exit
search
17 вересня 2014

Про «диктаторські» закони демократичної держави

Чи надає факт проведення антитерористичної операції право владі ухвалювати будь-які закони? Українська влада вирішила, що так.

Але будь-який закон має відповідати Конституції, передусім її ІІ розділу, в якому державою на віки вічні гарантовано захист фундаментальних прав людини. Основний Закон поширює свою дію не лише у суспільстві, яке нормально функціонує, а також в умовах воєнного і надзвичайного стану, не кажучи вже про умови проведення антитерористичної операції (АТО).

12 серпня 2014 року Верховна Рада України без обговорення, поспіхом ухвалила три закони, що регламентують певні кримінально-процесуальні процедури та повноваження правоохоронних органів у районі проведення АТО. Йдеться про Закони України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану та у районі проведення антитерористичної операції», «Про внесення змін до Закону України «Про боротьбу з тероризмом» щодо превентивного затримання у районі проведення антитерористичної операції осіб, причетних до терористичної діяльності, на строк понад ніж 72 години», «Про внесення доповнень до Закону України «Про міліцію» щодо умов застосування сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї у районі проведення антитерористичної операції».

Зазначені закони можуть привести до грубого, масштабного порушення загальновизнаних міжнародних стандартів у сфері прав людини, зокрема визначених в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та положень Конституції України. Незважаючи на публічне засудження ухвалених законів правозахисниками та громадськими організаціями, вони були оперативно підписані Президентом і набули чинності.

Зазначеними законами передбачено, що прокурор під час розслідування низки складів злочинів у районі проведення АТО самостійно, без рішення суду, вирішує питання про здійснення обшуку житла чи іншого володіння особи, проведення негласних слідчих дій, а також про утримання особи під вартою на строк аж до 30 діб.

Зазначені положення прямо суперечать Конституції України. Так, у статтях 30 і 31 Конституції вказано, що проведення обшуку помешкання, порушення таємниці листування та телефонних розмов здійснюється виключно за вмотивованим рішенням суду.

Згідно зі статтею 29 Конституції, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду. При цьому питання про затримання особи чи про її звільнення має бути вирішено судом протягом 72 годин. «Правило 72 годин» діє навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Вказані положення нових законів також суперечать статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, де встановлено, що кожен, кого заарештовано або затримано, має негайно постати перед суддею для вирішення питання про продовження утримання чи про звільнення. При цьому Європейський Суд з прав людини (ЄСПЛ) розтлумачив, що ані слідчі, ані прокурори не можуть у цьому випадку виконувати функції суду, а також що не існує жодних можливих винятків з правила про негайне доставлення затриманої особи до суду.

Водночас, згідно із «законами 12 серпня», правоохоронним органам надається право безпідставно та на свій розсуд протягом 30 діб утримувати людину під арештом без рішення суду. Крім всього іншого такі повноваження правоохоронців слід кваліфікувати як привласнення прокуратурою функцій суду, що прямо заборонено статтею 129 Конституції України і має розцінюватися як перевищення влади службовими особами правоохоронних органів, відповідальність за яке прямо передбачена у ст. 365 Кримінального кодексу України.

Слід сказати, що реалізація зазначених положень, крім брутальних порушень права особи на свободу та особисту недоторканність, призведе також і до численних позовів до ЄСПЛ з вимогою стягнути з державного бюджету України на користь особи шкоду, заподіяну їй незаконним утриманням під вартою. Адже у Рішенні ЄСПЛ у справі «Захаркін проти України» вказано, що утримання особи без рішення суду навіть протягом шести днів є порушенням вимоги «негайності», передбаченої Конвенцією.

Слід акцентувати, що немає практичної потреби у подібному режимі обмеження прав людини. Адже навіть якщо суди у зоні АТО не функціонують належним чином, то у правоохоронців завжди є можливість за 72 години вивезти затриману особу до суду, що знаходиться у сусідніх областях, районах, та тим самим забезпечити дотримання гарантій, встановлених для неї Конституцією та Кримінальним процесуальним кодексом України.

Так, затримана 25 серпня група з десяти десантників Російської Федерації вже через день (менше ніж через 48 годин) була доставлена до Києва і постала перед журналістами. З таких самим успіхом ці затримані могли постати перед слідчим суддею для вирішення питання про їх взяття під варту чи звільнення.

Ще один закон надав працівникам міліції право застосовувати зброю у районі проведення АТО без попередження та без наявності загрози життю або здоров’ю громадян чи працівників міліції. Це прямо суперечить «Основоположним принципам ООН про застосування сили та вогнепальної зброї службовцями органів правопорядку» від 1990 року, якими встановлено, що зброя працівником правоохоронного органу може бути застосована лише після попередження та у разі самозахисту або для захисту життя інших людей. При цьому внутрішня політична нестабільність чи будь-яка надзвичайна ситуація не може бути виправданням для відходу від вимог Основоположних принципів.

Таким чином, ухвалений закон може стати підставою для нічим не обмеженого насильства з боку працівників міліції із застосуванням зброї, а також становить загрозу масового заподіяння шкоди здоров’ю та життю громадян України, які знаходяться у зоні АТО, але не причетні до терористичної діяльності.

Чинне законодавство України ще до ухвалення вказаного закону вже містило норму про те, що під час АТО у випадках, коли дії терористів реально загрожують життю і здоров'ю заручників, учасників АТО або інших осіб, правоохоронці мають право знешкоджувати терористів. Такі положення є достатніми і не потребували розширення сфери застосування зброї.

Натомість новим законом запропоновано фактично взагалі відмовитися від обмежень у застосуванні зброї працівниками міліції, що є неприпустимим з точки зору права людини на життя.

Отже, «законами 12 серпня» під приводом додаткового врегулювання правового статусу правоохоронців у районі проведення АТО деякі важливі повноваження судді у сфері обмеження прав людини антиконституційно були передані до компетенції органів прокуратури, а працівникам міліції дозволено безперешкодно і без попередження використовувати зброю.

Однією із основних тенденцій у вітчизняних ЗМІ в останні місяці стало вживання терміну «район проведення антитерористичної операції». Як випливає з «законів 12 серпня», а також з пояснень їх ініціаторів, всі вони призначені для того, щоб бути застосованими під час АТО та в районі проведення АТО. Проте чинне законодавство України не передбачає чітко визначених ознак та меж такого району. Район проведення АТО визначається виключно керівництвом Служби безпеки України на свій розсуд, і може змінюватися практично щодоби. Тобто ані громадяни, ані рядовий склад правоохоронців не мають інформації про чіткі межі району проведення АТО, що породжує чимало запитань, колізій і порушує принцип юридичної визначеності. Скажімо, чи слід вважати таким місто, звільнене від терористів, яке повністю повернулося до нормального життя, але продовжує перебувати у районі проведення АТО? Або місто, в якому, за даними розвідки, мають з’явитися терористи?

Важливо, що норми антиконституційних «законів 12 серпня» мають не тимчасовий, а постійний характер дії. Отже, потенційно вони можуть бути застосовані на розсуд Служби безпеки України у будь-якій частині території держави і нести небезпеку для прав і свобод необмеженого кола осіб, а їхня реалізація – заподіювати істотну шкоду правам і законним інтересам правослухняних громадян. При цьому відповідальність за заподіяння такої шкоди, очевидно, ніхто не понесе.

Українцям пощастило, що в криваві дні Євромайдану (18-20 лютого 2014 року), під час проведення АТО в Києві колишня влада формально не мала таких «диктаторських» повноважень. Розв’язка могла бути ще більш драматичнішою і непередбачуваною.

Тому перед ухвалення подібних законів слід думати не лише про потреби сьогодення, а звернути свій погляд у минуле і спробувати прорахувати майбутнє. Щоб суспільство не стало заручником невдалих рішень влади.

Борис Малишев, Олександр Банчук, Центр політико-правових реформ