exit
search
28 березня 2013

Дещо про сутність кримінального права (інакший погляд)

Іноді плутають форми (джерела) кримінального права і форми (джерела) кримінального законодавства і помилково стверджують, що лише закон про кримінальну відповідальність є формою (джерелом) кримінального права. Якщо розуміти джерелокримінального права як форму, в якій воно існує, то закон про кримінальну відповідальність є єдиною формою кримінального права, бо воно практично не існує в інших формах. Винятками є, зокрема, незначні за обсягом положення Конституції України, окремих інших законів, а також рішень Конституційного Суду України і Європейського суду з прав людини, які фактично змінюють зміст положень КК України або дають їм нову офіційну та обов’язкову для врахування інтерпретацію, – і тим самим впливають на форму кримінального права. У цьому сенсі поняття форм (джерел) кримінального права і форм (джерел) кримінального законодавства збігаються, або майже (за винятком актів застосування і тлумачення) збігаються. Це – позитивістській підхід, який суперечитьпринципу верховенства права.

Іншій підхід до цього питання – природно-правовий (натуралістичний), коли Право розглядається як феномен, даний Природою, а не створюваний державою; Право природно існує, а людина лише поступово відкриває його для себе, але не створює і не тлумачить.

За такого підходу, по-перше, джерел права, з яких воно ніби «наповнюється», не існує. Говорити про наповнення Права з таких «джерел», як закон, договір і судова практика так само алогічно, як стверджувати, що Світовий океан наповнюється з річок, льодовиків і дощів, бо насправді усе це – форми існування Світового океану. Іншими словами, закон, договір, судова практика, доктрина, звичай тощо – це не джерела права, а форми (в сучасному світі переважно письмові), яких Право набуває для того, щоб люди – на цьому етапі їхнього розумового і духовного розвитку – мали можливість з ним ознайомитися і його зрозуміти.

По-друге, поняття «кримінальне право» загалом стає нонсенсом, оскільки воно не має жодного відношення до прав людини, які є основою і змістом природного Права. Замість того, щоб створювати, наповнювати і вивчати систему знань про те, що є злочином, а що ним не є, про покарання та інші правові наслідки вчинення особою злочину і про альтернативні можливості розв’язання кримінального конфлікту, ми говоримо про безглуздий феномен, дефініція якого складається з двох слів, які в принципі не повинні поєднуватись – «злочин» і «право». Що передбачає таке їх протиприродне поєднання? Право вчиняти злочин? Право не вчиняти злочин? Право захищатись від злочину? Ні, ні і ще раз ні. Якщо ж йдеться про привласнене державою «право» карати за злочин, то нагадаємо: на відміну від людини держава не має жодних прав – виключно завдання, обов’язки та повноваження, необхідні для виконання цих завдань й обов’язків.

Єдині права, які передбачені «кримінальним правом» – це право необхідної оборони, право заподіяти певну шкоду в умовах затримання злочинця, крайньої необхідності, виконання наказу тощо, а також право бути звільненим за певних умов від кримінальної відповідальності, від покарання чи його відбування. Але зміст цих прав, очевидно, не є основним змістом цієї галузі юриспруденції. Основним її змістом є положення, що визначають, що саме є злочинами і які покарання можуть бути призначені за злочини.

Таким чином, існує кримінальне законодавство (кримінальний закон) як галузь законодавства. Існують також відповідна наука і юридична навчальна дисципліна. Але те, що  ми наразі називаємо «кримінальним правом» як наукою і навчальною дисципліною, насправді треба називати кримінальною доктриною чи скорочено – кримінодоктриною (від лат. crimen – злочин і doctrina – вчення, наука, навчання, що передбачає теорію, систему знань про злочин), або кримінотеорією (від грец. theōria – розгляд, дослідження),  або кримінопруденцією (від лат. crimen – злочин і prūdentia – знання), або більш звично – кримінологією, як наукою про злочин (від лат. crimen – злочин і давньогрец. λογος – вчення).

Те ж, що ми називаємо кримінологією – наукою про злочинність, її причини, особу злочинця, злочинну поведінку, шляхи і засоби запобігання злочинності тощо, необхідно об’єднати з наукою «кримінальне право» в одне єдине, наприклад з назвою «кримінологія». На сьогодні ці дві науки штучно роз’єднані, а тому й по-різному вивчаються, тому різними є методи і результати їхніх досліджень. Проте, насправді це єдина наука, а також єдина галузь права і єдина навчальна дисципліна. В її межах можна виділити такі підгалузі, що досліджували б:

- міссіологія (від лат. missio – завдання) – детермінанти злочинності і завдання закону про кримінальну відповідальність;

- превентологія (від лат. praeventio – попередження) – засоби запобігання злочинам, у т.ч. засоби кримінального закону;

- делінквентологія (від лат. delinquens – правопорушник) – особу злочинця і суб’єкта злочину;

- віктимологія (від лат. victima – жертва) – жертву злочину і потерпілого, усі можливості отримання ним належної сатисфакції;

- організологія (від лат. organizo) –співучасть у злочині, групову та організовану злочинність;

- рецидивологія (від лат. rесidivus – той, що відновлюється, повертається, повторюється)– рецидив і повторність злочинів, рецидивну злочинність;

- ювенологія (від лат. juvenalis – юначий)– злочинність неповнолітніх й особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх;

- корупціологія (від лат. corrumpere – псувати) – корупційні правопорушення;

- вайоленсологія (від лат. violentce – насильство) – насильницькі злочини і т. ін.

При цьому окремою підпорядкованою кримінології галуззю знань (а можливо, й окремою її підгалуззю) слід визнати те, що насправді перебуває дещо «за межами» кримінології (як вчення про злочин і злочинність), те, що «обслуговує» її, – це питання управління діяльністю щодо запобігання та протидії злочинності, статистичної та іншої кримінологічної інформації, кримінологічного аналізу, організації кримінологічних досліджень, розробки кримінологічних планів і прогнозів, кримінологічної експертизи тощо. Усе це можна об’єднати назвою серверологія (від лат. servire – обслуговувати).

Виходячи із зазначеного, термін «кримінальне право» по відношенню до кримінології (кримінодоктрини, кримінотеорії, кримінопруденції) може застосовуватися хіба що умовно, лише з тих міркувань, що до нього надто звикли сучасні вчені, викладачі і студенти. Термін же «джерела» стосовно права не варто вживати взагалі.

Таким чином, «кримінального права» якгалузі права насправді не існує в тому розумінні, як «цивільне право» або «сімейне право» тощо. Термін «кримінальне право» відображає фікцію (адже воно говорить не про права людини, а радше про її обов’язки), а означає існування сукупності явищ, таких як: кримінальне законодавство і міжнародні договори щодо його гармонізації, його тлумачення (інтерпретація), у т.ч. доктринальне, і практика його застосування.

* * *

До форм кримінального права можна віднести усі види актів, в яких воно знаходить свій прояв, з яких є можливість отримати інформацію про зміст норм кримінального права. Це:

1) нормативно-правові та деякі інші, суміжні з ними, акти:

- закон про кримінальну відповідальність – основна форма кримінального права;

- Конституція та інші закони України, а також підзаконні акти, точніше, їх окремі положення;

- окремі рішення Конституційного Суду України, якими положення того чи іншого кримінального закону визнано неконституційними або, навпаки, конституційними;

- окремі положення чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також окремі загальновизнані принципи і норми міжнародного права;

2) акти застосування (правореалізаційні) та акти тлумачення (інтерпретаційні):

- окремі рішення Європейського суду з прав людини та інших міжнародних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною;

- судова практика національних судів, у т.ч. рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України та акти судового тлумачення судів загальної юрисдикції;

- кримінально-правова доктрина.

Правові звичаї в Україні практично не є формою кримінального права. Можна згадати лише про існування у КК України ст. 438, якою передбачено відповідальність за порушення звичаїв війни. Утім, в контексті цієї статті порушення звичаїв – це діяння, прямо передбачене ратифікованим Україною міжнародним договором, тобто в строгому смислі слова йдеться про порушення не звичаїв, а правових норм.

Між тим, в деяких країнах Африки вони – цілком легітимні. Наприклад, паралельно зі створеним за допомогою англійців кримінальним кодексом, за яким каралась більшість злочинів, ще в ХХ ст. в Гані за звичаєвим правом карались незаконне вимовляння клятви, заклик прокльонів богів на іншу особу, адюльтер, образа вождів.

 

 

Микола Хавронюк,

доктор юридичних наук,

професор кафедри кримінального права та кримінології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

 

Опубліковано: «Юридичний вісник України», 9-15 березня 2013 р.