Що вас цікавить?

Щотижневий аналіз 02 – 08 листопада 2022 рокy

08.11.2022

Щотижневий аналіз Центру політико-правових реформ включає аналіз найважливіших процесів та подій у сферах конституціоналізму, політичних партій та виборів, урядування та публічної адміністрації, судівництва, протидії корупції, кримінальної юстиції, та ін.

Якщо ви бажаєте отримувати експертний аналіз електронною поштою – за останній тиждень і щовівторка – прохання надіслати листа за адресою media@pravo.org.ua.




Засуджені до довічного позбавлення волі особи отримали «право на надію»

Подія

6 листопада 2022 року набрали чинності закони від 18 жовтня 2022 року: 1) Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» № 2690-IX; 2) Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» №2689-ІХ.

Закони розроблено Міністерством юстиції на виконання підпункту 19.1 «Права людини та доступ до правосуддя» пункту 19 Програми діяльності Кабінету Міністрів України, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 12.06.2020 № 471. Як зазначає заступник Міністра юстиції Олександр Банчук, «законодавчі зміни вирішують значну кількість системних проблем, виявлених Європейським судом з прав людини в українському законодавстві та правозастосовчій практиці, та дозволять уникнути в майбутньому порушень Україною вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод». 

Зокрема, закони передбачають:

1) гуманізацію покарання у виді довічного позбавлення волі шляхом надання права особам, засудженим до довічного позбавлення волі, на його заміну у виді строкового позбавлення волі з метою виконання вимог статті 3 Конвенції (на виконання групи справ Європейського суду «Петухов проти України (№ 2)», яке набуло статусу остаточного 09 вересня 2019 року, і об’єднує 20 справ проти України) – впровадження в українське законодавство «права на надію», сформульованого ЄСПЛ;

2) надання доступу засудженим особам до матеріалів кримінальних проваджень (на виконання групи справ Європейського суду «Найдьон проти України», яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011 року, і «Василь Іващенко проти України», яке набуло статусу остаточного 26 жовтня 2012 року, і об’єднує 6 справ проти України);

3) вирішення питань про застосування запобіжного заходу судом виключно на підставі клопотань сторін провадження, а також слідчим суддею до моменту проведення підготовчого судового засідання та судом касаційної інстанції, з метою гарантування права

осіб на свободу та особисту недоторканність, передбаченого статтею 5 Конвенції (на виконання рішень Європейського суду у справі «Харченко проти України», яке набуло статусу остаточного 10 травня 2011 року, «Чанєв проти України», яке набуло статусу остаточного 09 січня 2015 року, «Кущ проти України», яке набуло статусу остаточного 03 березня 2016 року);

4) надання права на проведення страйків на підприємствах транспорту з метою гарантування права на свободу об’єднання, передбаченого статтею 11 Конвенції (на виконання рішення Європейського суду у справі «Веніамін Тимошенко та інші проти України», яке набуло статусу остаточного 02 січня 2015 року).

Оцінка експертів ЦППР

а) «Право на надію»

Зважаючи на обсяг законодавчих змін та глибину проблем, які вони вирішують, в цьому аналізі мова йтиме лише про перший пункт вищеперерахований законодавчих змін, а саме впровадження в українське законодавство «права на надію», сформульованого ЄСПЛ в низці рішень – будь-яка особа, навіть засуджена до довічного позбавлення волі, має право на дострокове звільнення. В іншому випадку, відсутність «надії» завдає їй таких моральних страждань, які досягають мінімального рівня жорстокості, передбачених ст. 3 Конвенції про захист прав і засадничих свобод, тобто катувань.

б) стан законодавчого регулювання

На сьогодні нормами Кримінального кодексу України не передбачено застосування умовно-дострокового звільнення до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Відповідно до пункту «б» частини першої статті 4 Закону України «Про застосування амністії в Україні», амністія не може бути застосована до осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на позбавлення волі, і до осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років (ч. 2 ст. 87 КК України).

Наведені вище норми свідчать про відсутність дієвого механізму пом’якшення покарання у виді довічного позбавлення волі. Зазначене було констатовано ЄСПЛ у рішенні «Петухов проти України (№ 2)» (заява № 41216/13), яке набуло статусу остаточного 09 вересня 2019 року, як порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з ненаданням заявнику належної медичної допомоги під час тримання його під вартою, а також у зв’язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі не підлягало скороченню. Обґрунтовуючи відсутність в Україні дієвого механізму пом’якшення покарання у виді довічного позбавлення волі та посилаючись на свою практику, Європейський суд зазначив, що звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі за хворобою означає лише те, що засудженому дозволяється померти вдома або у лікарні, а не в установі виконання покарань, не може вважатися «перспективою звільнення».

Помилування Президентом України, яке, на думку Європейського суду, залишається єдиною можливістю для довічно позбавлених волі осіб пом’якшити їх покарання, є «сучасним еквівалентом королiвської прерогативи помилування» (п. 180 рішення), а не дієвим механізмом. Європейський суд вказав на необхідність впровадження в Україні реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі. 

17 вересня 2021 року Конституційний Суд України ухвалив Рішення №6-р(ІІ)/2021 р. у справі про перегляд вироку особі, засуджений до довічного позбавлення волі, а саме визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), ч. 1 ст. 81, ч. 1 ст. 82 КК України з огляду на те, що вони унеможливлюють такий перегляд щодо осіб, яких засуджено до відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Суд констатував, що наслідком приєднання України до європейського правопорядку в питанні людських прав шляхом ратифікації Конвенції є те, що запровадження і застосування кримінальних покарань у національному правопорядку не може здійснюватися лише відповідно до національних критеріїв кримінального правосуддя. У цьому питанні обов’язок держави – керуватися також міжнародними стандартами в ділянці людських прав, зокрема тими, що стосуються людської гідності осіб, щодо яких застосовується покарання. Відтак довічне позбавлення волі особи без подальшої можливості її звільнення означає урівняння строку довічного позбавлення волі з позбавленням волі до завершення природного життя людини, а отже, заперечує не тільки мету покарання, а й саму сутність людської гідності, ставить під сумнів її абсолютний характер та становить порушення позитивного обов’язку держави захищати гідність людини, а отже, не відповідає ч. 1 ст. 3, ст. 23, ч. 2 ст. 28, ч. 3 ст. 63 Конституції України.

Конституційний Суд України зобов’язав Верховну Раду України невідкладно привести нормативне регулювання, установлене статтями 81, 82 Кримінального кодексу України, у відповідність до Конституції України та цього Рішення.

в) оцінка механізму, впровадженого законодавцем

Ухваленим Законом внесено зміни до статті 82 КК України, якими визначається можливість заміни особі, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, невідбутої частини покарання більш м’яким після фактичного відбування нею не менше пʼятнадцяти років покарання у виді довічного позбавлення волі. У такому випадку покарання у виді довічного позбавлення волі може бути замінено на покарання у виді позбавлення волі строком від п’ятнадцяти до двадцяти років.

Таким чином, мінімальний строк до звільнення особи складатиме 30 років з моменту набрання чинності обвинувального вироку. Але цей строк може бути зменшений з огляду на правила обрахунку строку перебування під вартою під час досудового розслідування за т.зв. «законом Савченко» і може бути меншим за 30 років.

Відтак, запропонований механізм відповідає критеріям, встановленим ЄСПЛ, адже містить не ілюзорну можливість звільнення через акт помилування, а передбачає чіткий механізм перегляду із порядком, строками та наслідками. Такий механізм дозволяє засудженим до довічного позбавлення волі можливість передбачити з певним ступенем точності, що їм треба зробити, аби було розглянуто питання щодо їх звільнення, та за яких умов це можливо.

Зазначимо, що у більшості країн, де покарання у вигляді довічного позбавлення волі може бути призначено, існують механізми перегляду вироку після відбування певного мінімального строку покарання, встановленого законом. Відтак, мова йде не про український «ноу-хау», а загальновизнані підходи у кримінальному правосудді. Такий механізм, інтегрований у межах закону та практиці винесення вироків, передбачено в законодавстві тридцяти двох країн: Албанії – 25 років, Вірменії – 20 років, Австрії – 15, Азербайджані – 25, Бельгії – 15,  з розширенням до 19 або 23 років для рецидивістів, Болгарії – 20, Кіпру – 12, Чехії – 20, Данії – 12, Естонії – 30, Фінляндії – 12, Франції – зазвичай 18, 30 років за певні вбивства, Грузії – 25, Німеччині – 15, Греції – 20, Угорщини – 20, якщо суд не розпорядиться про інше, Ірландії – попередній огляд Комісією з умовно-дострокового звільнення після 7 років, за винятком деяких видів вбивства, Італії – 26, Латвії – 25, Ліхтенштейну – 15, Люксембургу – 15, Молдові – 30, Монако – 15, Польщі – 25, Румунії – 20, Росії – 25, Словаччини – 25, Словенії – 25, Швеції – 10, Швейцарії – 15 років, що зводяться до 10 років, колишній югославській Республіці Македонії – 15 і Туреччині – 24 роки, 30 – для обтяжуючого довічного ув’язнення і 36 для сукупного покарання при обтяжуючих обставинах довічного ув’язнення. У Шотландії при присудженні довічного ув’язнення суддя зобов’язаний встановити мінімальний термін, незважаючи на ймовірність того, що такий період буде перевищувати залишок природного життя ув’язненого (з пояснювальної записки до проєкту Закону, підготовленої фахівцями Міністерства юстиції).

г) критика ухвалених змін до законодавства

Водночас в медіа критикується ухвалений механізм, насамперед правозахисниками. Проблема полягає в тому, що строк для подання клопотання – 15 років – починає відраховуватись з моменту набрання чинності Законом, а не з моменту засудження. Це правило застосовується до всіх осіб, відтак механізм запускається лише зараз.

Але причиною для цього є первинна редакція проєкту Закону №4049 від 03.09.2020 року, якою передбачалось, що засуджені до довічного позбавлення волі, які на день набрання чинності Законом відбули понад десять років призначеного судом покарання, мають право на заміну такого покарання покаранням у виді позбавленням волі на строк від п’яти до двадцяти років, при цьому загальний строк такого покарання не може бути меншим як двадцять п’ять років.

Отже, ті особи, які за станом здоровʼя або в силу похилого віку під час розгляду законопроєкту могли б сподіватись на звільнення, таку «надію», можливо, втратили, для них механізм перегляду залишається ілюзорним, що може стати предметом розгляду нових справ з боку ЄСПЛ. Те саме стосується і загального сприйняття ухвалених змін до законодавства – попри пропозиції Уряду народні депутати шляхом внесення поправок суттєво змінили подальшу долю засуджених довічного позбавлення волі осіб.

Важко сказати, наскільки остаточна редакція механізму може ставитись у критику Уряду, адже парламентський процес передбачає спільну відповідальність за ухвалені зміни. В цій історії остаточне слово належало парламентарям з огляду на невиправдані побоювання сплеску злочинності, осуду суспільства за занадто гуманне ставлення до довічників тощо. Проте, Уряд доклав зусиль до виконання як рішень ЄСПЛ, так і рішення Конституційного Суду, та в Україні відтепер наявний механізм перегляду покарання для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі – «право на надію».