exit
search
27 серпня 2013

Нові технології та старі інструкції, або Як органи виконавчої влади застосовують норми чинного КПК

Кожен дбайливий господар, придбавши нову техніку, завжди перед її використанням намагається добре вивчити додані інструкції або викликає спеціалістів, які проводять тестове випробування. Як же поводяться органи влади, які минулого року отримали новий Кримінальний процесуальний кодекс? Висновки невтішні — під новітній документ приймають старі (за своєю ідеологією та духом) інструкції.

Облікові «новації»

Так, згідно з новим КПК всі заяви про скоєні злочини повинні автоматично вноситися в Єдиний реєстр досудових розслідувань. У ньому також мають фіксуватися всі важливі стадії
розслідування (повідомлення про підозру, проведення слідчих дій, застосування запобіжних заходів тощо). Важливість реєстру важко переоцінити.

Проте 25 квітня цього року до положення про порядок ведення реєстру внесені зміни, які багато в чому перевертають систему кримінальної юстиції з ніг на голову. Так, у документі з’явилися положення про «розкриті кримінальні правопорушення». Логічно, що «розкритими» повинні визнаватися справи, які завершуються обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили. Але прокуратура вважає розкритою справу, яка лише надіслана до суду (п.7.1 положення). Це те саме, якби Міністерство охорони здоров’я рахувало кількість успішно завершених операцій у лікарнях за кількістю пацієнтів, доставлених в операційні відділення.

Далі — більше. Генеральна прокуратура віднайшла нове, досі не відоме європейській кримінальній процесуальній науці явище — «розкрите (з підозрою) кримінальне правопорушення». Тобто особі тільки повідомили про підозру у вчиненні нею протиправного діяння, а в реєстрі це вже фіксується як розкрита справа. Абсурдність такої новації очевидна: щойно викликали «швидку», а пацієнта вже зарахували до вилікуваних.

За таких підходів і суддям буде складно ухвалювати виправдувальні вироки. Адже їм треба йти всупереч системі, яка у своїх реєстрах відповідні діяння вже зафіксувала як розкриті злочини, а причетних осіб визнала злочинцями.

Також у положенні запроваджено новий п.7.2 про нерозкриті правопорушення. Такими визнаються злочини, з моменту реєстрації яких минуло понад 2 місяці, але до реєстру не внесено дані про оголошення підозри певній особі. Очевидно, що слідчі будуть неохоче вносити до реєстру відомості про неочевидні діяння. Це може «зіпсувати» статистику. Одним із наслідків таких змін стало зменшення зареєстрованих кримінальних проваджень майже вдвічі (з 300 тис. у 2012 році до 140 тис. щомісячних проваджень у 2013-му). Хто повірить, що українці раптом просто так стали подавати вдвічі менше заяв про злочини?

Можна зрозуміти причини появи цих «новацій» — керівництво прокуратури бажає контролювати ефективність роботи нижчих прокурорів і слідчих із розслідування кримінальних справ. Інакше кажучи, якщо слідчий чи прокурор зареєстрував провадження й протягом двох місяців не повідомив жодній особі про підозру в скоєнні відповідного діяння, значить, він байдикував, унаслідок чого можуть бути організаційні висновки. Але підвищення трудової дисципліни в органах обвинувачення не повинне досягатися за рахунок правил кримінального процесу, а тим більше прав і свобод громадян. Тому що досягнення одних цілей (виконавської дисципліни) шкодить ефективності та справедливості всього кримінального провадження.

Штучні бар’єри

Схожа ситуація склалася з новим обов’язком унесення до реєстру відміток щодо «розмежування очевидних убивств, фактів природної смерті, самогубств». Ця вимога позбавлена сенсу та штучно змушує слідчих і прокурорів у багатьох випадках уносити завідомо недостовірну інформацію, оскільки на час отримання повідомлення неможливо бути впевненим в істинній причині смерті особи. Можна тільки стверджувати про наявність чи відсутність зовнішніх ознак насильницької смерті. Разом з тим ці зміни несуть небезпеку порушення вимог ст.214 КПК в частині негайного внесення інформації до реєстру — доки не буде встановлено факту природної смерті чи вбивства, слідчий/прокурор інформації не фіксуватиме.

Інша новела згаданого положення (п.5.2) порушує принцип презумпції невинуватості, відповідно до якої особа вважається невинуватою в скоєнні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку й установлено обвинувальним вироком суду (ст.62 Конституції). Прокуратура вважає, що особа, якій повідомлено про підозру та яка померла після такого повідомлення, повинна реєструватися як «особа, яка вчинила кримінальне правопорушення».

З початку 2013 року вже близько 1200 осіб обліковано в реєстрі як «винуваті» за відсутності відповідного судового рішення. Це ще один крок до «покращення» статистики, від якого потерпають уже родичі померлих. Таким, що порушує презумпцію невинуватості, є також продовження практики розподілу в підзаконних актах підстав для закриття кримінального провадження на реабілітуючі й нереабілітуючі.

Теорія нереабілітуючих підстав існує з дореволюційних часів і означає, що провадження закривається через неможливість доведення винуватості особи, яка для держави залишається підозрюваною. Однак це не відповідає вимогам ст.284 нового КПК: зараз закриття справи повинне означати безсумнівну невинуватість особи. Крім формальної невідповідності, подібне регулювання обмежує права людини, оскільки незаконно надає певним особам можливість отримувати відшкодування витрат на лікування чи перебувати на службі, а інших — позбавляє таких можливостей.

Також десяток законів (про дисциплінарний статут Збройних сил України, митної служби, органів внутрішніх справ тощо) й підзаконних актів обмежує право осіб на працю і створює колізії. Відповідно до цих актів повідомлення службовцю про підозру є достатнім для відсторонення його від посади. Хоча КПК передбачає необхідність для такої процедури отримання рішення суду.

В іншому положенні МВС і Мін’юсту від 26.03.2013 з доволі промовистою назвою — «Про заходи стосовно дотримання вимог законодавства при затриманні осіб» — створюються додаткові бар’єри для виправдувальних вироків. Згідно з п.1.6 цього акта, у кожному випадку закриття провадження чи виправдання особи слід розпочинати службове розслідування щодо працівників міліції, які затримували відповідного підозрюваного.

Ці позірно благі наміри можуть мати наслідком те, що слідчі не закриватимуть таких справ самостійно (навіть за наявності достатніх підстав) і вживатимуть усіх заходів, аби не допускати іншого вироку, ніж обвинувальний, через те що боятимуться отримати догану чи бути звільненими з посади. Отже, створюється система, де виправдання обвинуваченої особи стає трагедією для представників органів досудового розслідування. За таких обставин виправдувальні вироки судів, яких у 2012 році було лише 0,17%, ніколи не стануть звичним явищем для нашої правової системи.

Надмірний обвинувальний ухил органів розслідування, про який нині не говорить тільки лінивий, має у своїй основі кілька стовпів. Такими є закони й підзаконні акти, що не відповідають вимогам нового КПК та повертають найгірші радянські традиції недемократичності й антигуманізму.

Олександр БАНЧУК, Центр політико-правових реформ, для Української фундації правової допомоги

Опубліковано у виданні "Закон і бізнес", №33 (1123) 17.08—23.08.2013