує попередньої згоди органів АМКУ.

Проте, Закон не містить запобіжників проти здійснення зловмисниками (зокрема, олігархами) таких концентрацій протягом певного часу частинами з обходом вимоги про отримання згоди органів АМКУ. Зокрема, строку, протягом якого транзакції між одними і тими ж суб’єктами господарювання вважаються однією концентрацією.

2. Широкі можливості для свавільної відмови органів АМКУ в розгляді справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Закон «Про захист економічної конкуренції» (ч. 2 ст. 36) надає органам АМКУ практично необмежені можливості для необґрунтованої відмови в розгляді справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема у випадках, коли дія чи бездіяльність, що містить ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції, «не має відчутного впливу на умови конкуренції на ринку».

Аналогічний підхід закладено в ч. 3 ст. 46 зазначеного Закону, згідно з якою за умови виконання положень рекомендацій органів АМКУ у разі, якщо порушення «не призвело до суттєвого обмеження чи спотворення конкуренції», «не завдало значних збитків окремим особам чи суспільству» та вжито відповідних заходів для усунення наслідків порушення, провадження у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції не розпочинається, а розпочате провадження закривається. Це положення ставить долю провадження у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції в повну залежність від суб’єктивного сприйняття посадових осіб органів АМКУ.

Зазначені положення дозволяють органам АМКУ свавільно, але формально на законній підставі не реагувати практично на будь-які порушення законодавства про захист економічної конкуренції, у тому числі діючи в інтересах окремих суб’єктів господарювання, їх груп (в т.ч. олігархів), за неправомірну вигоду або під політичним тиском, незалежно від розміру спричиненої відповідними порушеннями шкоди.

3. Наявність в олігархів інструментів «купівлі» бездіяльності посадових осіб для «легалізації» узгоджених дій та концентрації.

Положення ч. 2 ст. 28 та ч. 3 ст. 30 Закону «Про захист економічної конкуренції» встановлює, що рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію вважається прийнятим, якщо органи АМКУ не розпочали розгляд відповідної справи протягом належного згідно з законом строку (25 днів – 3 місяці).

Фактично, йдеться про принцип мовчазної згоди, що, з одного боку, надає суб’єктам господарювання захист від саботажу в розгляді їх заяв та супутнього вимагання за рішення неправомірної вигоди, а з іншого – надає посадовим особам АМКУ стимул для умисного невиконання своїх обов’язків з корисливих мотивів.

4. Наявність в олігархів можливості уникнути примусового поділу зі збереженням монопольного (домінуючого) становища на ринку. Відсутність інструментів для добровільного поділу монополістів.

Положення ч. 2 ст. 53 Закону «Про захист економічної конкуренції» дозволяють органам АМКУ не застосовувати примусовий поділ суб’єкта господарювання, навіть якщо цей суб’єкт зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку, у випадках:

1) неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;

2) наявності тісного технологічного зв’язку підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка вживається суб’єктом господарювання, перевищує 30% валового обсягу продукції підприємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці).

Такий перелік винятків є абстрактним і вразливим для зловживань та маніпулювання законом. Зокрема, це дозволяє олігархам у корупційний спосіб спонукати органи АМКУ «знаходити» перешкоди для примусового поділу суб’єктів господарювання.

При цьому Закон надає монополістам, які підлягають примусовому поділу, можливість здійснювати власну реорганізацію на свій розсуд за умови усунення монопольного (домінуючого) становища відповідного суб’єкта господарювання на ринку (ч. 4 ст. 53).

Недосконалість та неконкретність зазначених положень дозволяють олігархам легально зберігати своє монопольне (домінуюче) становище на ринку.

Крім того, Закон «Про захист економічної конкуренції» (ст. 53) передбачає виключно примусовий спосіб поділу компаній-монополістів та не містить для цього добровільної альтернативи.

При цьому законодавець заклав у процедуру примусового поділу досить складний механізм реалізації. Цей механізм працює виключно у разі одночасного доведення факту наявності монопольного становища, зловживання ним та можливості реалізувати примусовий поділ, що дає значні можливості саботувати такий поділ або, щонайменше, суттєво розтягнути його в часі. Певно, з цих причин примусовий поділ в Україні було застосовано лише один раз.

В свою чергу, Закон не містить жодного інструментарію для добровільного поділу монополістів, який міг би ініціювати сам суб’єкт господарювання, без необхідності встановлювати факт порушення законодавства про захист економічної конкуренції (зокрема, зловживань монопольним становищем) та без покарання компаній у разі фактичного поділу, що і стало б стимулом для такого добровільного поділу.

5. Можливість проведення необмеженого затягування примусового поділу монополістів.

Частина 3 ст. 53 Закону «Про захист економічної конкуренції» встановлює тільки мінімальний строк примусового поділу суб’єкта господарювання (6 місяців), але не максимальний, що дозволяє затягувати такий поділ практично необмежений строк.

Такий недолік є для цього інструменту протидії зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку критичною вразливістю.

6. Відсутність/недостатність в органів АМКУ належного інструментарію для розслідування порушень законодавства про захист економічної конкуренції.

Положення Закону «Про захист економічної конкуренції» не деталізують порядок проведення органами АМКУ перевірок суб’єктів господарювання, що дозволяє їх проводити, по суті, навіть за відсутності ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Це може призводити до неофіційного ініціювання таких перевірок з боку олігархів у рамках боротьби між собою та з метою організації утиску інших конкурентів, а також стимулює свавільний та вибірковий підхід до перевірки суб’єктів господарювання з боку публічних посадових осіб.

Законом «Про захист економічної конкуренції» врегульовано лише порядок вилучення доказів, накладення арешту, але не деталізовано процедуру проведення перевірок. Крім того, відсутність в Законі положень щодо можливості проведення перевірок органами АМКУ у місцях проживання та інших володіннях осіб робить його, інших інструментів розслідування значною мірою безпорадним перед приховуванням доказів порушення законодавства про захист економічної конкуренції (на підставі рішення суду).

7. Неврахування скоординованого характеру порушень з боку учасників групи суб’єктів господарювання.

Частина справ, які розслідує і за якими приймає рішення АМКУ, стосується порушень, вчинених групою суб’єктів господарювання. Проте Закон «Про захист економічної конкуренції» (зокрема, ст. 56) при притягненні до відповідальності групи суб’єктів господарювання передбачає накладення штрафів на кожного учасника групи окремо (тобто не солідарно та не субсидіарно). Такий підхід не враховує скоординованого характеру вчинення учасниками таких груп порушень законодавства про захист

економічної конкуренції (для реагування на порушення з боку груп суб’єктів господарювання більш доцільною видається солідарна відповідальність).

Крім того, за деякими даними, під час оскарження рішень АМКУ в судах судді відмовляються об’єднувати в одне провадження справи щодо порушень, вчинених групою суб’єктів господарювання, та розглядають накладання штрафів по кожному учаснику узгоджених дій (попри їх належність до групи компаній – єдиного суб’єкта господарювання) в окремих судових провадженнях. Як наслідок, враховуючи різний склад суду по кожному провадженню, трапляються випадки скасування рішення АМКУ щодо одних суб’єктів господарювання та залишення його в силі щодо інших, незважаючи на те, що порушення законодавства про захист економічної конкуренції було єдиним і вчиненим за участю всіх зазначених суб’єктів. Така практика призводить до неефективності судового розгляду, нераціонального використання ресурсів АМКУ та суперечливого правозастосування.

Все це послаблює АМКУ у його протидії порушенням з боку олігархів.

8. Відсутність кримінальної відповідальності за найбільші порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Закон «Про захист економічної конкуренції» (ст. 50) визначає 20 порушень законодавства про захист економічної конкуренції. За такі порушення законодавець передбачає штрафи (ст. 52), примусовий поділ (ст. 53), адміністративну відповідальність посадових осіб та інших працівників суб’єктів господарювання, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (ст. 54), відшкодування шкоди (ст. 55).

Водночас масштаб деяких порушень (антиконкурентні узгоджені дії, у тому числі так звані «картелі», зловживання монопольним становищем, дискримінація конкурентів) та шкода внаслідок їх вчинення можуть бути настільки великими, що подібного роду санкції за них видаватимуться непропорційно м’якими. Такий стан справ стимулює тих же олігархів безкарно (або практично безкарно) знищувати систему ринкової економіки країни, від чого потерпають, в першу чергу, споживачі та все суспільство.

Перелік порушень законодавства про захист економічної конкуренції потребує перегляду та виокремлення найбільш суттєвих видів (масштабів) порушень, за які в Кримінальному кодексі України доцільно передбачити кримінальну відповідальність.


Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції»


Закон «Про захист від недобросовісної конкуренції» покликаний забезпечити суб’єктам ринкової економіки ефективний захист дій у конкуренції, що суперечать торговим та іншим чесним звичаям у господарській діяльності (недобросовісної конкуренції).

Цей Закон встановлює 15 видів недобросовісної конкуренції. А саме йдеться про: неправомірне використання позначень (ст. 4); неправомірне використання товару іншого виробника (ст. 5); копіювання зовнішнього вигляду виробу (ст. 6); порівняльна реклама (ст. 7); дискредитація суб’єкта господарювання (ст. 8); схилення до бойкоту суб’єкта господарювання (ст. 10); схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника) (ст. 11); підкуп працівника, посадової особи постачальника (ст. 13); підкуп працівника, посадової особи покупця (замовника) (ст. 14); досягнення неправомірних переваг у конкуренції (ст. 15); поширення інформації, що вводить в оману (ст. 15-1); неправомірне збирання комерційної таємниці (ст. 16); розголошення комерційної таємниці (ст. 17); схилення до розголошення комерційної таємниці (ст. 18); неправомірне використання комерційної таємниці (ст. 19).

За результатами аналізу Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» не встановлено положень, які сприяють надмірному впливу олігархів.

Олігархи та пов’язані з ними суб’єкти господарювання, загалом, можуть однаковою мірою як практикувати недобросовісну конкуренцію, так і бути її жертвами.

Притягнення суб’єкта господарювання до відповідальності за недобросовісну конкуренцію, особливо крупного (в т.ч. олігарха), окрім великих штрафів (ст. 21 Закону) завдає відчутного удару по його репутації, в тому числі у відносинах з контрагентами економічно розвинених держав.


Закон України «Про природні монополії»


1. Вразливість національних комісій регулювання природних монополій перед протиправним впливом олігархів.

Відповідно до ст. 8 Закону «Про природні монополії», предметом державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій (СПМ) є:

1) ціни (тарифи) на товари, що виробляються (реалізуються) СПМ;

2) доступ споживачів до товарів, що виробляються (реалізуються) СПМ;

3) інші умови здійснення підприємницької діяльності у випадках, передбачених законодавством.

Закон не містить ефективних запобіжників проти протиправного впливу СПМ (зокрема олігархів) на рішення національних комісій регулювання природних монополій з метою більш лояльного регулювання цін (тарифів) на їхні товари та покладення більшого фінансового навантаження на споживачів. Проте, такий стан справ можна частково пояснити тим, що значна частина зловживань СПМ є предметом реагування органів АМКУ та є предметом регулювання інших законів.

2. Відсутність ефективних запобіжників проти маніпулювання суб’єктами природних монополій частиною показників регулювання природних монополій.

Стаття 9 Закону «Про природні монополії» зобов’язує орган, який регулює діяльність СПМ:

1) у разі застосування стимулюючого регулювання (тобто державного регулювання цін (тарифів) на товари СПМ та суб’єктів господарювання на суміжних ринках у сфері комбінованого виробництва електричної і теплової енергії), враховувати: витрати відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності (крім амортизації та деяких витрат); витрати на амортизацію активів, які розраховані відповідно до методів нарахування амортизації, груп активів та строку їх корисного використання, визначених органами, що здійснюють державне регулювання діяльності СПМ; податки і збори (обов’язкові платежі) до бюджетів та державних цільових фондів; регуляторну базу активів; регуляторну норму доходу; віддаленість різних груп споживачів від місця виробництва товарів; якість товарів, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій; державні дотації та інші форми державної підтримки, гранти, внески споживачів.

2) в іншому разі під час регулювання цін (тарифів) на товари СПМ враховувати: витрати, які згідно з Податковим кодексом України враховуються при обчисленні об’єкта оподаткування податком на прибуток підприємств; податки і збори (обов’язкові платежі) до бюджетів та державних цільових фондів; вартість основних засобів, амортизацію, потреби в інвестиціях, визначених у встановленому порядку; очікуваний прибуток від можливої реалізації товарів за різними цінами (тарифами); віддаленість різних груп споживачів від місця виробництва товарів; якість товарів, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій; державні дотації та інші форми державної підтримки.

Але Закон не містить ефективних запобіжників проти маніпулювання СПМ частиною наведених вище показників з метою введення в оману регуляторних органів та забезпечення більш лояльних для них цін (тарифів).

3. Критичні загрози інституційній незалежності національних комісій регулювання природних монополій.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону «Про природні монополії», голова, члени національної комісії регулювання природних монополій призначаються на посади (без конкурсу) та звільняються з посад Президентом України шляхом видання відповідного указу (члени комісії – за пропозицією голови комісії).

Відповідно до ч. 4 цієї статті, голова, член комісії може бути звільнений з посади у разі: 1) подання заяви про відставку; 2) неможливості

виконання обов’язків за станом здоров’я; 3) припинення громадянства України; 4) грубого порушення службових обов’язків; 5) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо такої особи за вчинення кримінального правопорушення; 6) наявності інших підстав, передбачених законами (в т.ч. його смерті, визнання безвісно відсутнім чи оголошення померлим).

Закон не уточнює, що саме слід вважати грубим порушенням головою, членами комісії службових обов’язків, що дозволяє Президенту України звільняти їх, в тому числі, і з надуманих причин.

Такий порядок призначення на посади та звільнення з посад голови, членів комісій не дозволяє очікувати справжньої незалежності таких комісій, їх інституційної спроможності та ефективності.

Така кадрова модель є вразливою до політичного впливу і тиску на голову і членів національної комісії регулювання природних монополій з боку тих самих олігархів, негативний вплив яких ця інституція покликана обмежити.

Справжня незалежність голови і членів національних комісій регулювання природних монополій неможлива без забезпечення їх відкритого відбору незалежною конкурсною комісією, із включенням до неї міжнародних експертів та наділення їх необхідним обсягом повноважень для досягнення чесного відбору кандидатів, а також встановлення додаткових критеріїв відбору, визначених на основі фахового рівня, доброчесності та досягнень кандидатів.

Крім того, одним із основних недоліків в організації роботи національних комісій регулювання природних монополій є відсутність прямого обов’язку фіксації та оприлюднення поіменного голосування членів комісії (ч. 2 ст. 11).

4. Недостатня прозорість в роботі національних комісій регулювання природних монополій.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону «Про природні монополії», у разі розгляду питань, що мають важливе суспільне значення, засідання проводяться у формі відкритих слухань, в яких беруть участь представники суб’єктів природних монополій та суб’єктів господарювання, що здійснюють діяльність на суміжних ринках, об’єднань споживачів і громадськості.

Такий підхід не забезпечує справжньої прозорості в роботі комісій, оскільки дозволяє практично необмежено проводити їх засідання в закритому форматі, зокрема, маніпулюючи визначенням того, які питання мають важливе суспільне значення, а які – ні.

Так само Закон не містить вичерпного переліку питань або підстав, з яким засідання національних комісій регулювання природних монополій можуть проводитись в закритому форматі.


Закон України «Про Антимонопольний комітет України»


1. Критичні загрози інституційної незалежності АМКУ.

Відповідно до ст. 9 Закону «Про Антимонопольний комітет України», Голова АМКУ призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради України.

Відповідно до ст. 10 цього Закону, перший заступник і заступник Голови АМКУ з числа державних уповноважених призначаються на посади за поданням Прем’єр-міністра України (на підставі пропозицій Голови АМКУ) та звільняються з посад Президентом України.

Відповідно до його ст. 11, державні уповноважені АМКУ призначаються на посади за поданням Прем’єр-міністра України (на підставі пропозицій Голови АМКУ) та звільняються з посад Президентом України.

Такий порядок призначення на посади та звільнення з посад керівництво АМКУ не дозволяє очікувати від АМКУ справжньої незалежності, інституційної спроможності та ефективності з наступних причин:

1) Конституція України (п. 12 ч. 1 ст. 85) містить єдине повноваження Президента України щодо впливу на склад керівництва АМКУ: Верховна Рада України здійснює призначення за поданням Президента України Голови АМКУ, звільнення його з посади.

Конституція України має найвищу юридичну силу, а тому закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ч. 2 ст. 8). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19).

Таким чином, положення статей 9–11 Закону «Про Антимонопольний комітет України» необґрунтовано розширюють повноваження Президента України поза межами, обумовленими Конституцією України. Ця суперечність не тільки може стати підставою для конституційного провадження у Конституційному Суді України за зверненням відповідних суб’єктів права на конституційне подання (ч. 2 ст. 150 Конституції України), а й підтверджує надмірний політичний вплив інституту Президента на формування керівного складу АМКУ та його подальшу роботу, зокрема через опцію звільнення з посад справді незалежних членів АМК;

2) така кадрова модель є вразливою до політичного впливу та тиску на АМКУ з боку олігархів, негативний вплив яких ця інституція покликана обмежити.

Справжня незалежність АМКУ неможлива без забезпечення відкритого відбору його керівництва незалежною конкурсною комісією, із включенням до неї міжнародних експертів та наділення їх необхідним обсягом повноважень для досягнення чесного відбору кандидатів, встановлення додаткових критеріїв відбору кандидатів, визначених на основі фахового рівня, доброчесності та досягнень кандидатів;

3) Закон «Про Антимонопольний комітет України» передбачає такі підстави для примусового звільнення керівництва АМКУ:

а) Голови АМКУ – Президентом України за згодою Верховної Ради України (частини 1, 4 ст. 9) у разі: вчинення ним злочину; порушення вимог

«Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» (далі – Закон проти олігархів) у частині подання, дотримання строків подання декларації про контакти; неможливості виконання обов’язків за станом здоров’я;

2) заступників Голови АМКУ – Президентом України без жодного переліку підстав для звільнення (ч. 1 ст. 10);

3) державних уповноважених АМКУ – Президентом України (ч. 1 ст. 11) у разі порушення вимог Закону проти олігархів у частині подання, дотримання строків подання декларації про контакти.

Такий перелік підстав для звільнення керівництва АМКУ, з одного боку, практично унеможливлює їх законне звільнення з об’єктивних причин – за грубі зловживання або демонстрацію непрофесіоналізму чи невідповідності компетентності займаним посадам (Голови АМК), а з іншого,– дозволяє проводити такі звільнення в будь-який момент на розсуд Президента України (цей Закон до доповнення його ч. 1 ст. 11 положенням про порушення Закону проти олігархів взагалі не містив обмежень щодо переліку підстав для звільнення державних уповноважених).

Зазначені положення статей 9–11 Закону «Про Антимонопольний комітет України» роблять АМКУ надзвичайно вразливим та створюють сприятливе поле для залежності АМКУ від корупційного та олігархічного впливу.

2. Відсутність в АМКУ безпосереднього доступу до державних та комунальних баз даних.

Належна реалізація АМКУ своїх повноважень щодо протидії порушенням законодавства про захист економічної конкуренції неможлива без доступу та використання ним інформації, якою володіють державні, місцеві органи влади та власне суб’єкти господарювання.

Інструментарій, який для цього пропонує законодавець, зводиться до зобов’язання суб’єктів господарювання, органів влади, інших юридичних осіб, їх відокремлених підрозділів, посадових осіб та працівників, фізичних осіб надавати на вимогу органів АМКУ документи, предмети чи інші носії інформації, пояснення, іншу інформацію, в тому числі з обмеженим доступом, необхідну для виконання органами АМКУ своїх повноважень (ст. 22-1 Закону «Про Антимонопольний комітет України»).

Це положення у нинішніх умовах є вкрай застарілим: Закон прийнято у 1993 році та відтоді кардинально не переглядався). Таке регулювання робить АМКУ значною мірою безпорадним перед олігархами та порушниками законодавства про захист економічної конкуренції. Крім того, доступ до важливої для роботи АМКУ інформації через «запит» сповільнює його роботу з обробки та практичного використання цих даних, а також створює для надавачів інформації (включаючи олігархів) стимул її приховати, спотворити, знищити або пошкодити.

Зокрема, Закон «Про Антимонопольний комітет України» ігнорує внесення величезних масивів корисної для нього інформації до державних реєстрів, тривалий процес їх взаємної інформаційної інтеграції та тривалу роботу регуляторів, контролюючих та правоохоронних органів в напрямку здобуття безпосереднього та автоматизованого доступу до ключових реєстрів (наприклад, НАЗК – ст. 12 Закону «Про запобігання корупції», НАБУ – ст. 17 Закону «Про Національне антикорупційне бюро України»).

Профільний закон в нинішній редакції не передбачає наділення органів АМКУ безпосереднім, безоплатним та автоматизованим доступом до реєстрів, баз даних, інших систем збирання, зберігання, обробки та пошуку інформації, відомостей, держателем (адміністратором) яких є державні органи або органи місцевого самоврядування.

Все це вкрай знижує ефективність роботи АМКУ щодо здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції та реагування на порушення.

3. Можливість проведення необґрунтовано непрозорих слухань у справах про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію, про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Одна із вкрай важливих проблем при проведенні АМКУ слухань у справах про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію, про порушення законодавства про захист економічної конкуренції закладена в ч. 6 ст. 23-1 Закону «Про Антимонопольний комітет України». Йдеться про повноваження органів АМКУ за власною ініціативою чи за заявою осіб, які беруть участь у розгляді справи, проводити повністю або частково закрите слухання у справі, якщо відкрите слухання «може завдати шкоди інтересам держави, осіб, які беруть участь у розгляді справи, та інших осіб або перешкодити подальшому розгляду справи».

Закон не містить чітких критеріїв для визначення такої потенційної шкоди, яка б виправдовувала рішення про закритий/частково закритий формат розгляду справи. В такому вигляді норма ст. 23-1 дозволяє під надуманим приводом проводити закриті слухання з питань, що становлять суспільний інтерес, що прямо порушує принцип гласності в діяльності АМКУ.

Крім того, навіть відкриті засідання органів АМКУ на рівні закону не захищені мінімальними законодавчими стандартами прозорості у вигляді обов’язкових відео-, аудіофіксації слухань за допомогою технічних засобів, з додаванням до протоколу аудіо чи відеозапису і трансляції засідань органів АМКУ в режимі реального часу, з подальшим оприлюдненням таких записів.

Таке регулювання створює для зловмисників, включаючи олігархів, оптимальні можливості максимально приховати від суспільства діяльність органів АМКУ щодо їх, олігархів, господарської діяльності та незаконно впливати таким чином на посадових осіб АМКУ, у тому числі шляхом узаконення такої закритості через Порядок проведення слухання у справі, який визначається самим АМКУ (ч. 7 ст. 23-1).

4. Відсутність фінансової незалежності органів АМКУ.

АМКУ в структурі органів влади відіграє особливу роль в забезпеченні здорової конкуренції на ринку та процвітання національної економіки.

За результатами аналізу результатів конкурсів на зайняття вакантних посад в АМКУ, звільнень працівників з АМКУ вбачаються:

1) низька активність осіб, які бажають брати участь у конкурсах;

2) відсутність намірів молодих спеціалістів пов’язувати свою майбутню трудову діяльність з АМКУ;

3) стабільно високий відсоток плинності кадрів АМКУ.

Однією з ключових причин такого стану справ є низький розмір оплати праці працівників АМКУ (ст. 27 Закону «Про Антимонопольний комітет України»).

У 2021 році середньомісячна заробітна плата на одного працівника АМКУ складала 21,67 тис. грн. (порівняно з іншими органами, для прикладу: у НАБУ – 90,587 тис. грн., у ДБР – 82,134 тис. грн., у НКРЕКП – 76,047 тис. грн., у НАЗК – 51,821 тис. грн., у Рахунковій палаті – 34,144 тис. грн., Мінекономіки – 35,062 тис. грн.), що значно менше, ніж в інших державних органах.

Відсутність в АМКУ конкурентної оплати праці не тільки робить його посадових осіб та керівництво вразливими від впливу олігархів, а й негативно впливає на його ефективність через плинність кадрів та небажання багатьох компетентних фахівців працювати в Комітеті.



Вам може бути цікаво